Чому Росія більше не є наддержавою?

У світі, де статус наддержави вимірюється не лише ядерними боєголовками, але й економічною вагою, політичною стабільністю, інституційною привабливістю та спроможністю формувати глобальні тренди, Росія дедалі очевидніше не відповідає цим критеріям. Про це пише Петро Олещук, експерт Аналітичного центру «Об’єднана Україна», у своїй статті для The Gaze. Ця версія публікації є перекладом українською мовою.

Її претензії на роль глобального гегемона виглядають дедалі менш переконливо, особливо на тлі військової авантюри в Україні, політичної ізоляції та економічного занепаду. Попри це, багато хто в світі продовжує помилково приписувати Москві риси наддержави. Чому так сталося — і що з цим робити?

Ілюзія спадкоємства наддержавності

Після розпаду СРСР Росія успадкувала величезний ядерний арсенал, місце постійного члена Ради Безпеки ООН, просторовий масштаб та інерцію «імперської присутності». Це й дозволило їй зберігати зовнішній фасад наддержави. Але з часом стало ясно, що ці атрибути без змістовного наповнення — лише симулякр. Водночас військова сила без економічної бази перетворюється на ризик, а не на актив.

Насправді, за багатьма характеристиками сучасна Росія — це «оборонна імперія», яка намагається втримати залишки впливу силою, а не силою переконання чи привабливості.

Росія має розмір економіки, співставний з Іспанією, і становить лише близько 2% глобального ВВП. Структура її економіки надзвичайно вразлива: понад 40% експорту — це нафта й газ, тобто «економіка бензоколонки з ядерною зброєю», як її колись охарактеризував Джон Маккейн.

Санкції, запроваджені після 2014 року й радикально посилені з 2022 року, призвели до втечі іноземних інвесторів, дефіциту технологій, масового відтоку інтелектуального капіталу. У 2023–2024 роках Росія витрачала до третини бюджету на війну — тобто на проїдання майбутнього.

Це не поведінка наддержави. Це — поведінка країни, яка в агонії мобілізує останні ресурси для збереження псевдоімперського статусу.

Путінський режим знищив політичну конкуренцію, закрив незалежні ЗМІ, ліквідував судову незалежність. За індексом демократії, Росія з 2022 року офіційно класифікується як авторитарна держава. Авторитаризм, у поєднанні з культом війни та репресіями, не може продукувати довготривалий розвиток. Він може лише триматися на страху й мобілізації — тимчасово.

Сама концепція наддержави передбачає не лише здатність до війни, а й до побудови світу. Росія ж здатна лише руйнувати. Росія не змогла запропонувати власну ідеологічну концепцію світобудови, яку, за всіх застережень, все ж мав СРСР. Як би хто зараз не ставився до комуністичної ідеології СРСР, вона все ж була, і вона була достатньо впливовою у світі та привабливою для великої частини людства.

Зрештою, радянський комунізм був універсальною ідеологією, яка претендувала на засіб зміни усього людства. Чи є щось хоча б подібне у путінської Росії? Очевидно, все, що вони можуть запропонувати людству – етнічно-обмежений «русский мир», який не виходить далі ідеї про відгородження Росії від усього світу. Людству ж вони більше не можуть запропонувати нічого.

Війна в Україні як «тест на наддержавність»

Вторгнення Росії в Україну у 2022 році стало тим моментом, коли світ мав змогу перевірити реальну силу Москви. І вона провалила цей тест. Кремль не зміг досягти жодної з декларованих цілей, втратив десятки тисяч військових, втягнувся у війну на виснаження й втратив ринок ЄС. Так Росія продемонструвала, що вона не є тим, за кого себе видає.

Як підкреслив президент Фінляндії Александер Стубб у спілкуванні з президентом США Дональдом Трампом, «Росія вже не велика держава», справжні наддержави не будують свою силу на шантажі й терорі. Вони задають світові правила — а не порушують їх.

