Перемовини США та ЄС щодо торговельної угоди: погляд через призму інтересів України
Угода в Тернбері між США та ЄС уберегла Захід від тарифної війни та зірвала розрахунки Кремля на розкол коаліції, яка підтримує Україну. Про це пише Іван Ус, експерт Аналітичного центру «Об’єднана Україна», у своїй статті для The Gaze. Ця версія публікації є перекладом українською мовою.
Торговельний діалог між Вашингтоном і Брюсселем, який упродовж 2025–2026 років балансував між загрозою повномасштабної тарифної війни та крихким компромісом, перетворився на одну з визначальних історій трансатлантичних відносин. Рамкова угода, укладена в шотландському Тернбері влітку 2025 року, не стала ні катастрофою, якої побоювалися європейські експортери, ні тією амбітною зоною вільної торгівлі, про яку десятиліттями мріяли прихильники трансатлантичної інтеграції. Її справжнє значення лежить десь посередині — і саме тому вона заслуговує на уважний аналіз.
Великі амбіції та тарифні війни ускладнювали перемовини
Попри те, що США є найбільшим торговельним та інвестиційним партнером ЄС, окремої угоди про вільну торгівлю між ними ніколи не існувало. Найамбітнішою спробою стало Трансатлантичне торговельне та інвестиційне партнерство (TTIP), запущене у 2013 році. Його подавали як проєкт заради «робочих місць і зростання», а декого надихала ідея «економічного НАТО», здатного протистояти Китаю в новій геополітичній грі.
Однак після п'ятнадцяти раундів переговори загрузли. Сторони так і не змогли подолати розбіжності щодо сільського господарства, державних закупівель і регуляторних питань, а в Європі наростав громадський спротив — зокрема через механізм урегулювання спорів між інвесторами й державою (ISDS). З 2016 року переговори фактично зупинилися, а у 2019-му їх формально закрили без результату.
Невдовзі трансатлантична торгівля увійшла у фазу відкритих протистоянь. У 2018 році перша адміністрація Дональда Трампа, посилаючись на «національну безпеку», запровадила мита у 25% на європейську сталь і 10% на алюміній за Розділом 232. ЄС розцінив таке обґрунтування як неприйнятне й відповів митами на низку американських товарів — від мотоциклів і бурбону до джинсів.
За президентства Джо Байдена сторони спробували розрядити напругу. У 2021 році вони врегулювали 17-річну суперечку щодо субсидій Boeing і Airbus, замінили мита на сталь системою тарифних квот і запустили Раду з торгівлі та технологій (TTC) як новий формат співпраці. Здавалося, трансатлантична торгівля повертається до правил і діалогу.
Повернення Трампа до Білого дому у 2025 році розвернуло цей курс. Вашингтон знову вдався до мит за Розділом 232, піднявши ставки на метали спершу до 25%, а згодом до 50%, і запровадив «взаємні» мита проти більшості торговельних партнерів. Саме на тлі загрози 30-відсоткових мит на європейські товари й народилася домовленість у Тернбері — не як вінець багаторічних перемовин, а як спосіб уникнути ще болючішого сценарію. Тобто Тернбері — це черговий, а не фінальний, епізод довгої й циклічної історії.
Угода допомагає уникнути гірших сценаріїв
27 липня 2025 року на гольф-курорті Дональда Трампа в Тернбері президентка Європейської комісії Урсула фон дер Ляєн та президент США узгодили рамкову домовленість, пізніше закріплену в спільній заяві від 21 серпня 2025 року. Її ключовий параметр — стеля мита на рівні 15% для майже всіх товарів ЄС, що експортуються до США, включно з автомобілями, автозапчастинами, а також потенційними майбутніми митами на фармацевтику й напівпровідники.
Принципово важливо розуміти точку відліку. Без домовленості Вашингтон погрожував запровадити мита у 30%, тож зафіксовані 15% — це насамперед уникнення гіршого сценарію, а не торговельна лібералізація в класичному сенсі. Натомість ЄС зобов'язався скасувати мита на американські промислові товари та надати преференційний доступ для низки морепродуктів і сільгосппродукції США. Пакет домовленостей також передбачав близько 600 млрд доларів інвестицій ЄС у США, масштабні закупівлі американських енергоносіїв та озброєнь.
