Блумберг нещодавно написав цікаву статтю - чи стане БРІКС прототипом майбутнього "антизахідного" блоку.
Смілива теза, але її не можна назвати аж надто фантастичною.
Давайте розбиратися.
Два учасники блоку вже, по суті, є тією чи іншою мірою або противниками (РФ), або суперниками (Китай) Заходу.
Бразилія - традиційно "лівацька" країна, хоча і має статус "союзника США поза НАТО" - титул, подарований Трампом в обмін на обіцянку бразильців купити американську зброю.
Цей статус не повинен вводити нас в оману, оскільки кандидатом на його отримання є, наприклад, член ОДКБ - Вірменія. Або прокитайський Пакистан.
США і Бразилія традиційно вважалися партнерами як дві найбільші держави на двох американських континентах.
Америка першою визнала незалежність Бразилії від Португалії 1822 року.
На США припадає п'ята частина бразильського товарообігу.
Але раптово в цю ідилію втрутився горезвісний Зелений курс.
Я вже писав про те, що нинішню війну РФ проти України можна назвати Першою Світовою Кліматичною війною.
Якщо раніше війни йшли за золото, вугілля і нафту, то зараз - за кліматичні ресурси.
Про це згадав у своїй недавній статті і Джордж Сорос, зазначивши, що необхідно взяти під контроль арктичні ресурси Росії.
Щодо Бразилії, ця теза трансформується в "взяти під контроль амазонські ліси".
На початку 2023 року Bloomberg повідомив про виділення адміністрацією Байдена 500 млн доларів у Фонд Амазонки, що займається захистом тропічних лісів і бореться з їх вирубкою.
Це в рази більше, ніж виділялося раніше, і щоразу такі гранти викликали роздратування бразильських політичних еліт.
Тут варто зазначити, що боротьба за збереження лісів Амазонки - це більше, ніж екологія. Це політика, зокрема й внутрішня.
Тобто 500 млн дол підуть на створення в Бразилії численних грантових громадських і квазіполітичних організацій, опозиційно налаштованих щодо влади.
Бразилія хоче індустріалізуватися і багатіти.
Стати за рівнем життя як США.
А для цього - рубати ліс як колись американці рубали унікальні тисячолітні секвої на Дикому Заході.
А США хочуть жити у світі з відносно придатною екологією, бо свого рівня життя вони вже досягли.
Просто ці країни перебувають на різних стадіях розвитку за моделлю Ростоу:
Барзилія - суспільство споживання, а США - перехід до фінальної стадії пошуку стандартів життя і нових цінностей.
Крім того, базова промислова політика США зараз - це решоринг, тобто повернення найбільших компаній назад на батьківщину.
Америка більше не хоче ділитися робочими місцями зі світом, що розвивається.
Тому, президент Бразилії Луїс Інасіо Лула да Сілва провів цього року зустріч із главою Китаю Сі Цзіньпіном.
А міністр фінансів Бразилії Фернандо Хаддад, висловивши жаль з приводу відходу компаній США, водночас наголосив на тому, що співпраця з Китаєм відкриває перед його країною можливості щодо залучення прямих інвестицій з Китаю.
І базовим вектором розвитку Бразилії стає реіндустріалізація.
Як відверто написав Хаддад:
"Транснаціональні корпорації США не змогли забезпечити економічний розвиток (Бразилії).
Настав час дати шанс китайським транснаціональним корпораціям".
Загалом, ситуація складається досить неоднозначна.
Наступний учасник блоку - ПАР.
З 2010 року США проводять із цією країною поглиблений стратегічний діалог.
Наприклад, ПАР може в рамках пільгового митного режиму за програмою Африканського економічного зростання (яку реалізують американці), поставляти в США свої товари.
Та сама програма безмитної торгівлі "все, крім зброї", про яку стосовно України я пишу всі ці роки:
щоб наша країна отримала безмитний режим торгівлі в США на 10-15 років (безкоштовна вудка замість безкоштовної риби).
Але ми платили в США мито за продаж металу, труб і колісних пар у розмірі 25%.
Скажемо спасибі таким торговим представникам, як Микольська, яка намагалася просувати зони вільної торгівлі з такими гігантами, як Македонія, Чорногорія, Ісландія та Ліхтенштейн....
