Чому війна Трампа стала подарунком Кремлю – і як Україна цей подарунок обмежила, - Ігор Петренко

Угода США та Ірану, оголошена Дональдом Трампом 15 червня, готова до підписання в Женеві в п’ятницю 19 червня. Меморандум на 60 днів зупиняє війну і відкриває Ормузьку протоку, але не дає Вашингтону жодної з тих переваг, заради яких Трамп починав воєнну операцію наприкінці лютого. За 105 днів конфлікту США втратили переговорну позицію, дозволили Тегерану зберегти збагачений уран і подарували кремлю десятки мільярдів нафтової ренти. Розкладаємо угоду США та Ірану на молекули: хто на що пішов, що отримав Іран, чому Трамп переоцінив військовий тиск і чому українські удари по російських НПЗ стали критичним обмежувачем російського виграшу. І головне – що ця угода означає для України напередодні власних переговорних треків.

Про все це в матеріалі для Інтерфакс-Україна пише Ігор Петренко, політолог, доктор політичних наук, викладач Київського національного університету імені Тараса Шевченка, засновник аналітичного центру "Об’єднана Україна"

Що містить меморандум про угоду США та Ірану від 14 червня

Точний текст меморандуму не оприлюднений. Сторони офіційно тримають його в режимі конфіденційності – підписання має відбутися у Швейцарії, з боку США документ підпишуть віцепрезидент Джей Ді Венс, близькосхідний спецпредставник Стів Віткофф і Джаред Кушнер. Посередником виступив прем’єр Пакистану Шехбаз Шаріф.

З того, що повідомили Associated Press, Reuters і Council on Foreign Relations з посиланням на пакистанські та американські джерела, контури угоди такі. Перший крок – одночасне зняття іранської блокади Ормузької протоки і американської морської блокади іранських портів. Це має відбутися негайно після підписання. Далі починається 60-денний переговорний цикл, у якому сторони обговорюватимуть зняття санкцій з Ірану, розмороження іранських активів, долю ядерної програми та запасів збагаченого урану.

Принципово важливо, що це не повноцінна угода, а меморандум про взаєморозуміння (MoU). Це політична рамка, а не юридично зобов’язуючий договір. Жодних твердих зобов’язань Тегерана щодо демонтажу ядерної програми в ньому немає – є лише зобов’язання вести переговори протягом 60 днів. Військові США залишаються в регіоні весь цей період і виходять лише за умови досягнення фінальної угоди. Якщо за 60 днів сторони не дійдуть згоди, Трамп публічно припустив два сценарії: відновлення ударів або перетворення США на "охоронця Близького Сходу за 20% доходів регіону".

Найвідвертіше свою поразку Трамп задекларував в інтерв’ю New York Times: Іран отримує дозвіл на низькорівневе збагачення урану. Ще в березні той самий Трамп вимагав "повного демонтажу всієї ядерної програми".

Як 3,5 місяця війни ослабили переговорну позицію США

Війна почалася 28 лютого 2026 ударами США та Ізраїлю по іранських об’єктах. У результаті був ліквідований верховний лідер Ірану аятола хаменеї та значна частина військового командування. Іран відповів закриттям Ормузької протоки, ракетними ударами по американських базах у регіоні, активацією Хезболли в Лівані і хуситів у Ємені.

Трамп розраховував повторити логіку "12-денної війни" 2025 року, коли удари по Фордо, Натанзу та Ісфахану дали швидкий ефект і дозволили заявити про "знищення" іранської ядерної програми. У лютому ставка була підвищена: повний військовий тиск, ліквідація керівництва, ультиматум про капітуляцію. 6 березня в соціальній мережі Truth Social Трамп виставив дедлайн: "Угоди з Іраном не буде, окрім БЕЗУМОВНОЇ КАПІТУЛЯЦІЇ".

