Україна в Римі 2025: Відбудова як стратегія миру та безпеки

Україна готується до Римської конференції 2025 року з чітким планом відновлення, пропонуючи конкретні проєкти та нові моделі співпраці. Цього разу країна їде не лише за підтримкою, а як партнер, готовий трансформувати відбудову в інструмент стійкості та безпеки Європи. Про це пише Богдан Попов, експерт Аналітичного центру «Об’єднана Україна», у своїй статті для The Gaze. Ця версія публікації є перекладом українською мовою.

У липні 2025 року у Римі відбудеться чергова Міжнародна конференція з питань відновлення України. Ця зустріч уже традиційно об’єднує уряди, бізнес, міжнародні організації та експертну спільноту, які шукають спільні рішення для повоєнного відновлення української економіки, інфраструктури й соціальної ситуації. Але цього разу контекст – глибший і напруженіший, ніж будь-коли раніше. Україна не просто готується до наступного етапу відбудови, вона приходить з конкретними вимогами, практиками, проектами та, головне, з відчуттям, що час грає проти неї.

Фінансування відновлення: ключові проєкти, на які Україна шукатиме донорів

Станом на лютий 2025 року оцінка збитків, завданих війною, перевищує 500 мільярдів доларів. Нижче наведено деталізований перелік втрат України у різних секторах:

Енергетична інфраструктура: зруйновано або пошкоджено понад 60% великих ТЕЦ та ГЕС, понад 45% трансформаторних підстанцій, тисячі кілометрів високовольтних ліній електропередач. Втрати галузі оцінюються щонайменше у 55 мільярдів доларів.

Житловий фонд: пошкоджено або зруйновано понад 270 тисяч об'єктів житла, з яких повністю знищені більше 50 тисяч багатоквартирних будинків. Загальна площа втрат перевищує 120 млн квадратних метрів. Орієнтовна сума відновлення – близько 70 мільярдів доларів.

Освіта: понад 3000 пошкоджених або зруйнованих освітніх закладів, зокрема шкіл, університетів і дитячих садків. Орієнтовна потреба у відновленні – понад 7 мільярдів доларів.

Медицина: пошкоджено або зруйновано понад 1300 медичних закладів, включно з лікарнями, поліклініками та центрами екстреної допомоги. Збитки оцінюються у понад 4,5 мільярда доларів.

Транспорт і логістика: зруйновано понад 25 тисяч кілометрів доріг, понад 350 мостів, 18 аеропортів і десятки залізничних станцій. Сукупна оцінка збитків – понад 60 мільярдів доларів.

Промисловість: значної шкоди зазнали металургійні підприємства, машинобудування, хімічна промисловість. Загальні втрати індустріального потенціалу становлять щонайменше 45 мільярдів доларів.

Сільське господарство: зруйнована інфраструктура зберігання, знищені посіви, заміновані поля. Збитки у агросекторі оцінюються в понад 10 мільярдів доларів, без урахування втрат урожаю.

Культурна спадщина: зруйновано або пошкоджено сотні об’єктів культурної спадщини, музеїв, театрів, церков і бібліотек. Деякі з них мають статус ЮНЕСКО. Втрати оцінюються у понад 1,5 мільярда доларів.

Навколишнє середовище: екологічна шкода включає забруднення ґрунтів, знищення лісів, отруєння води, інциденти на хімічних підприємствах. За оцінками Міністерства захисту довкілля, втрати сягають понад 71 мільярд доларів.

Соціальна інфраструктура: постраждали понад 900 адміністративних центрів, центрів надання адмінпослуг, будівель місцевих органів влади. Вартість їх відновлення перевищує 5 мільярдів доларів.

Інформаційна інфраструктура: знищені об'єкти зв’язку, телевежі, передавачі, системи резервного електроживлення. Потреба в оновленні галузі – понад 2 мільярди доларів.

Втрати людського капіталу: мільйони українців залишили країну, тисячі загинули або зазнали травм. Накопичені втрати ВВП через людський фактор оцінюються у десятки мільярдів доларів.

Проте відновлення — це не лише питання цифр. Україна вже не вперше їде на міжнародну конференцію не з загальними проханнями, а з чітким каталогом інвестиційних проєктів, техніко-економічними обґрунтуваннями і зрозумілими схемами фінансування.

Пріоритетні напрями не змінюються — критична інфраструктура, енергетика, логістика, медицина, освіта. Але тепер ці проєкти подаються не як державні мегаініціативи, а як поєднання державних інтересів із потенціалом приватного капіталу. Наприклад, модернізація енергосистеми України передбачає не просто відновлення пошкоджених ТЕЦ, а побудову нових об’єктів, які працюють на ВДЕ, із частковим фінансуванням з боку приватних компаній. Також в центрі уваги — модернізація портової інфраструктури в Одесі, Рені, Ізмаїлі та нових сухопутних логістичних хабів поблизу кордону з Польщею та Словаччиною.