Крім того, ПАР входить до Південноафриканського митного союзу, з яким у США підписано угоду про торгівлю, інвестиції та розвиток.
До цього торговельного союзу (один із найстаріших у світі - утворення 1910 року) входять основні країни південної Африки: ПАР, Ботсвана, Лесото, Свазіленд, Намібія.
Частина цих країн входить і в зону ренда - національної валюти ПАР:
Повноцінно в зоні ренда на підставі Багатосторонньої валютної угоди беруть участь ПАР, Лесото і Намібія.
У Лесото є також своя валюта - лоті, а в Намібії - намібійський долар, які обмінюються на ренд з розрахунку 1:1.
У Ботсвані для визначення курсу застосовується валютний кошик: ботсванська пула прив'язана до СПЗ (розрахункова одиниця МВФ) і ренду, але питома вага останнього - визначальна.
Крім іншого, ПАР і США підписали двосторонню угоду щодо усунення подвійного оподаткування.
Що стосується права, у ПАР змішана правова система, що поєднує елементи римсько-голландського та англійського права.
На платформу англійського права повністю переведені кримінальне і цивільне процесуальне право, кримінальне, конституційне, адміністративне і торгове право.
Традиції англійського права визначають судоустрій, статус судді, принцип прецеденту, діяльність адвокатів.
Загалом, правова пам'ять та економічні інтереси мали б штовхати ПАР у бік США, особливо з огляду на сировинний експорт із країн південноафриканського торговельного союзу: алмази, золото, нікель, риба, платина, вино, тютюн, цукор.
З іншого боку, у ПАР спостерігається певний пунктик щодо формування регіональних валют та "відв'язки" від долара:
саме ця країна є одним із драйверів ідеї створення єдиної валюти БРІКС, використовуючи свій досвід розбудови "зони ренду" в Південній Африці.
Крім того, нинішні політичні еліти ПАР ніяк не можуть закрити гештальт апартеїду і ментальні фантомні болі періодично вносять свої суттєві корективи як у внутрішню, так і в зовнішню політику.
І жодні торгові пільги тут допомогти не в силах.
Нації іноді діють ірраціонально, коли справа стосується глибинних суспільних психо-невротичних розладів.
Тут слід розуміти, що фантомний біль апартеїду - це рефлексії не проти бурів, які колись правили, а масштабніший ментальний "абсцес" - щодо білих у широкому розумінні та Заходу в більш конкретному.
Крім того, ПАР має амбіції стати осьовою країною континенту від мису Доброї Надії і до екватора, а там править бал негритюд і анти неоколоніальна риторика.
Загалом, ПАР і Бразилія - це, так би мовити, ті, хто вагається.
Але ключовим учасником блоку, від якого залежить його позиціонування, є Індія.
Це саме та країна, яка може підхопити естафету високої динаміки розвитку від Китаю (який дедалі більше робить ставку на внутрішній ринок) і стати новим драйвером світового економічного зростання.
Природа світового економічного зростання має складну етіологію.
Розвинені країни вирізняються високим рівнем споживання, стійким зростанням, генерацією інновацій, які формують технологічний уклад.
З іншого боку, динаміка зростання в них перебуває в межах невеликих, але стійких значень (1-2%).
Крім того, розвинені країни - це демографічні системи, що старіють, з анемічною динамікою чисельності населення, в основному за рахунок мігрантів або інтеграції нових країн (як у ЄС).
За великим рахунком розвинений світ більшою мірою розв'язав і проблему випереджального інфраструктурного розвитку.
А що дають світу такі молоді економічні гіганти, як Китай та Індія?
Вони володіють значною чисельністю населення (1,4 і 1,3 млрд осіб відповідно), а отже, і найбільшим потенціалом зростання ВВП у світі, якщо оцінювати людський капітал як ключовий чинник зростання у 21 столітті.
Додавання стандартів життя ЄС або США до демографічної матриці цих двох країн дає найбільший резервуар розширення світового ВВП на найближчі десятки років.
За кадром ми, зрозуміло, залишаємо такий важливий нюанс, як можливість перетворення цих країн із країн, що розвиваються, на розвинені з урахуванням обмеженості природних ресурсів.
Країни, що розвиваються, прагнутимуть стати розвиненими, а розвинені - намагатимуться їх не пустити у свій клуб.