Жоден з цих дедлайнів – 21 березня, 23 березня, 7 квітня – Іран не виконав. Натомість 8 квітня Пакистан виторгував перше двотижневе перемир’я з відкриттям Ормузу. Воно неодноразово зривалося. 11 червня США знову завдали ударів по південному Ірану. 14 червня нарешті досягли первинної угоди.

За цей час логіка переговорів змінилася на 180 градусів. Якщо в лютому США тиснули на Іран, то в червні Іран тисне на США. Причина проста: ключовою проблемою для Вашингтону стала не іранська ядерна програма, а криза, яку створила сама війна – закриття Ормузу, через яку проходить близько 20% світового нафтового і газового трафіку. Brent злетів з $72,87 напередодні війни до $122 за барель у кінці квітня. Інфляція в США зросла, ФРС переглянула прогноз PCE-інфляції на Q4 2026 з 2,4% до 2,7%. У Британії уряд знизив прогноз зростання ВВП на 2026 з 1,4% до 1,1%.

Класична пастка силового тиску спрацювала проти ініціатора. Військова операція мала підняти переговорну позицію Вашингтону – а підняла переговорну позицію Тегерана. Це кейс системної переоцінки потенціалу військових дій: жодна ціль операції – ані зміна режиму, ані демонтаж ядерки, ані безумовна капітуляція – досягнута не була. Натомість з’явилася нова, штучно створена проблема (енергетична криза), яку США тепер змушені вирішувати на іранських умовах.

Хто пішов на поступки і що отримав Іран в угоді з США

Розклад поступок виглядає так. Іран отримав:

• зняття американської морської блокади з власних портів і можливість відновити нафтовий експорт;

• перспективу розмороження активів – Тегеран вимагає негайного доступу до $24 мільярдів, заморожених у США та союзних юрисдикціях;

• перспективу пом’якшення санкцій, які Тегеран вимагає скасувати ще з 2018 року після виходу США з JCPOA;

• дозвіл на низькорівневе збагачення урану – Трамп уперше публічно це визнав. Іран не зобов’язується вивезти запас збагаченого до 60% урану – за повідомленнями Axios, обговорюється лише його розбавлення до низьких рівнів, але без верифікації МАГАТЕ;

• включення лівансько-ізраїльського треку в порядок денний. Тегеран вимагав, щоб Ізраїль припинив удари по Хезболлі – це окрема стратегічна перемога, бо вона показує, що Іран зберіг контроль над "віссю спротиву" попри удари;

• внутрішньополітична легітимність: можливість представити угоду як "перемогу над США".

  
  

США отримали:

• відкриття Ормузу – тобто розв’язання проблеми, яку самі ж і створили війною. Це нульова сума: ситуація повертається до доконфліктного статусу, але вже з вищим рівнем геополітичних премій у ціні нафти;

• зобов’язання Ірану не створювати ядерну зброю – декларативне, без верифікаційного механізму;

• 60 днів переговорів – без гарантій результату.

  
  

Те, чого США не отримали:

• демонтажу або вивозу збагаченого урану – найгарячіший фізичний актив іранської програми лишається на території Ірану;

• доступу інспекторів МАГАТЕ до постраждалих ядерних об’єктів. Заяву Трампа про "американців, які прийдуть розкопувати залишки радіоактивного пилу" іранська сторона публічно проігнорувала;

• відмови Ірану від балістичної ракетної програми. За оцінками американської розвідки, Іран зберіг близько 70% довоєнних запасів ракет і стільки ж мобільних пускових установок;

• розриву Тегерана з Хезболлою, хуситами та іракськими шиїтськими формуваннями.

Якщо вимірювати угоду в категоріях "хто отримав конкретні активи, а хто – обіцянки", баланс відверто не на користь Вашингтону.

Без союзників і без коаліції: чому маргіналізація Європи стала ціною війни

Один із найменш обговорюваних аспектів цієї історії – те, наскільки самотньо Вашингтон вів цю війну дипломатично. У переговорах не було жодного європейського гравця в позиції рівноправного учасника. Посередниками виступали Пакистан і Оман. Реальні рішення ухвалювалися в двосторонньому форматі.