Звідси випливає головний висновок: угода — це не традиційна зона вільної торгівлі, а радше управління тарифними ризиками в умовах протекціонізму Вашингтона. Асиметрія очевидна: 15% для європейського експорту проти нульових мит для американського. Глава торговельного відомства США Джеймісон Ґрір відверто назвав це початком «нового міжнародного порядку» — так званої «системи Тернбері», що, за його баченням, має замінити повоєнний Бреттон-Вудський устрій двосторонніми угодами зі строгими правилами походження товарів замість багатосторонніх зобов'язань СОТ.
Досягнений прогрес є відправною точкою, а не фіналом
Попри жорсткість умов, угоду коректніше читати як основу для подальшого діалогу, а не як завершений документ. Сама Європейська комісія описує спільну заяву як платформу для подальшої торговельно-економічної співпраці. Рамковий характер домовленості означає, що питання зниження тарифів і нетарифних бар'єрів у майбутньому залишається відкритим — як і перспектива повноцінної зони вільної торгівлі, яка наразі не стоїть на порядку денному, але формально не знята зі столу.
Текст містить запобіжники, що підкреслюють його тимчасовий і керований характер: механізм призупинення преференцій, якщо США перевищать узгоджену стелю або запровадять нові мита; «пункт заходу сонця» (sunset clause), що обмежує дію режиму в часі; а також умова про набуття чинності лише після того, як Вашингтон реально виконає свої зобов'язання. Усе це — інструменти, які залишають двері для подальших перемовин відчиненими.
Внутрішній розкол у ЄС гальмує ратифікацію
Шлях угоди через інституції Євросоюзу виявився чи не складнішим за самі перемовини з Вашингтоном. Рада ЄС ухвалила переговорні мандати наприкінці листопада 2025 року, а Європейський парламент у березні 2026 року затвердив свою позицію щодо двох імплементаційних регламентів голосуванням 417 «за», 154 «проти» та 71 «утрималися» — результат, що сам по собі відображає глибину розбіжностей.
Процес кілька разів спотикався. У лютому 2026 року, після рішення Верховного суду США, яке поставило під сумнів правову основу частини американських мит, євродепутати тимчасово призупинили роботу над імплементаційними файлами до відновлення правової визначеності — адже запропонована заміна загрожувала підняти фактичні ставки для ЄС вище за обумовлені 15%. Рада і Парламент тривалий час залишалися на віддалених позиціях. Низка фракцій, зокрема Зелені, наполягала на надійніших захисних механізмах: на включенні похідних зі сталі та алюмінію до механізму призупинення, на жорсткіших гарантіях і на чіткій кінцевій даті, щоб не давати Трампу «карт-бланш». Депутати домагалися завершення режиму вже у березні 2028 року, тоді як у підсумку сторони узгодили дату 31 грудня 2029 року. Лише у травні 2026 року дипломати та євродепутати досягли домовленості про імплементацію — і навіть тоді угода залишилася «крихкою», доки Вашингтон продовжує використовувати мита як інструмент політичного тиску.
Чи корелюють між собою Угода і правила Світової організації торгівлі
До другого приходу Трампа торговельні відносини ЄС і США будувалися на правилах СОТ, за яких обидві сторони мали статус найбільшого сприяння й застосовували переважно низькі або нульові мита. Угода в Тернбері помітно вибивається з цієї системи.
З погляду права СОТ домовленість виглядає дискримінаційною. Перша стаття ГАТТ — принцип найбільшого сприяння (MFN) вимагає, щоб будь-яка тарифна поступка, надана одному члену СОТ, безумовно поширювалася на всіх інших. Скасовуючи мита на американські промислові товари й відкриваючи преференційний доступ для частини агропродукції США, ЄС фактично надає Вашингтону перевагу, якої не мають інші його партнери.
Критики називають це найсерйознішим підривом першої статті ГАТТ від 1950 року. Формально вивести угоду з-під MFN можна було б, оформивши її як повноцінну ЗВТ, але й тут є проблема: правила СОТ вимагають, щоб зони вільної торгівлі лібералізували «практично всю торгівлю», а збереження 15-відсоткових мит з боку США цій вимозі явно суперечить. Саме тому ЄС не поспішає перетворювати політичну рамку на юридично зобов'язальну угоду.
За цим криється глибший зсув. Торговельний представник США відверто говорить про «систему Тернбері», покликану замінити повоєнний багатосторонній устрій двосторонніми угодами зі строгими правилами походження товарів — де союзники отримують привілейований доступ, а решта стикається з бар'єрами. Для системи СОТ, чий механізм урегулювання спорів і без того ослаблений, це означає подальшу ерозію багатосторонніх правил на користь торгівлі за принципом сили.