Це як у відомому фільмі "Платформа", у якому показано структуру суспільства у вигляді платформи з їжею, що спускається донизу поверхами платформи з їжею, яка перерозподіляється між мешканцями.
Ті, хто вище, можуть брати, що хочуть, а жителі нижніх поверхів ризикують померти з голоду.
У принципі ресурсів вистачило б на всіх за рівного їхнього перерозподілу, але на практиці ті, хто вище, вважають за краще паскудити на голови тих, хто стоїть внизу.
Цим, зокрема, пояснюється і поріг зростання Китаю, який може бути досягнутий найближчим часом (тобто уповільнення зростання до позначки менше ніж 5% на рік).
Середній клас Піднебесної вже не поміщається в один глобальний життєвий простір із середнім класом США, що й пояснює торговельні війни, нову хвилю протекціонізму та навіть санкційний тиск.
Китай має "відповісти за Гонконг" саме своєю економічною динамікою.
Цю парадигму прекрасно розуміють і в Пекіні, де завдання на нову п'ятирічку спрямовані на розвиток внутрішнього ринку та охолодження гіперекспортної активності, чому має послужити і пенсійна система, що запускається.
Китай "закуклюється" у форматі внутрішнього ринку, а в цій моделі можливе стабільне, але при цьому повільне зростання.
Діалектика наздоганялок країн, що розвиваються, з розвиненими свідчить про те, що ліквідація відстані між їхніми економічними індикаторами можлива лише за умови прискорення зростання до позначки понад 5%.
Наразі ВВП Китаю досяг $17 трлн за чисельності населення 1,4 млрд і ВВП на душу населення понад $10 тис. на рік.
Це своєрідна поворотна точка розвитку.
За базу оцінки можна взяти параметричні дані коефіцієнтів Маршалла.
Країни з подушним ВВП на рівні $2,5-3 тис. вирішують проблеми початкових структурних та інституціональних реформ.
Вони мають нестійку траєкторію розвитку, коли різке зростання змінюється таким же глибоким падінням.
Щось на кшталт динаміки економічного розвитку нашої країни починаючи з нульових років.
Економіки, які подолали поріг у $10 тис. річного доходу на душу населення, вже входять до клубу країн із рівнем розвитку, вищим за середній.
Вони потрапляють на відрізок розвитку, де потрібно працювати на збереження вже досягнутого (стійке зростання замість динамічного за низької інфляції).
Приблизно на цій точці зараз опинився Китай, що вимагатиме від нього кардинального перезавантаження базової економічної моделі.
Але ж ця країна за структурної ролі в глобальному ВВП на рівні 15% споживає 50% світового виробництва сталі та інших промислових металів (за рахунок випереджального розвитку інфраструктури).
Відхід Китаю з поста драйвера зростання світової економіки загрожує істотним охолодженням світових сировинних ринків.
З іншого боку, ВВП Індії за майже такої самої чисельності населення, як у Китаї (1,3 млрд), становить лише $3,2 трлн, тобто подушний дохід навіть не досягає $3 тис. на рік.
І приплив прямих іноземних інвестицій та/або держвидатків може істотно прискорити економічне зростання.
Простими словами, в Індії попереду дуже довга розгінна смуга, адже всього лише за умови досягнення рівня розвитку Китаю ВВП цієї країни може збільшитися в рази.
І це цілком реально, якщо Індія в найближчі 10-15 років повторить шлях Китаю формату 1990-х.
Хоч як дивно це прозвучить, у XX ст., одразу після здобуття незалежності, індійські еліти гальмували економічне зростання і, відповідно, робили акцент на контролі інфляції.
Індія вирішувала свої, дуже специфічні, завдання розвитку.
З огляду на постколоніальну клаптиковість, шокова інфляційна терапія могла погубити її як цілісну країну.
Потрібен був плавний перехід до нової інституційної зрілості.
Крім того, індійський уряд робив ставку на інклюзивне зростання, підтягуючи рівень розвитку малого та середнього бізнесу під параметри зростання великих корпорацій, штучно обмежуючи динаміку розвитку останніх, зокрема за допомогою обмеження іноземних інвестицій.
Базовою ідеологічною настановою Індії можна назвати етатизм, коли держава втручається в життя суспільства і виступає віссю стабілізації економічної та соціальної систем.