Це прямий наслідок двох рішень Трампа. Перше – вихід США з ядерної угоди (JCPOA) у травні 2018 року. Тоді США в односторонньому порядку демонтували архітектуру, яка створювалася 18 місяців за участю Британії, Франції, Німеччини, Росії, Китаю та ЄС. Друге – спосіб ведення нинішньої війни без коаліційної консультації. Удари по Ірану 28 лютого були скоординовані з Ізраїлем, але не з європейськими партнерами.

Європейська "трійка" (E3) – Британія, Франція, Німеччина – намагалася зберегти важелі. У серпні 2025 року вони активували механізм snapback, передбачений JCPOA, який автоматично повертає санкції ООН проти Ірану в разі порушення зобов’язань. 27 вересня 2025 року Рада Безпеки ООН відновила резолюції 1696, 1737, 1747, 1803, 1835 і 1929. Це був останній серйозний європейський важіль. Іран відповів 1 червня 2026 року офіційним призупиненням переговорів з E3. Європа була остаточно виштовхнута з нуклеарного треку.

Парадокс полягає в тому, що саме європейці мали те, чого бракує нинішнім переговорам: верифікаційну архітектуру, технічну експертизу МАГАТЕ, легітимність ООН і досвід ведення довгого діалогу з Тегераном. Усе це Трамп ще в 2018 році оцінив як "найгіршу угоду в історії" і ліквідував. Тепер він укладає рамкову домовленість, яка слабша за JCPOA за всіма параметрами – без верифікації, без термінів дії обмежень, без міжнародних гарантій.

Як зазначає аналітичне видання EU Insider, ми спостерігаємо "фінальну стадію маргіналізації Європи в іранському досьє, що почалася виходом Трампа з JCPOA". Урок з цього очевидний: сварки з партнерами і руйнування коаліцій – це не показ сили, а форма самообмеження. Сильніша переговорна позиція США в червні 2026 була б, якби європейці лишалися рівноправним учасником процесу. Без них Вашингтон зайшов у війну з порожніми руками і виходить через Ісламабад.

Внутрішня ситуація в Ірані: економічний колапс і боротьба КСИР з парламентом

Тегеран святкує дипломатичну перемогу – але це пірова перемога над тлом найгіршої економічної кризи з часів Ісламської революції 1979–80 років.

Цифри говорять самі за себе. За оцінкою Міжнародного валютного фонду, ВВП Ірану скоротиться на 6,1% у 2026 році, інфляція становитиме 68,9%. Іранська самооцінка збитків від війни – $270 мільярдів, що приблизно дорівнює річному ВВП країни ($300 млрд). ООН попереджає, що ще 4,1 мільйона іранців можуть впасти за межу міжнародної бідності. Місячна інфляція в травні перевищила 100%. За даними іранського уряду, ціна харчової олії зросла на 430%, яєць – на 345%, рису – на 287%, молока – на 139% у річному обчисленні. Понад мільйон людей втратили роботу – здебільшого через відключення інтернету, яке Тегеран запровадив "у воєнних цілях" на три місяці, але яке вибило з оплачуваної роботи мільйони учасників цифрової економіки.

Параллельно в країні розгортається внутрішньополітична боротьба. Корпус вартових Ісламської революції (КСИР) використовує війну для подальшої консолідації влади і витіснення виборних інституцій. У Тегерані та Мешхеді відбулися протести проти міністра закордонних справ Аббаса Аракчі та спікера парламенту Мохаммада Бакера Галібафа – головних переговорників. Як зазначив іраніст Нікіта Смагін у подкасті BBC, ці протести мають всі ознаки організованих і спрямованих не проти угоди як такої, а проти конкретних людей. Аракчі, що формально є технічною фігурою, став зручною мішенню для тих, хто хоче переписати правила гри.

