Чому Росія переслідувала і переслідує кримських татар: Минуле зустрічається з сьогоденням

Повернення свободи Криму — це не лише питання територіальної цілісності України, а й питання збереження її корінних народів. Про це пише Анастасія Степаненко, експерт Аналітичного центру «Об’єднана Україна», у своїй статті для The Gaze.

До річниці депортації кримських татар 18 травня 1944 року розповідаємо, як цей народ пережив репресії у ХХ столітті — і як бореться за свої права під російською окупацією сьогодні.

Хто такі кримські татари?

Кримські татари — це східноєвропейський тюркський народ, який історично сформувався на Кримському півострові та у Північному Причорномор’ї. Вони є корінним народом Криму та одним із корінних народів України.

Кримські татари мають свою мову (кримськотатарську), традиції та багату культуру. І хоча більшість населення України – християни, вони сповідують іслам. Проте, попри всі відмінності між нашими народами, кримські татари стали невід’ємною частиною України, а його культура стала частиною культурного ландшафту Чорноморського регіону.

Боротьба за свободу: вигнання з Криму, повернення та російська окупація

Як і українці, у ХХ столітті кримські татари зазнали одних з найжорстокіших репресій у історії. 18 травня 1944 року СРСР почав депортацію понад 191 тисяч осіб до Центральної Азії та деяких північно-східних регіонів Росії. Ця трагедія, яку самі татари називають сürgün (вигнання), призвела до смерті тисяч людей, руйнування їхньої матеріальної та культурної спадщини, а також тривалого таборування в умовах репресій. За різними підрахунками, внаслідок цих репресивних заходів загинуло від третини до майже половини тогочасного кримськотатарського населення Криму.

У пропаганді СРСР цей геноцид виправдовувався за допомогою звинувачень всього кримськотатарського народу у колабораціонізмі з нацистами під час Другої світової війни, але жодних доказів у режиму не було. 

Лише наприкінці існування радянського режиму кримські татари змогли повернутися на батьківщину, але найбільше з них повернулось до Криму за часів незалежності України. 

У 1991 році в Сімферополі кримські татари заснували свій представницький орган – Меджліс (Qırımtatar Milliy Meclisi) став платформою для відновлення справедливості після десятиліть репресій, депортацій та дискримінації. Його головними завданнями завжди були захист прав кримськотатарського народу, збереження культурної спадщини та забезпечення повернення на історичну батьківщину.

До 2014 року Меджліс мав розгалужену мережу місцевих осередків: близько 300 місцевих Меджлісів, серед яких 15 районних та 7 міських. Вони займалися питаннями облаштування депортованих, відновленням історичної справедливості, розвитком культури, освіти, захистом прав кримськотатарської громади на місцях.

Проте після окупації Криму Росією у 2014 році ситуація кардинально змінилася. Політика Москви спрямована на придушення будь-якого спротиву, позбавлення можливості реалізовувати свої культурні, соціальні та політичні права. 13 квітня 2016 року було винесено рішення про призупинення діяльності Меджлісу кримськотатарського народу «з метою недопущення порушення федерального законодавства».

Меджліс було оголошено «екстремістською організацією», його діяльність на півострові заборонена, а активісти переслідуються, піддаються арештам та репресіям. Лідери та члени Меджлісу були змушені виїхати на материкову частину України, де орган продовжив свою діяльність. Тепер Меджліс не лише захищає права кримських татар, а й активно привертає увагу міжнародної спільноти до злочинів окупаційної влади, адвокатує питання деокупації Криму, підтримує переселенців та сім’ї політв’язнів.

Меджліс став важливим голосом кримських татар на міжнародній арені — він співпрацює з ООН, Європейським Союзом, Парламентською асамблеєю Ради Європи, ОБСЄ, та іншими міжнародними структурами. 

Вигнання 2014 року та переслідування невинних: історії Мустафи Джемілєва та Леніє Умерової

Основними інструментами у боротьбі з кримськими татарами стали арешти, викрадення, фізичні розправи та конфіскації майна. Багато активістів і громадських діячів стали жертвами фальшивих обвинувачень у тероризмі та екстремізмі.

Репресії — це не лише спосіб залякування, але й системна політика контролю та придушення всього, що може стати основою для спротиву.

Російська окупаційна влада переслідує кримських татар незалежно від віку, статі чи статусу. Під репресії потрапляють як літні активісти, так і молоді люди, студенти, журналісти, підприємці, митці. Жоден прояв ідентичності, зв’язку з Україною чи навіть просто небажання підкоритися окупаційним правилам не залишається без уваги російських силовиків. 