По суті, це антипод мінархізму, або "держави в смартфоні".
І тут ми підходимо до лючевого моменту:
неоліберальний дискурс в Індії ніколи не був у смисловому мейнстримі.
Тут поперемінно домінувала своєрідна ідеологічна тріада.
На початковому етапі це була течія свадеші ("своя країна") Ганді, що мала на меті створення національної економічної автаркії, максимально ізольованої від торговельних зв'язків із Британською імперією.
Символом цієї філософії була прядка як образ внутрішнього виробництва.
Надалі англійський економіст Ернст Шумахер назвав цю концепцію буддійською економікою.
На зміну свадеші надалі прийшов фабіанський соціалізм Неру.
Причому сама ідея фабіанства як теорії прихованої трансформації капіталізму в нову форму соціалізму, як відомо, прийшла з Великої Британії, де вона є аналітичною частиною лейбористського політичного крила.
Сама назва походить від прізвища давньоримського воєначальника Фабія Максима Кунктатора (Повільного), який застосував у боротьбі з переважаючою армією Ганнібала стратегію виснаження противника, а не однієї рішучої битви.
Фабіанство - це мирне, тривале, перетворення капіталізму на соціалістичне суспільство шляхом довгострокової еволюції та поступальних інституційних перетворень.
На гербі фабіанців зображено вовка в овечій шкурі, який символізує суть сучасного капіталізму.
Ця концепція чудово поєднувалася з ідеєю повільних трансформацій індійської економіки.
Ще однією течією є хіндутва, що можна описати як економічний націоналізм і промислову доместикацію:
хочеш продавати товар на нашому ринку - локалізуй виробництво в Індії та виробляй його тут.
Загалом - економічний націоналізм.
А ідеологема хіндутви - це визнання геноциду індусів з боку мусульман.
Відповідно, звідси і походять ідеї про "вторинність" мусульманської громади країни, яку в радикальних відгалуженнях цього вчення не розглядають як таку, що володіє правами корінних жителів.
Як сказав один дослідник, "хіндутва секуляризує індуїзм за допомогою сакралізації нації".
Описаний політичний ізоляціонізм, проте, є лайтовою формою того, що могло статися в Індії, адже, за словами Індіри Ганді:
"індійська демократія спочатку була західною ліберальною ілюзією, але не соціально-економічною реальністю.
Індійські представницькі установи... спочатку були не більше ніж форумом для експлуататорських елітних груп".
Сьогодні ж Індія - це найбільша країна у світі, яка функціонує на демократичних принципах управління.
У 21 столітті Індія опинилася на черговій поворотній точці, втім, як і будь-яка інша країна, що на кейнсіанському відрізку розвитку застосовує інструменти бюджетної та економічної рестрикції і модель інфляційного таргетування:
Послідовність тут приблизно така:
інфляційний імпульс як першодвигун високої економічної динаміки, потім його затихання на тлі більш прискорених темпів валового продукту, коли відбувається соціальна конвертація бонусів зростання.
На третьому етапі - згасання економіки на тлі перевищення хоч і невеликої цінової динаміки.
У цьому плані Індія, враховуючи свою "клаптиковість" і демократичний характер управління, дуже обережно вдається до стимуляторів зростання.
Проте багато економістів уже зараз заявляють, що саме ця країна в найближчі десять років замінить Китай як драйвер економічного розвитку світової економіки.
Якщо не повністю, то частково.
Аналітики пророкують Індії зростання на 6-6,5%, тоді як світ розвинених економік перебуватиме в "бічному тренді".
Прем'єр країни Нарендра Моді сформулював нову "тримурті" зростання і розвитку економіки:
1) модель зниження податків за прикладом трампономіки в США;
2) стимулювання експорту за допомогою рецепції китайського досвіду;
3) реалізація великих інфраструктурних і мегарегіональних проєктів.
На допомогу Індії має прийти і тріада довіри, коли бізнес довіряє державі, підприємці - один одному, а населення - бізнесу.
Усе це значною мірою є аналогом китайської моделі: монетарне стимулювання, зниження податків, регіональні інфраструктурні проєкти.
Єдина проблема - це своєрідний когнітивний і смисловий шок.