Принципово важливо, що спротив монополізації влади КСИР походить саме від виборних інституцій – парламенту і президента Масуда Пезешкіана. Невиборні структури – рада стражів, духовенство – мовчать. Це означає, що навіть в усеченій іранській демократії політична легітимність зберігає значення, а перехід влади виключно до "людей у формі" створює структурні ризики для самої системи. Якщо ключові рішення в економіці після угоди ухвалюватимуть військові без управлінського досвіду, криза поглибиться.

Тіньовий переможець, який недоотримав свого: рф і чинник українських дипстрайків

Найважливіший український кут цієї історії – те, що головним економічним бенефіціаром іранської війни став кремль. І саме Україна виявилася єдиним суб’єктом, який обмежив цей виграш.

Цифри по рф вражають. За даними KSE Institute, додаткові бюджетні доходи росії від іранського конфлікту в 2026 році можуть скласти від $45 до $151 мільярда залежно від його тривалості. За розрахунками Reuters, у квітні 2026 року тільки податок на видобуток корисних копалин (НДПИ) на нафту в рф подвоївся до 700 мільярдів рублів (близько $9 мільярдів) – порівняно з 327 мільярдами в березні. Середня ціна російської марки Urals у березні зросла до $77 за барель – найвищий рівень з жовтня 2023 року і значно вище за бюджетний орієнтир рф у $59 за барель.

До того ж адміністрація Трампа тимчасово послабила вторинні санкції на російську нафту, щоб дозволити Індії та Китаю нарощувати закупівлі – це автоматично відкрило кремлю фінансовий коридор. Як зазначає Chatham House у квітневому матеріалі, іранська війна стала "економічним подарунком путіну" саме в той момент, коли західні санкції почали реально працювати: у січні 2026 року нафтогазові доходи рф впали до 393 мільярдів рублів ($5,1 млрд) – найнижчий рівень з часів пандемії.

Але цей подарунок виявився значно меншим за номінал – і ось чому. Українські далекобійні удари по російській нафтовій інфраструктурі вийшли в травні на рекордний рівень. За даними Bloomberg, у травні 2026 року Сили оборони України здійснили щонайменше 31 удар по російській нафтопереробці. Російська переробка нафти впала до найнижчого рівня з 2009 року – 16-річний мінімум. Президент Володимир Зеленський повідомив, що з січня по травень уражено 15 нафтопереробних заводів. За оцінками Forbes, навесні 2026 року під атаками опинилося до 55% переробних потужностей рф.

Наслідки для кремля прямі. Reuters констатує, що нафтогазові доходи рф з січня по травень 2026 року скоротилися приблизно на третину в річному обчисленні – до приблизно 3 трильйонів рублів ($42 мільярди). ISW наголошує: українські удари обмежують російські доходи від енергетики навіть на тлі ірано-близькосхідних премій у цінах. Москва була змушена заборонити експорт авіапалива до листопада, дозволити НПЗ знижувати якість бензину і нарощувати експорт сирої нафти (3,46 млн б/д у травні) – бо переробляти її ніде.

Інакше кажучи, кремль отримав ціну, але не отримав потужностей конвертувати її в максимальний прибуток. Якби української кампанії дипстрайків не існувало, рф могла б увійти в осінь 2026 року з додатковими $100+ мільярдами на воєнні потреби. Замість цього москва входить в осінь з обмеженою рентою, паливною кризою і необхідністю позичати в банках та підіймати податки.

Що далі: ринок нафти, Близький Схід і наслідки угоди США та Ірану для України

На горизонті 60 днів – три базові сценарії.

Оптимістичний: Ормуз повноцінно відкривається, страхові премії падають, Brent повертається в коридор $70–75 за барель. Іран починає експортувати нафту в обсягах, близьких до доконфліктних. Глобальна інфляція знижується, ФРС повертається до циклу зниження ставок. США та Іран продовжують переговори про санкції і ядерку. Ймовірність цього сценарію – невелика. Уже 15 червня Brent повернулася до рівня нижче $83 за барель, але аналітики попереджають, що навіть у разі відкриття протоки країнам доведеться поповнювати виснажені стратегічні запаси, що утримуватиме ціни вище доконфліктних.

