top of page
  • Фото автораКущ Олексій

До чого може призвести використання емісійних каналів стимулювання економіки, - Олексій Кущ



"Коли я чую слово "культура", я хапаюся за пістолет", - це фраза німецького поета і драматурга Ганса Йоста.


Продиктований був цей інтелектуальний екстремізм бунтом проти омертвілих форм старої рафінованої естетики.


Як наслідок - народження епохи контркультури, сюрреалізму, екзистенціалізму та інших "ізмів".


Людська історія знає кілька періодів повалення старих теорій, які, здавалося б, віджили свій вік.


Як сказав би герой кінофільму "Покровських воріт": "справжній актор повинен час від часу "переодягатися".


Домінування застарілих кліше, ефективних на нетривалих відрізках історичного часу, призводить до уповільнення руху в "нейронних мережах" світової економіки.


А хіба будь-яка економіка - це не модель, що складається зі складних економічних взаємозв'язків, які приводять у рух приховані ринкові механізми?


В економіці є чіткі марковані "теми", які викликають запеклі дискусії кількох непримиренних таборів експертів.


Однією з таких "маркованих" тем є ідея активної участі держави в регулюванні економіки.


Особливе неприйняття старе добре кейнсіанство викликає у діаметрально протилежної фокус-групи експертів, які сповідують так званий "вульгарний лібералізм".


Насправді, будь-яка теорія, як скальпель у руках хірурга, може бути застосована як на користь, так і на шкоду.


Адже можна бути Мадуро, а можна і Ден Сяопіном.


В Україні державне стимулювання занадто часто обволікалося приватним інтересом.


Саме тому у обізнаних людей, коли вони чують ідеї цільової емісії, завжди виникає резонне запитання: бізнес якого олігарха ми збираємося фінансувати під цією красивою вивіскою?


Надто вже пам'ятними нам є приклади "цільової емісії" під "збирання цукрових буряків", "посівну" тощо, коли згідно з постановами парламенту мільярди тодішніх карбованців виділялися на потрібні програми.


Як наслідок - галопуюча інфляція і неможливість проведення навіть мінімального пакета реформ.


Адже будь-яка реформа вимагає головного - цінової та макрофінансової стабільності.


Наразі в Україні замість квазіринкової, монопольної моделі рентної економіки хочуть запустити неоліберальну модель, засновану на приватній ініціативі.

На це спрямовані й вимоги міжнародних кредиторів.


Різке посилення ролі держави в цій регулятивній парадигмі має такий вигляд, нібито Вотан у "Кільці Нібелунгів" Вагнера раптом перейшов на фальцет...


Безсумнівно, реалізація великих інфраструктурних проєктів призводить до такого явища, як економічна синергія, ось тільки в українських реаліях ця синергія, як правило, йде на рахунки провладних груп, які допущені до поділу фінансового пирога.


Невдалі приклади цього вже є: до війни держава позбулася Українського банку реконструкції та розвитку, який був проданий китайцям.


Хоча у 2004-му році йому пророкували щасливу долю під крилом Державної інноваційної фінансово-кредитної установи, а надалі - Державної інвестиційної компанії.


У результаті, банк було приватизовано і відбити не вдалося навіть стартові інвестиції уряду, виділені на його створення.


А може...


Але може й справді планова емісія виконає роль кардіостимулятора і заведе серце української економіки?


Цілком можливо, вся справа в дозуванні: замість того, щоб викурити сигару й отримати задоволення, у нас так і норовлять згодувати економіці ложку нікотину... Добре, що "вона" не кінь.


Один із прикладів вдалого застосування монетарного стимулювання - Туреччина.


За рахунок цільової емісії в цій країні було створено якісну інфраструктуру та логістику, яка не тільки підвищила конкурентоспроможність економіки, а й поліпшила умови виходу місцевих підприємців на зовнішні ринки.


Найбільш вдалий приклад - це турецька модель компенсації відсоткової ставки за кредитами, виданими суб'єктам малого та середнього бізнесу.


В Україні теж є подібний позитивний досвід:


на початку нульових за рахунок компенсації відсоткової ставки аграрним підприємствам вдалося зрушити з мертвої точки процес кредитування сільського господарства, а ефект мультиплікації сягав 1:20, тобто на одну гривню бюджетної компенсації відсотків припадало 20 грн нових кредитів.


Хоча при таких емісійних каналах виникає досить нестабільна модель:


спочатку компенсація відсоткової ставки знижує собівартість кінцевого товару і знижує ціни, посилюючи конкурентну позицію вітчизняних товаровиробників, які можуть не тільки нарощувати випуск, а й активувати нові проєкти.


Але потім, ця емісія все одно потрапляє на грошовий ринок, провокуючи інфляцію, що і підтвердив досвід тієї ж Туреччини.


Крім того, для цільової емісії потрібно мати якісне підприємницьке середовище в тонусі, яке зможе абсорбувати ці ресурси, а не спрямувати їх, скажімо, на валютні спекуляції.