Країна тільки-но вирішила розпрощатися з "ведичним соціалізмом", застосувавши частково неоліберальний інструментарій у вигляді інфляційного таргетування, масової приватизації та реформи банківського сектору, як уся ця рецептура накрилася мідним тазом коронакризи.
І тепер виявляється, що всі попередні концепти, від яких Індію вмовляли відмовитися, були правильними з тією лише поправкою, що реалізовувалися вони дуже обережно.
І це вже не економічне "тримурті", а концептуальне багатобожжя.
У цьому контексті Індія або може стати найбільшим девелоперським проєктом Заходу в 21 столітті (і, швидше за все, останнім), або спробувати стати однією з осьових країн Глобального Півдня.
У першому варіанті, Індії пропонують зону вільної торгівлі з ЄС, трильйони інвестицій, технології та альтернативний китайському "Шовковий шлях", який точно піде через Іран і Туреччину.
З іншого - доступ до дешевих енергоресурсів і можливість поборотися за лідерство в рамках нового технологічного укладу.
У першому варіанті, Індію стримуватиме ідеологічна несумісність із Заходом, плюс історична пам'ять колоніального минулого.
Так, Індія - найбільша демократія світу, але це не ліберальна країна в частині економічного розвитку.
Індії ближчий пекінський консенсус, а не вашингтонський у частині визначення стратегії економічного зростання.
Індія не співпрацюватиме з МВФ, не проводитиме реформи під диктовку, не створюватиме "маленьку державу" у смартфоні та не дозволятиме формувати внутрішній дискурс за допомогою грантових майданчиків, що фінансуються ззовні.
Крім того, в Індії є позитивний досвід співпраці з СРСР, який вона екстраполює на РФ.
З іншого боку, Індія вже обпеклася 1962 року під час індо-китайської прикордонної війни, коли повірила концепції Мао про дві країни (Китай та Індія) - "дві гори", які стоять поруч одна з одною.
Зовсім недавно, 2020-го року прикордонний конфлікт спалахнув знову.
Крім того, Китай активно підтримує Пакистан, який є противником Індії.
Загалом, вибір Індії далеко неоднозначний і вона намагатиметься балансувати між двома сторонами історії, а ПАР і Бразилія - коливатимуться синхронно з нею.
Найімовірніше, ми побачимо існтитуційну кристалізацію БРІКС, як альтернативного Заходу проекту, але не ворожого (що не скасовує "ворожості" окремих членів блоку).
У разі приєднання до БРІКС Саудівської Аравії, Індонезії, Нігерії, Ірану, роль блоку істотно зросте.
Його параметри - до 4 млрд осіб, 25-30% світового ВВП, понад 25 трлн дол. валового продукту на рік, більше половини світової торгівлі.
Головна перевага - високі, випереджальні темпи зростання:
за десятиліття перед пандемією ВВП країн блоку подвоївся, тоді як світова економіка зросла лише на 40%.
Слабка сторона - низький внутрішній товарообіг - близько 10-15%, що робить блок залежним від ринків збуту в розвинених країнах.
Крім того, блок не має валютних резервів за аналогією з МВФ і власної розрахункової одиниці за аналогією з СПЗ.
Останній недолік може бути вирішено в перспективі найближчих років.
Що стосується торгового обороту, то тут тектонічний зсув можливий лише при відкритті Китаєм свого ринку збуту для країн блоку.
Лише тоді товарні потоки почнуть глобальний розворот із заходу на схід.
Це перетворить Китай на країну з дефіцитом торгового балансу і викличе необхідність випускати свої фінансові інструменти для залучення вільної ліквідності учасників блоку (аналог китайських трежеріс).
Тобто Китай дасть заробляти на своєму внутрішньому товарному ринку, але натомість вимагатиме вкладати частину заробленого у свої облігації.
Це буде можливо в рамках програми перетворення китайської валюти на світову резервну - юанізація частини світу, що розвивається.
Якщо розглядати стадії глобальної могутності - це дуже і дуже схоже на план-схему глобального домінування долара і США, але тільки в контексті Китаю і його ролі в структурі Глобального Півдня.
А для цього Піднебесній доведеться спробувати захопити лідерство в рамках нового технологічного укрладу, який народжується нині.
Це і є глобальний порядок денний на найближчі 20 років.
Comments