Чому підрив російського впливу в Африці відкриває унікальні можливості для України та ЄС

Росія втрачає Африку через війну в Україні, відкриваючи для Києва та Брюсселя унікальну можливість – без колоніального спадку стати партнерами стабільності на континенті. Про це пише Володимир Кузнецов, експерт Аналітичного центру «Об’єднана Україна», у своїй статті для The Gaze. Ця версія публікації є перекладом українською мовою.

У 2025 році Африка перестає бути периферійним регіоном світової політики. Вона стає полем боротьби за вплив між Китаєм, США та Європою — і одночасно полем, де Росія зазнає найбільш непомітної, але стратегічної поразки. Те, що Кремль подавав як «розширення імперії від Малі до Судану», на практиці виявилося імпровізацією, побудованою на найманцях, маргінальних режимах, золотих шахтах і корупційних угодах, які не здатні витримати серйозного тиску.

За три роки великої війни Росія втратила ключовий ресурс: здатність фінансувати свої африканські операції й підтримувати військово-політичні ланцюги впливу. Позиції у Сахелі послабилися не тому, що місцеві еліти раптом стали «прозахідними», а тому, що Росія перестала бути джерелом сили. Вона втратила доступ до логістики, грошей і здатності підтримувати авторитарні уряди так, як це робила до 2022 року. Декілька переворотів, зміна характеру конфліктів у Малі, Буркіна-Фасо, ЦАР та Судані показали, що «Вагнер» не був інструментом державної політики — він був заміною держави.

Це створює нову картину: там, де Росія хотіла закріпитися, утворився вакуум сили. І саме цей вакуум стає вікном можливостей для України та Європи. Не тому, що Київ хоче «зайняти російські позиції», а тому, що для переформатування регіону потрібні три речі, яких у Росії немає: стабільність, інституційна співпраця та технології безпеки, які працюють без окупації.

Африка звільняється від російського впливу — і це змінює логіку розвитку регіону

Сахель став точкою, де російська модель впливу зламалася. Кремль робив ставку на військовий контроль, золото й постачання зброї режимам, які не могли триматися без зовнішньої підтримки. Але війна проти України вимила той ресурс, на якому трималися ці угоди. Росія перестала бути силою, яка гарантує виживання еліт.

Сьогодні Малі, Буркіна-Фасо, Нігер та ЦАР — це простір, де Росія не може запропонувати нічого, крім старої зброї, радників і хаосу. Вагнерівські структури трансформувалися у локальні африканські угруповання, що воюють за доступ до ренти. «Російський прапор» став інструментом внутрішньої легітимації, а не міжнародної політики. Армія РФ втратила можливість підтримувати великі операції в Центральній Африці, тому що фронт в Україні потребує все: людей, техніку, бюджет, увагу.

Африканський Ріг — інший приклад. В Ефіопії та Судані Росія хотіла створити стратегічні плацдарми в Червоному морі. Але без реальної армії і флоту ця концепція перетворилася на інформаційну кампанію. Війна в Україні знищила для Кремля ключовий аргумент — демонстрацію сили. Якщо ти не можеш виграти війну за свої кордони, ніхто не вірить у твої «перемоги в Африці».

Ослаблення Росії не означає автоматичну перемогу Заходу. Але воно означає, що Москва більше не може конкурувати за регіон із Китаєм і США. І саме тут для України та ЄС відкривається можливість — стати третім елементом, який не бореться за колоніальні привілеї, а пропонує безпекові рішення та економічну стабілізацію.

Україна має те, чого немає Росія: безпекові технології, які не потребують окупації

Україна не є традиційним гравцем в Африці. І це її перевага. У Києва немає колоніальної історії, мережі старих «союзів» із авторитарними режимами або спроб контролювати місцеві ресурси через політичні перевороти. Україна пропонує інше — безпеку як технологію, а не як військове домінування.

За три роки війни Київ створив набір рішень, які мають прямий стосунок до Африки. Насамперед, це дрони та РЕБ — дешеві системи стабілізації проти парамілітарних угруповань, здатні працювати на великих територіях без постійної присутності військ. Викликає інтерес також застосування штучного інтелекту для моніторингу територій — автоматизований аналіз переміщень бойовиків, незаконної вирубки, нелегальних шахт. Важливими напрямами для співпраці можуть стати кібер-оборона (захист урядових систем та банків від російських мереж, які роками створювали «цифрову залежність») та продовольча логістика (зернові коридори і системи безпеки для портів, що можуть гарантувати експорт).

І це не теорія. Україна робила це для себе: вона захищала критичну інфраструктуру, транспортні коридори, енергетику, будувала маршрути через Дунай, Чорне море, Балтію. І саме ці рішення потрібні сьогодні країнам Сахелю та Центральної Африки, яким не вистачає інституційної сили для стримування криз.

На відміну від Росії, яка приносила «безпеку» у вигляді найманців, мародерства і золота, Україна пропонує контроль і порядок через технології. Тут немає потреби в окупації чи створенні політичної залежності — економіка і стабільність мають більший вплив, ніж прапор над президентським палацом.

ЄС отримує шанс створити «європейську Африку» — і Україні відведена ключова роль

Для Європи Африка — не «благодійність». Це питання стратегічної безпеки. Розвал держав у Сахелі створює хвилі міграції, тероризму і продовольчих криз, які потрапляють у ЄС безпосередньо. Водночас континент стає ринком на 1,5 млрд людей і полем, де вирішується майбутнє глобальної економіки — від критичних мінералів до зеленої енергетики.

ЄС зробив висновки. Він не хоче повторювати російську чи китайську модель. Захід не може утримувати Африку військами, але може утримувати її інституціями: продовольчою безпекою, інфраструктурою, стабілізаційними місіями. І тут виникає питання: хто здатний забезпечити безпеку на низовому рівні — не через дорогі операції НАТО, а через мережеві рішення?

Відповідь – Україна. Київ — єдина держава на континенті, що за три роки створила практичні інструменти стабілізації без окупаційних методів. Україні не потрібно утримувати територію тисячами солдатів — вона вміє утримувати простір через технологію. Саме так вона зберегла порти, регіони під ударами, енергосистему, міста на лінії фронту.

Для ЄС це шанс створити нову модель присутності в Африці — без колоніального тону, через безпекові сервіси. Український досвід робить Європу здатною до «легкої стабілізації»: коли технології створюють порядок дешевше й ефективніше, ніж армії.

Додайте до цього гуманітарний важіль — Україна має потенціал стати провідником програм продовольчої безпеки. Вона — один із найбільших експортерів зерна у світі, вона вже прорвала російську блокаду, вона створила логістику через Дунай. Якщо ЄС хоче зняти залежність Африки від російського зернового шантажу — потрібна Україна.

Геополітичний ефект очевидний: там, де Росія втратить здатність диктувати «зернову політику», з’явиться Київ і Брюссель як гаранти стабілізації та розвитку.