Тут особливу роль відіграють так звані коефіцієнти Маршалла, які показують рівень монетизації тієї чи іншої економіки, а розраховуються вони як відношення грошової маси до ВВП.


Існує чітка залежність між рівнем монетизації та економічним розвитком.


Найбагатші країни мають, як правило, дуже високий рівень монетизації і при цьому досить низькі показники інфляції.


Так в економіках з рівнем ВВП у розмірі $10-50 тис. на душу населення, грошова маса перевищує ВВП (рівень монетизації понад 130%), а інфляція перебуває в межах 0-3% (без урахування постпандемічного періоду).


Країни, що розвиваються (ВВП на душу населення від $2,6 до 10 тис) характеризуються середнім рівнем монетизації: 50-60% та інфляцією до 8%.


Найбідніші країни (ВВП на душу населення до $2,6 тис.) мають низький рівень монетизації (35-40%) і рівень інфляції вище 8%.


Це, як правило, сировинні економіки, з високим рівнем трудової міграції та корупції.


Україна внаслідок економічної кризи 2008-го та 2014-2015 років опустилася до кошика найбідніших країн.


Як наслідок і надзвичайно низький рівень монетизації.


З 2005-го року монетизація нашої економіки поступово зростала і з 44% зросла до 54% у 2008-му році.


Потім, внаслідок глобальної фінансової кризи, зростання цього показника сповільнилося і в період з 2009 по 2012-й роки коливалося в діапазоні 53-62%.

Рівень 2013-го року став максимальним за цей період спостереження.


Потім почалося поступальне зниження і до 2017-го року рівень монетизації скоротився до 40%, що приблизно відповідає рівню 2005-го року, коли Україна тільки-но відкривалася для масового зовнішнього інвестування та кредитної експансії.


По суті, за останні роки ми плавно спустили все те монетизоване повітря, яке було надуте в економіку "гарячими інвестиціями" (здебільшого в спекулятивні інструменти) і зовнішніми кредитами (переважно за допомогою банківського фондування на зовнішніх ринках).


Ну а пік монетизації був якраз у 2013-му році (62%), коли грошову масу було "цільовим чином" роздуто внаслідок тих самих "інфраструктурних проєктів" під Євро-2012 і "цільової" емісії НБУ.


Але чи призвело це до економічного зростання? Аж ніяк.


За підсумками того року, ВВП зріс на ...0%.


Не монетизацією єдиною


На жаль, рівень монетизації є похідною від рівня розвитку економіки, а не навпаки.


Так само як кількість "планово" влитої в басейн води не залежить від його глибини. Якщо басейн занадто мілкий, то зайва вода просто хлине за бортик.


Нобелівський лауреат Пол Ромер показав, що стійкі моделі розвитку будь-якої економіки нині можливі лише за умови переходу до закритої моделі ендогенного зростання, яке не залежить від зовнішніх чинників, наприклад, у вигляді світових цін на сировину.


Це якраз те, чого так не вистачає Україні для забезпечення хоча б десятирічного циклу стійкого зростання, без різких стрибків вгору і таких самих блискавичних обривів вниз.


Ідеї Ромера знайшли відображення в його моделі навчання в процесі діяльності (модель Ерроу-Ромера), що показує, як забезпечити стійке економічне ендогенне зростання на основі постійного поліпшення якості людського капіталу.


Така модель може ефективно розвиватися на основі якісної державної політики та залучення інвестицій.


Водночас, застосування "голих" кейнсіанських моделей в Україні неможливе апріорі.


Річ у тім, що методологія кейнсіанства ґрунтується на тому постулаті, що ринкова економіка сама не в змозі знайти точку рівноваги і держава повинна їй у цьому допомогти.


Зокрема, кожен індивід має схильність до накопичення, що призводить до постійного вилучення з обігу частини фінансових ресурсів.


Якщо держава не втручатиметься в цей процес - це призведе до поступового загасання сукупного попиту (за рахунок вилучення частини доходів населення у вигляді заощаджень).


Скорочення попиту призводить до зниження обсягів виробництва, посилення безробіття і подальшого зниження доходів населення. І далі по спіралі.


Цілком очевидно, що в Україні схильність до накопичення не є причиною падіння споживчого попиту, а скоріше навпаки - накопичувати поки що особливо нічого, тому що лише 7-8% населення здатні це робити, а тим, хто залишився, 90% вистачає коштів лише на покриття поточних витрат.


Зростання товарної пропозиції в Україні стримується відсутністю відкритих каналів для інвестицій, як внутрішніх, так і зовнішніх.


А також інституційною нерозвиненістю і неефективністю економіки загалом.

Для того, щоб освоювати великі "цифри" цільової емісії, держава повинна мати ефективні ринкові інститути і механізми громадського контролю.


В іншому разі на нас чекає кейнсіанство по-венесуельськи.


Уявімо собі на мить, що держава за допомогою планової емісії раптом збільшила б доходи населення в кілька разів. До чого б це призвело?