Сповна пізнав жорстокість радянського та російського режимів один із провідників кримськотатарського національного руху, дисидент Мустафа Джемілєв (81), якого ще малюком разом з родиною депортували до Узбекистану у 1944 році. З юних років він переслідувався радянською владою за свої політичні погляди–був виключений з ВНЗ та сім разів судимий за сфабрикованими справами. Після повернення в Україну, понад 20 років (1991-2013 рр.) Джемілєв очолював Меджліс кримських татар. Він відкрито виступав проти дій російських військ у Криму та заявив, що ФСБ Росії намагається внести розкол серед кримських татар.

Вже за російської окупації, 22 квітня 2014 року, під час перетину адміністративного кордону Криму з Україною, йому було вручено акт про заборону в'їзду до Росії та Криму на п'ять років. Після цього, 3 травня 2014 року, Джемілєв спробував повернутися до Криму, але його не пропустили, і він був змушений повернутися до Києва. У 2021 році стало відомо, що заборону на в'їзд до Криму продовжено до 2034 року.

Щоб стати жертвою переслідувань з боку російського режиму, кримським татарам не обовʼязково бути досвідченими активістами чи політиками. Одна з найбільш відомих цивільних жертв російських репресій у Криму – Леніє Умерова (26). Народившись на півострові, вона після анексії у 2014 році переїхала на материкову частину України, відмовившись приймати російське громадянство. Її батько залишався в Криму, важко захворів і переніс складну операції, через що у грудні 2022 року Леніє змушена була поїхати в окупований Крим, щоб його провідати. Через заблоковані прямі шляхи вона обрала маршрут через Грузію, де російські силовики затримали її під час перетину кордону — офіційно за “порушення правил режимної зони”. Її утримували кілька місяців у Центрі тимчасового утримання іноземців біля Владикавказа, а після формального штрафу у 2 тисячі рублів, на виході з центру Леніє знову захопили невідомі чоловіки. Вони наділи їй на голову пакет і вивезли в незнайомий район, де її затримала поліція — тепер уже за “непокору”.

Попри міжнародний резонанс, справа Умерової розвивалася швидко та непрозоро. ФСБ звинуватило Умерову у шпигунстві на користь України, а Лефортовський суд Москви ухвалив рішення про її арешт. Справу засекретили, а російські державні медіа поширювали наратив про нібито передачу Леніє українським спецслужбам інформації про дислокацію та завдання російських військ.

Росія продовжувала утримувати Леніє в російських тюрмах, зокрема в Лефортово – одній з найбільш закритих в’язниць росії. Та після численних дипломатичних зусиль і переговорів, у вересні 2024 року Леніє була звільнена з російського полону в ході обміну полоненими разом з іншими військовими та цивільними.

Її історія — лише одна з багатьох, що демонструють стійкість кримськотатарського народу в умовах репресій та боротьби за свободу. В російських тюрмах залишаються політичні бранці, серед яких кримські татари: брати Асан та Азіз Ахметови, Амет Сулейманов, Теймур та Узеїр Абдуллаєви, Муслім Алієв, Сервер Мустафаєв і багато інших.

Водночас, поки окремі долі виборюють право на життя й гідність, на більш широкому рівні триває ще одна, не менш небезпечна війна — війна проти пам’яті. Російська окупаційна влада в Криму не лише переслідує кримських татар, а й фактично знищення їхню культурну спадщину та переписує історію півострова. 

Як Росія стирає культурну пам’ять Криму?

Знищення кримськотатарської спадщини стало одним із ключових інструментів радянської, а тепер і російської колоніальної політики в Криму. Після депортації кримських татар у 1944 році радянська влада не просто виселила людей — вона взялася за планомірне витіснення їх із колективної пам’яті. Були зруйновані памʼятки, кладовища, змінені історичні назви сіл і міст, мечеті перетворювали на склади, крамниці та кінотеатри, а будинки переселених татар заселяли росіянами та українцями. Це було не просто знищенням матеріальної культури — це був удар по самій ідентичності народу.

Після повернення у Крим наприкінці 1980-х — на початку 1990-х, кримські татари почали відновлювати втрачене: повертати релігійні й культурні об’єкти, встановлювати пам’ятники жертвам депортації, збирати архіви, зберігати мову. Але з 2014 року, після окупації півострова Росією, атака на кримськотатарську спадщину поновилася. Російська влада системно обмежує використання кримськотатарської мови, закриває незалежні ЗМІ та культурні центри, переслідує релігійні громади. 

Це системне стирання кримськотатарської присутності в Криму переслідує чітку мету — переписати історію півострова, представивши його як “споконвічно російський”. Для Росії нестерпною є сама ідея про Крим як багатокультурний простір із глибоким мусульмансько-татарським корінням, що існував задовго до приходу російської імперії. Саме тому руйнування спадщини й переслідування кримських татар — це два боки однієї політики: політики витіснення й заміщення.

