Чому визнання Криму російським суперечить напрацьованим десятиліттями принципам американської дипломатії

Чи дійсно ми стали свідками зміни довготривалої політики Сполучених Штатів Америки щодо невизнання незаконних анексій? Чи Справді США відкинуть історичні прецеденти, такі як "доктрина Стімсона" та "декларація Веллеса", не зважаючи на їхній вплив на сучасні дії США щодо невизнання анексії Криму Російською Федерацією? Про це розмірковує Петро Олещук, експерт Аналітичного центру «Об’єднана Україна», у своїй статті для The Gaze. Ця версія публікації є перекладом українською мовою.

Витоки американської політики невизнання: доктрина Стімсона та декларація Веллеса

Доктрина Стімсона, проголошена 7 січня 1932 року, була реакцією на встановлення маріонеткового режиму в Маньчжурії після японської агресії. Генрі Л. Стімсон, тодішній державний секретар, в офіційній ноті до Японії та Китаю наголосив, що Сполучені Штати не визнають будь-яких ситуацій, договорів або угод, які були досягнуті за допомогою сили або не відповідали міжнародному праву.

У глибшому контексті ця доктрина стала заявкою на моральне лідерство США у міжнародній політиці. Її застосування мало подвійне значення: 1) легітимізація права як основи міжнародного порядку; 2) формування прецеденту невизнання агресивної експансії. Дослідники підкреслюють, що саме після Стімсона розпочалась ера, коли порушення норм не тільки не визнавалися, але й оскаржувались на правовому рівні.

Ключове значення доктрини полягає в її кодифікації принципу ex injuria jus non oritur — право не може виникати з правопорушення. Цей принцип згодом ліг в основу резолюцій Ліги Націй, а з 1945 року — Статуту ООН, де його підтримали вже як універсальну норму.

Декларація Веллеса, оголошена 23 липня 1940 року, стала відповіддю США на радянську окупацію та інкорпорацію трьох балтійських республік. У ній США заявили про повне неприйняття примусової зміни кордонів та відмову визнавати легітимність новостворених режимів, нав'язаних ззовні. У документі звучить виразний меседж: будь-які зміни, запроваджені силою, не лише незаконні, але й несумісні з принципами, якими керується американська демократія.

Аналізуючи політичне значення декларації, слід зазначити, що вона створила довготривалий режим правової та дипломатичної ізоляції анексованих територій. Навіть за умов Холодної війни, коли США прагнули обмежити пряме протистояння із СРСР, цей принцип залишався незмінним. Дипломати країн Балтії продовжували мати статус офіційних представників незалежних держав у США, що стало унікальним явищем у світовій практиці дипломатії.

Історичне значення декларації Веллеса полягає не лише у фіксації моменту, а у демонстрації здатності демократичної держави витримувати політичний тиск і дотримуватися принципів понад півстоліття. Це стало еталоном поведінки у схожих міжнародних конфліктах, включаючи ситуацію з Кримом.

Анексія Криму і "Кримська декларація" Майка Помпео: спадкоємність підходу

У 2014 році Росія, порушивши низку міжнародних угод (зокрема Будапештський меморандум 1994 року, Статут ООН, Гельсінський заключний акт), здійснила збройну анексію Криму. Це стало першим у XXI столітті випадком грубого порушення принципів європейської системи міжнародних відносин, де територіальні кордони є недоторканними.

У 2018 році держсекретар США Майк Помпео оприлюднив "Кримську декларацію", де прямо відтворено риторику декларації Веллеса: "Як і у випадку з анексією країн Балтії Радянським Союзом у 1940 році, США знову проголошують політику невизнання незаконної анексії".

Декларація є частиною ширшої стратегії США щодо недопущення глобалізації ревізіонізму — вона не лише підтверджує юридичну позицію, а й виконує роль запобіжника: країни-партнери отримують чіткий сигнал, що будь-яка підтримка подібних дій РФ буде розцінена як порушення міжнародного права.

У 2019 році Палата представників Конгресу США ухвалила законопроєкт H.R. 596, що забороняє будь-яким федеральним органам здійснювати дії, які можуть бути витлумачені як визнання російського суверенітету над Кримом. У 2021 році Конгрес розглянув новий проєкт — "Crimea Annexation Non-Recognition Act", який встановлює обов’язкове дотримання політики невизнання незалежно від виконавчої влади.

Ці законодавчі акти стали інституційною відповіддю на ризик можливої ревізії зовнішньої політики у випадку зміни адміністрації. Їхньою метою є унеможливлення ситуації, в якій виконавча влада може ухвалити рішення, що суперечить довгостроковій дипломатичній лінії. Такі документи зміцнюють інституційну пам’ять і забезпечують спадкоємність позиції навіть в умовах політичної турбулентності.

З точки зору міжнародного права, визнання анексії Криму суперечить не лише нормам Статуту ООН, а й численним резолюціям Генеральної Асамблеї, зокрема резолюціям 68/262 та 71/205. Вони прямо підтверджують територіальну цілісність України та визнають анексію незаконною.

Політично таке визнання створює стратегічний прецедент. Це фактичне запрошення до агресії для інших авторитарних держав, які можуть використати аналогічну тактику у будь-яких конфліктних регіонах. Подібний прецедент міг би перетворити світовий порядок на арену силових рішень.

Висновки

Політика невизнання незаконних анексій — це не лише етичний постулат, але й інструмент підтримки глобального порядку, заснованого на праві. Від 1932 до 2024 року США не лише декларували цю позицію, а й послідовно діяли в її межах. У випадку Криму американська дипломатія виступає не як реакція на конфлікт, а як втілення принципової доктрини, яка пройшла випробування десятиліттями геополітичних криз.

Визнання незаконної анексії Криму підірве довіру до США як захисника міжнародного права, відкриє шлях до нових агресій та поставить під сумнів стабільність міжнародного порядку, побудованого на невід’ємному праві народів на самовизначення та територіальну цілісність.

Також це могло б зруйнувати майже століття зусиль американської дипломатії щодо утвердження ролі США як головного захисника правових принципів у сфері міжнародних відносин, до чого доклали свої зусилля численні видатні американські політики та дипломати, формулюючи та просуваючи відповідні доктрини та декларації.

Не зважаючи на підтримання дипломатичних відносин з СРСР, США не «втомлювалися» не визнавати анексію Литви, Латвії та Естонії протягом усього періоду «Холодної війни», допоки державність цих націй не була відновлена. Це прекрасний приклад для американських політиків, які обіцяють зробити Америку великою знову.