Які можуть бути наслідки для України
Контекст, у якому ЄС погоджувався на невигідні умови, неможливо зрозуміти без російсько-української війни. Аналітики прямо вказують: Євросоюз не міг дозволити собі торговельну війну зі США, бо потребує американської зброї для підтримки України. На думку експерта Brookings Institution, угода — це не стільки поразка, скільки визнання геополітичної реальності, за якої залежність Європи від США виявилася сильнішою за зворотну.
Для України це двосічний меч. З одного боку, збереження США як союзника у війні було, по суті, неявною ціною Тернбері — закупівлі американського озброєння в межах пакета мали забезпечити продовження трансатлантичної єдності навколо оборони України. З іншого боку, ці ж зобов'язання ставлять під сумнів проголошену ЄС «стратегічну автономію»: прагнення реіндустріалізації, виробництва «в Європі» та закупівлі переважно європейських озброєнь.
Як це позначиться на підтримці України
У довшій перспективі картина для Києва радше обнадійлива. До початку 2026 року спроможність ЄС допомагати Україні суттєво зросла, а сам Євросоюз поглиблює інтеграцію з українським оборонно-промисловим комплексом. Як зазначають у Foreign Affairs, Європа фінансує оборону України і нарощує власні оборонні видатки, особливо в країнах півночі та сходу континенту.
Це поступово зменшує важіль, яким Вашингтон може тиснути на Брюссель через «українську карту». Якщо рік тому аргумент «не можна виграти торговельну війну проти армії, що тебе захищає» був ключовою істиною в перемовній кімнаті, то тепер межа того, наскільки США можуть відсторонитися від України без шкоди для власних інтересів, стає дедалі відчутнішою. Іншими словами, чим самостійнішою стає європейська підтримка України, тим менше Тернбері виглядає як інструмент примусу.
Що це означає для глобальних гравців
Для світової торговельної системи угода має значення, що виходить далеко за межі трансатлантичних відносин. По-перше, європейські експортери опинилися у відносно кращому становищі, ніж конкуренти — Китай, Швейцарія, Індія чи Бразилія, — що стикаються з вищими митами США. Стабільні, хай і підвищені, 15% дають передбачуваність.
По-друге, угода прискорює переформатування глобальної торгівлі. Оскільки США фактично відмовилися від традиційної правилами заснованої лібералізації, ЄС активно шукає нові ринки й укладає угоди про вільну торгівлю з іншими партнерами, позиціонуючи себе як найпривабливішу альтернативу і Вашингтону, і Пекіну. Критики застерігають, що «система Тернбері» означає відхід від багатосторонньої системи СОТ на користь двосторонніх угод, продиктованих сильнішою стороною.
Що це означає для воєенних цілей Росії
Тут наслідки для Москви радше негативні. США через угоду формально посіли місце найбільшого постачальника енергоносіїв і безпеки для Європи, витісняючи Росію з її колишнього енергетичного ринку. Масштабні закупівлі американського газу та нафтопродуктів означають, що відновлення європейської залежності від російських енергоносіїв стає ще менш імовірним. Показово, що сама Москва назвала угоду «антиросійською».
Розрахунок Кремля на розкол Заходу — на те, що торговельні тертя між Вашингтоном і Брюсселем послаблять єдність у підтримці України, — поки що не справдився. Замість розриву Тернбері зафіксував незручний, асиметричний, але робочий компроміс, який утримує трансатлантичний альянс разом. Для воєнних цілей Росії це означає, що ставка на економічне виснаження західної коаліції стикається з реальністю: попри всі суперечки, сторони обрали збереження відносин, а не їх руйнування.
Угода стала відправною точкою для діалогу
Угода в Тернбері — це не тріумф вільної торгівлі й не її поразка, а прагматичне управління ризиками в епоху протекціонізму та війни на європейському континенті. Вона залишається відправною точкою для подальшого діалогу, а не його завершенням; інструментом захисту, а не лібералізації; предметом затяжних внутрішніх дебатів у самому ЄС; і симптомом ширшого відходу від багатосторонньої системи СОТ. Для України, її партнерів і глобальної системи торгівлі справжнє значення цієї домовленості визначатиметься не текстом 2025 року, а тим, як сторони діятимуть у роки, що настануть після нього.
Коментарі