Реалістичний: повзуче перемир’я з періодичними інцидентами. Ормуз відкривається частково, переговори триватимуть з паузами і ескалаціями, фінальної угоди за 60 днів не буде. Сторони продовжать MoU. Brent тримається в діапазоні $80–95 за барель. Це найбільш імовірний варіант.

Песимістичний: угода розвалюється на ізраїльсько-ліванському треку. Це найслабша ланка всієї конструкції. 14 червня, в день досягнення первинної угоди, Ізраїль завдав ударів по південних передмістях Бейрута (Дахіє) – мовляв, у відповідь на три ракети Хезболли. Трамп публічно попросив "не зіпсувати". Прем’єр Біньямін Нетаньягу публічно заявив: операції проти Хезболли триватимуть. Тегеран наполягає, що припинення ізраїльських ударів – частина угоди; Ізраїль і США стверджують, що перемир’я стосується лише прямих ірано-американських дій. Це структурна суперечність, яка може зірвати весь меморандум.

Що це означає для України

Перше: падіння нафтових цін б’є по бюджету рф. Кожне зниження Brent на $10 за барель обходиться кремлю в кілька мільярдів доларів недоотриманих доходів за квартал. Якщо реалістичний сценарій спрацює і ціни повернуться в коридор $80–95, тиск на російський бюджет посилиться – особливо в комбінації з українськими ударами по НПЗ. Це збільшує вікно економічного тиску на москву.

Друге: зникнення нафтової подушки створює для путіна стимул дотиснути Україну. Як попереджає Chatham House, путін зараз вважає, що його посилений вплив на енергоринок дає йому важіль тиснути на Трампа, щоб той тиснув на Україну та Європу прийняти угоду на умовах москви. Чим швидше ця подушка зникає, тим швидше кремль може спробувати ескалувати – або політично через тиск Трампа, або військово на полі бою.

Третє: тимчасова концентрація Вашингтону на Близькому Сході відсуває український трек. Поки в Женеві підписують меморандум з Іраном, в Києві формується власний переговорний порядок денний разом з Європою. Чим менше Вашингтон зосереджений на Україні тут і зараз, тим більше простору для самостійних рішень з європейськими партнерами.

Четверте і головне: іранська угода – це нагадування Україні, що силова логіка переговорів має межі. Трамп почав війну з ультиматумом "безумовної капітуляції", а підписує її дозволом на низькорівневе збагачення. Те саме може повторитися з російським треком – якщо Україна і Європа спільно змусять кремль увійти в переговори зі слабкої позиції, а не з тієї, яку йому подарувала тригерована Трампом нафтова рента.

Цю логіку публічно артикулює президент Володимир Зеленський – і артикулює системно, ще задовго до того, як підписання угоди в Женеві стало реальністю. У березні 2026 року, коли світові ціни на нафту тільки злітали через закриття Ормузу, Зеленський прямо попередив: "Від нас усіх залежить, щоб росіяни не прийшли на ці переговори з відчуттям, що їхня позиція значно посилилася. І не тільки через ситуацію навколо Ірану, яка спричиняє зростання світових цін на нафту". На саміті G7 в Евіан-ле-Бен 15–17 червня, що проходить паралельно з підписанням ірано-американського меморандуму, Зеленський закликає партнерів посилити санкційний тиск, повернутися до жорсткої політики, "яка була до війни на Близькому Сході", і конфісковувати нафту з суден тіньового флоту рф. Логіка Києва послідовна: тиск – не альтернатива переговорам, а їх обов'язкова передумова. Без нього кремль приходить за стіл з позиції сили, з якої не йде на жодні поступки. Саме це Трамп щойно продемонстрував на іранському кейсі — і саме цього Україні слід уникнути в російському.

Меморандум 19 червня поставить юридичну крапку в одній війні. Цифри по російському бюджету і українських ударах визначатимуть, наскільки швидко відкриється переговорне вікно в іншій.