Найбільш точним маркером того, як можна визначити де закінчується «корінна» Росія і починаються анексовані нею білоруські та українські землі, що входили до складу Великого Князівства Литовського, Речі Посполитої та Гетьманщини, є Магдебурзьке право. Про це пише Дмитро Левусь, експерт аналітичного центру "Об'єднана Україна", у своїй статті для The Gaze. З текстом статті можна ознайомитися нижче.
Росія зуміла міфологізувати свій образ у світі. Серед іншого міфологізовані її етнічні кордони. Ми писали про це, коли йшлося про кордон Росії та України. Але слід зазначити, що це не єдине місце де Росія зуміла навʼязати світу уявлення про те, що західний кордон РФ є сталим поняттям, що поширення росіян на цьому кордоні споконвічне. Насправді ж цей кордон реалії двадцятого століття. Радянська влада, точніше російські комуністи зуміли позбавити колориту та етнічного розмаїття території, які наразі є заходом РФ. Йдеться про території, які вони отримали ще у спадок від Російської імперії.
Але ще у першій половині двадцятого століття у західних частинах Псковської, Смоленської, Брянської і навіть Тверської областей було очевидно, що і фізичний і ментальний кордон Росії до її експансії проходив значно східніше. Цікаво, що певні матеріальні сліди цього феномену можна побачити і нині. Хоча білоруси, євреї, українці та поляки давно вже ніяк не позначаються у цій занехаяній російській провінції.
Смоленщина
Якщо подивитися на карту Польського повстання 1863-64 років, то помітно, що найсхідніші місця де діяли загони повстанців - на території нинішньої Могильовській області Білорусі на самому кордоні з нинішньою Росією, її Смоленською областю. Зрозуміло, що активний озброєний виступ передбачає впевнену присутність польської меншини на цій території.
Власне і сам Смоленськ, незважаючи на те, що зараз сприймається як типово російський обласний центр, у недавній ще історії не був суто російським. Скоріше варто говорити, що це частина історичної Білорусі. Уся смоленська земля входила до складу Великого Князівства Литовського та Речі Посполитої з вкрай нетривалими періодами контролю з боку Москви.
Ситуація змінилася лише 1654 - коли Москва зуміла захопити Смоленськ. Але дуже довго ця земля відрізнялася скоріше білоруським етнічним характером. До 1772 року Смоленськ взагалі був прикордонною територією з Річчю Посполитою, з польською державою. Смоленське дворянство несло військову службу у полку Смоленської шляхти до 1764 року, поки його не скасувала російська імператриця Катерина ІІ.
Російський радянський адвокат Борис Меньшагін, відомий у світі свідченнями про розстріл польських полонених сталінськими катами у Катині 1940, був бургомістром Смоленська за часів його окупації німецькими нацистами 1941-1943. За його мемуарами німці планували у Смоленську налагодити випуск білоруської газети. Саме як російський інтелігент, що не сприймає Білорусь, на шляху цьому став сам Меньшагін, який мав звʼязки з нацистською розвідкою.
Магдебурзьке право - Росії тут не було
Найбільш точним маркером того, як можна визначити де закінчується «корінна» Росія і починаються анексовані нею білоруські та українські землі, що входили до складу Великого Князівства Литовського, Речі Посполитої та Гетьманщини, є Магдебурзьке право. Тобто на території сучасної Росії, вздовж її кордону з Білоруссю та Україною є ланцюжок з міст, які історично мали Магдебурзьке право.
Це була одна з найпоширеніших систем міського самоврядування, яка зʼявилася у 12-му столітті у німецькому Магдебурзі. Була притаманна для України та Білорусі через надання містам самоврядування королями та князями Галичини, великими литовськими князями, польськими та угорськими (у цьому випадку у Закарпатті) королями.
У власне Росії нічого подібного не було. Самоврядування міст було вкрай обмеженим через притаманний Росії деспотизм царської влади. Тим не менше серед міст нинішньої Росії Магдебурзьке право було у згаданого Смоленська, а ще у Веліжа, Стародуба, Себежа, Білого, Красного, Невеля, Рославля, Дорогобужа, Мглина, Погара, Почепа.
При цьому, наприклад, Стародуб, Мглин, Погар та Почеп були частиною українського державного утворення Гетьманщина. Стародуб був центром такої адміністративної одиниці Гетьманщини як Стародубський полк.
Після скасування Російською імперією автономії Гетьманщини у 1764-1782, ці міста до 1917 входили до Чернігівської губернії. Вони мали б опинитися у складі України, але більшовики їх приєднали до Росії. Всі інші перелічені міста були відібрані Росією у Речі Посполитої у 17-18 століттях.
Сліди на землі
Звісно, що незважаючи на те, що і російська імперія і, особливо, радянська влада намагалися позбавити усі ці міста якихось своїх особливостей, певні матеріальні памʼятки окремої від російської історії по містах умовного «Магдебурзького ланцюжка» збереглися. У Почепі височіє Воскресенський собор, збудований українським гетьманом Кирилом Розумовським.
Себеж Псковської області взагалі внесений у так званий «Список історичних міст Росії». У 20-му столітті Себеж встиг побувати у складі і Білоруської Народної Республіки, і у складі маріонеткової, підпорядкованої більшовикам Білоруської радянської республіки. І це було логічно, адже більшість населення там складали саме білоруси, помітні були євреї.
Але у 1919 році більшовики нахабно прирізали Себеж до Росії і, незважаючи на протести своїх білоруських посіпак, до Білорусі його не повертали. У Себежі немає католиків, але як памʼятка залишилося католицьке кладовище. Троїцька церква Себежа, насправді була церквою греко-католицького ордена ченців Василіян. Визнати, що на «історичних землях Росії» жили греко-католики або уніати, котрими до середини 19-го століття була більшість білорусів, росіяни не можуть.
Наявність католиків пояснюють тим, що «Польща завоювала ці землі та деякий час володіла ними». Тому у путівниках просто пишеться, що це є «римо-католицький костел ордену Базиліан». Герб Невеля, теж у Псковській області - взагалі варіант білоруського історично герба «Погоня». На гербі Веліжа теж зображений вершник «Погоні». І таких знаків минулого безліч. Як і велика кількість інформації, що саме з тих земель «Магдебурзького ланцюжка» походить багато видатних діячів білоруського (Псковської та Смоленської областей) та українського (зі Стародубщини) народів. Як, наприклад, у Мглині народився та виріс український громадський діяч Петро Косач, батько українського класика Лесі Українки.
***
Інформація та матеріальні знаки того, що захід Росії став Росією не так давно, свідомо затирається Кремлем. Знеособлені брехливі матрьошки, кокошники, балалайки вбили менталітет, самобутність та історичну памʼять населення цих теренів. Та головне тут, не вірити у російську казку про те, що вона нібито вічна та була завжди. Інакше вона і далі просуватиметься через брехню і знеособлення.
Джерело: "The Gaze"
Comments