Чому світ досі сприймає Росію як наддержаву? Це пов’язано з кількома глибоко вкоріненими уявленнями:

• Ядерна зброя: понад 5 000 боєголовок все ще змушують рахуватися з Москвою.

• Членство в Радбезі ООН: Росія блокує рішення, зберігає формальний статус.

• Імперська пам’ять Заходу: багато політиків досі мислять у категоріях холодної війни, де Москва – це загроза №1.

• Страх перед ескалацією: сприйняття Росії як непередбачуваної робить її, парадоксально, важливою.

  
  

Ця сприйнятлива «реальність страху» дозволяє Путіну «сміятися в обличчя Заходу», граючи на небажанні конфронтації. Але де тут проходить межа між блефом та реальними можливостями? 

Загалом, випадок Росії показує, що сам концепт «наддержави» має бути переосмислений. У 21-му столітті це не лише армія та ресурси, а й технології, альянси, культурний вплив, моральна легітимність. Необхідно усвідомити, що Росія — регіональна загроза, але не глобальний гравець. Вона може спричиняти локальні катастрофи, але не здатна формувати світовий порядок.

Також необхідно позбавити Росію символічного статусу — виключення з міжнародних організацій, заперечення її «права вето» як спадкоємиці СРСР, зменшення медійної уваги до її пропаганди. І найголовніше — підтримувати альтернативи, зокрема Україну, яка сьогодні уособлює силу свободи, інновацій та горизонтального співробітництва. Саме такі країни мають творити майбутній світовий порядок.

Висновок

1. Росія — держава-ревізіоніст, але не наддержава. Росія XXI століття — це реваншистська країна, що прагне перегляду міжнародного порядку, встановленого після Холодної війни. Проте її спроможності не відповідають масштабності амбіцій. Військова міць без економічної бази, глобальних союзів та позитивного образу в очах світу — це обмежена сила, приречена на стагнацію. Путінська Росія — це велика держава за арсеналом, але мала за потенціалом майбутнього.

2. Наявність ядерної зброї не гарантує наддержавний статус. Справжня наддержава — це не лише країна, що може знищити світ, а та, яка здатна його організувати. Китай і США конкурують через технології, інновації, торгівлю, дипломатію, культурну експансію. Росія ж уникає цих площин, фокусуючись лише на військовій загрозі. Проте наддержавність — це про створення сенсів, а не про страх.

3. Росія обмежена у засобах зовнішньої політики через свої агресивні кроки. Політика агресії, втручання у внутрішні справи інших держав, інформаційна війна та ядерний шантаж зробили Росію токсичним гравцем. Вона втратила довіру Заходу, розірвала економічні зв’язки з ЄС, залежить від Китаю, але водночас не має ані потужних союзників, ані ефективної «м’якої сили». Світ не хоче бути поряд із Росією — і це головний вирок її наддержавним амбіціям.

4. Провал війни в Україні — історичний маркер імперського занепаду. Вторгнення в Україну стало спробою повернення у XIX століття, коли території завойовували штиками. Проте XXI століття відповіло — дронами, санкціями, союзами та стійкістю демократії. Україна вистояла. А Росія продемонструвала стратегічну обмеженість, організаційну неефективність і моральну деградацію. Ця війна увійде в історію як кінець російської мрії про відродження імперії.

5. Час відкоригувати міжнародне сприйняття ролі Росії. Світове сприйняття Росії як наддержави — це анахронізм, інерція мислення епохи Холодної війни. Настав час переосмислення. Росія — це не супердержава, а дестабілізуючий чинник, якого потрібно стримувати. Повернення реалістичного бачення допоможе уникнути хибної політики умиротворення, якою Москва часто зловживає.

Чи може існувати наддержава у ХХІ сторіччі без ідеологічного та економічного домінування у світі? Без того, аби бути зразком та орієнтиром у світі, а не просто «інструментом залякування» усіх інших? Ці питання видаються риторичними.

Настав час ставитися до Росії не як до наддержави, що повинна виступати гарантом стабільності у світі, а як до локальної автократії, що виступає руйнівником принципів та засад міжнародних відносин.