У вересні 2019 року генеральна директорка ЮНЕСКО Одрі Азулай представила доповідь, у якій було зафіксовано погіршення ситуації в Криму практично у всіх сферах, що входять до компетенції організації. У 2021 році в офіційному звіті ЮНЕСКО на 212-й сесії Виконавчої ради з моніторингу ситуації в Автономній Республіці Крим згадуються роботи у Ханському палаці у Бахчисараї, які, згідно з доповіддю, «створюють реальну загрозу знищення історико-культурної цінності пам'ятника».

Ханський палац у Бахчисараї — це головна резиденція кримських ханів династії Ґераїв, адміністративний і політичний центр Кримського ханства з першої третини XVI століття. Він є єдиним уцілілим палацом із п’яти ханських резиденцій, що витримав війни та навіть руйнівний 9-бальний землетрус 1927 року. Для кримських татар це — осередок колективної пам’яті, культури та історії, місце, яке уособлює багатовікову боротьбу за державність, політичну суб’єктність і право на свою землю.

Ханський палац — єдиний у світі зразок кримськотатарської палацової архітектури, рідкісний приклад цілісного архітектурного комплексу ісламської середземноморсько-чорноморської культури, що зберігся донині.

Ще за радянських часів реставрації поступово знищували автентичний вигляд палацу, хоча в 1960-х роках, уже за радянської України, відбулася перша наукова реставрація — були розчищені розписи, відновлені стелі, а згодом — інтер’єри Великої Ханської мечеті.

Однак із початком російської окупації розпочалася нова хвиля нищення. Росіяни з 2017 року ведуть «реставраційні» роботи, багато з яких не лише непотрібні, а й небезпечні, на території близько 20 об’єктів комплексу. Наприклад, під час «реставрації» Дюрбе Діляри-Бікеч (усипальниці біля Південних воріт палацу) на стінах Ханського палацу з’явилися великі тріщини. Унікальна стародавня фреска була знищена, тому що робітники, не розуміючи її історичної цінності, сприйняли її за стару штукатурку й просто зняли. Це непоправна втрата: фреску вже неможливо відновити, її можна лише «намалювати заново», що фактично означає підробку.

Міжнародні організації неодноразово засуджували ці роботи, вказуючи, що під виглядом реставрації Росія фактично стирає автентичність пам’ятки, переписуючи її зміст і значення.

Окупаційна влада наполягає на тому, що Ханський палац — це пам’ятка архітектури другої половини XVIII–XIX століття, фактично відкидаючи його справжнє значення як серця Кримського ханства. Так Росія переслідує дві головні цілі: легалізує руйнування кримськотатарської спадщини, включно з археологічними об’єктами, і переписує історію палацу, перетворюючи його з символу кримськотатарської державності на провінційний «екзотичний» палац для російських імператорів. Це — типовий приклад політики, спрямованої на стирання пам’яті та розмивання ідентичності корінного народу.

Росія також присвоїла близько 4 095 українських культурних і архітектурних пам’яток на півострові, які перебували під державною охороною. Ці дії — не просто демонтаж пам’яток чи зміна табличок на фасадах. Таке привласнення є прямим порушенням міжнародного права та черговою спробою легітимізувати окупацію через переписування культурної карти регіону.

Це частина масштабної кампанії з нищення кримськотатарської спадщини, яка почалася ще за радянських часів і набула нового розмаху після окупації Криму Росією. Від депортації 1944 року до сьогоднішніх арештів, заборон, перейменувань і привласнення культурних об’єктів — перед нами систематичний процес витіснення кримських татар з історії, простору та колективної пам’яті півострова.

Як світ допомагає захисту кримських татар?

Російська окупація Криму та репресії проти кримських татар викликали помітну реакцію міжнародної спільноти. Генеральна Асамблея ООН неодноразово ухвалювала резолюції, що засуджують порушення прав людини на півострові, зокрема переслідування кримських татар, і визнає Крим тимчасово окупованою територією України. Європейський Союз, США, Канада, Велика Британія та низка інших держав запровадили санкції проти Росії за анексію Криму й порушення прав людини. Важливим партнером України в питанні захисту кримських татар виступає Туреччина, яка на високому політичному рівні неодноразово піднімала тему захисту прав кримськотатарського народу та закликала Росію припинити репресії, допомагала з визволенням кримських татарів-бранців Кремля з російських тюрем.

Попри це, ситуація на півострові залишається критичною. Сьогодні в Криму проживає близько 250 тисяч кримських татар — це приблизно 12% від загальної чисельності населення півострова. Багато хто змушений був залишити Крим через політичні переслідування, тиск, арешти, зникнення активістів.

Важливість міжнародної солідарності важко переоцінити. Лише консолідований тиск міжнародної спільноти здатен зупинити систематичне порушення прав кримських татар, збереження їхньої культурної спадщини та забезпечення умов для безпечного повернення депортованих і переселених. Повернення свободи Криму — це не лише питання територіальної цілісності України, а й питання збереження її корінних народів.