У нинішній парадигмі - вже точно не до зростання внутрішнього виробництва, а скоріше - до збільшення споживчого імпорту.


Чому? Тому що в Китаї або ЄС ці канали інвестування працюють незрівнянно ефективніше, ніж у нас, створюючи нові робочі місця і розширюючи виробництво.


Те ж саме стосується і інфраструктурних проєктів, адже в тому ж Китаї, сучасна інфраструктура йде за бізнесом, а не навпаки.


Перед Україною відкривається можливість перейти до розвитку третинного сектора економіки: сфери послуг, науки, освіти, медицини.


А також - до розвитку внутрішнього промислового ядра (вторинний сектор).


Якщо збільшити частку цих секторів у структурі ВВП до 95%, знизивши питому вагу видобувних і аграрних галузей (первинний сектор) до 5%, ми станемо практично невразливими перед новими світовими кризовими циклами й обвалами сировинних ринків.


Природно, знижувати частку первинного сектора потрібно не за допомогою його знищення, а збільшуючи більш високими темпами питому вагу промисловості та сектора послуг.


На жаль, у нас спостерігається протилежний процес - питома вага первинного сектору (видобуток природних ресурсів, агро) зростає за рахунок перетікання капіталу і державних стимулів з індустріального сектору, а третинний сектор розвивається за рахунок рецепції трудових ресурсів з промислових галузей.


Це і є модель нашої токсичної деіндустріалізації.


За класифікацією французького економіста Жана Фурастьє, у постіндустріальному суспільстві 10% населення зайнято в первинному секторі (сільське господарство, видобуток корисних копалин), 20% - у вторинному і 70% - у третинному.


Подібна структура і є, на думку вченого, "великою надією майбутнього" і не тільки України, а й усього світу, адже в міру зростання доходів населення відносний попит на товари сільського господарства знижується, на промислову продукцію - зростає і потім теж знижується, а на послуги - лише зростає, що розв'язує проблему довгострокового ендогенного розвитку економіки та високого рівня зайнятості населення.


Усе зазначене вище, означає лише одне.


Емісію не можна передавати в руки корупціонерів.


З іншого боку, відмовлятися від неї - позбавляти себе переваг країн, що володіють монетарним суверенітетом.


Потрібна "золота середина", а не "політика крайнощів".


Адже у нас або гіперемісія 90-х, або монетарна посуха 2010-х і 2020-х.


Головні принципи правильної емісії:


- РЕФІНАНСУВАТИ, а не ФІНАНСУВАТИ економічні активи, включно з базовою інфраструктурою.


Тобто, здійснювати емісію центрального банку шляхом купівлі (рефінансування) фінансових інструментів, випущених під уже готові активи: іпотечні, комунальні, інфраструктурні облігації тощо.


- ЗАМІЩУВАТИ втрачені доходи населення, а не НАДУВАТИ їх перед виборами, тобто здійснювати цільову емісію для найбідніших, споживання яких ґрунтується на вітчизняних товарах і доходи яких знизилися в період кризи (пенсіонери, інваліди тощо).


- КОМПЕНСУВАТИ рівень ризиків і формувати інфляційну "премію" для малого та середнього бізнесу шляхом компенсації частини відсоткової ставки до рівня, нижчого за інфляцію.


На цьому засноване економічне диво Південної Кореї, Туреччини та низки інших країн.


- ЗАМІНЯТИ приватне інвестування в соціальний капітал: медицину, освіту, науку, екологію.


Запорука успіху правильної емісії полягає у використанні максимально широкого числа її вигодонабувачів.


Адже процес емісії відбувається постійно, навіть якщо офіційно всі проти неї.


Ось тільки зараз вигодонабувачі емісії - кілька десятків банків, раніше це були кредитори, ще раніше - олігархи або бенефіціари "дорожнього будівництва" ("асфальтні лорди").


А мають бути мільйони простих громадян і суб'єктів МСБ.


Адже з мільйона пенсіонерів і підприємців "відкат" не збереш, на відміну від двох дорожніх компаній, трьох олігархів і десяти банкірів.


Успіх емісії залежить від уміння влади запустити модель циркуляційної еконмоіки: коли працює грошовий мультиплікатор, тобто одна гривня емісії створює п'ять гривень додаткового ВВП, з яких до бюджету повертається 1,5 одиниці.


Крім того, необхідно вміти створювати за допомогою емісії "крапельний полив" малого бізнесу і стимулювати внутрішній платоспроможний попит серед бідних груп населення.


З іншого боку, в жодному разі не можна будувати коштом емісії дороги і стадіони.


Це ми вже робили зовсім недавно - результат відомий.


Ну і друкувати гроші під урожай цукрових буряків теж недоцільно - тут результат буде ще більш стрімкий, доведено 90-ми.


На жаль, поки що наш НБУ та уряд більше схожі на невмілого садівника, який на зорі своєї кар'єри "перелив" квітку і тепер взагалі відмовляється її поливати.


Ну або "поливає" чужі квіти "під замовлення"...


22 перегляди0 коментарів

Comments


bottom of page