Окремим блоком винесено програму відбудови житла у деокупованих регіонах — йдеться про будівництво не тимчасового, а повноцінного сталого житла із дотриманням норм енергоефективності. Уряд реалізує програму HOPE (Housing Opportunity & Protection for Everyone) — ініціативу підтримки внутрішньо переміщених осіб і ветеранів. Вже понад 94 000 родин отримали компенсацію на відновлення житла через державну платформу eReconstruction. Програма планує поширити механізм компенсацій і на родини загиблих, учасників бойових дій та інвалідів війни: держава видає ваучери для купівлі житла, внески за іпотеку або компенсації витрат на ремонт від підрядників.

Ще одним важливим напрямом стане підтримка малого та середнього бізнесу. Пакет стимулів, який включає кредитні гарантії, компенсацію частини відсоткових ставок та грантові програми для українських виробників, буде представлений у вигляді платформи «Виробляй в Україні». Уряди країн G7 та ЄС отримають пропозицію про співфінансування цієї програми з урахуванням локалізації виробництва у прифронтових регіонах.

Нові формати співпраці: державно-приватні ініціативи, прозорість, управління

Україна їде до Риму не лише з проєктами, а й з новими підходами до їх реалізації. Однією з ключових тез стане необхідність побудови інфраструктури довіри між державою, донорами та приватними інвесторами. У відповідь на закиди щодо корупційних ризиків, українська сторона презентує перезавантажену архітектуру управління фондами відновлення. Зокрема, буде запропоновано створення Міжнародної наглядової ради, до якої увійдуть представники країн-донорів, а також незалежні аудитори. Всі проєкти будуть реалізовуватися через цифрову платформу, що дозволяє відстежувати хід реалізації, платежі, зміну підрядників у реальному часі.

Ще одним елементом нової стратегії стане розширення практики державно-приватного партнерства. В Україні вже є приклади таких моделей, наприклад, у медичній сфері (будівництво лікарень у Львові та Вінниці), логістиці (контейнерні термінали у портах) та агроіндустрії (переробні комплекси на півдні України). Мета — дати міжнародним гравцям не просто роль донорів, а повноцінну частку в управлінні проєктами. Таким чином, Україна прагне перетворити відновлення на багаторівневий процес модернізації із залученням нових технологій, стандартів управління та культури відповідальності.

Також впроваджується ідея регіональних трастових фондів: кожна область України отримає право створити окрему програму відновлення з урахуванням своїх потреб і специфіки. Це дає змогу зробити процес децентралізованим, але прозорим. Наприклад, Харківська область зосередиться на відновленні технічної освіти і машинобудування, а Миколаївська — на створенні нових водоочисних систем та портової логістики. Координацію здійснюватиме центральний Recovery Office при Кабміні за участю Світового банку та USAID.

Окрему увагу буде приділено цифровим рішенням. Україна вже зарекомендувала себе як лідер цифрової трансформації в умовах війни, і тепер уряд запропонує нову платформу — Digital Recovery Tracker. Вона об’єднає в собі дані про всі проєкти, їх статус, джерела фінансування, технічні параметри, а також дозволить громадськості й міжнародним партнерам контролювати весь ланцюг реалізації. Платформа працюватиме на принципах відкритого коду і буде інтегрована в національну екосистему «Дія».

Геополітичний контекст: чому відбудова потрібна вже сьогодні

Західним партнерам дедалі складніше пояснювати власним виборцям необхідність фінансування України у той час, коли триває гаряча фаза війни. Але саме тому українська делегація в Римі зосередиться на доведенні простого, проте стратегічно важливого послання: відбудова — це не післявоєнне завдання, а елемент оборони, інструмент стійкості, а отже — і безпеки Європи.

Кожна електростанція, відновлена цього року, — це зменшення вразливості до ракетних атак взимку. Кожен побудований логістичний хаб — це крок до диверсифікації експорту і підвищення бюджетної спроможності. Кожен запущений завод — це десятки тисяч робочих місць і зменшення міграційного тиску на країни ЄС. Українська аргументація ґрунтується на реальності: стабілізація фронту та тилу вже створює вікно можливостей для швидкого запуску проектів, особливо в західних і центральних регіонах. Відкладати — означає втрачати цей момент, розтягуючи війну в десятиліття.

Крім того, в умовах глобальної конкуренції за ресурси і робочу силу, Україна виступає як потенційний центр виробництва, де за рахунок інвестицій, пільг і доступу до ринків ЄС може бути створено унікальну екосистему. Плани щодо індустріальних парків, технологічних інкубаторів і локалізації виробництва критичних матеріалів (літій, титан, графіт) стають основою економічної стратегії України на найближче десятиліття. У Римі ці проєкти будуть презентовані як частина довгострокового партнерства, а не тимчасової допомоги.

Нарешті, важливим буде і політичний контекст. Україна продовжує курс на євроінтеграцію, і здатність ефективно адмініструвати міжнародні кошти, демонструвати прозорість, формувати дієві інституції — це аргументи не лише для донорів, але й для Брюсселя. Римська конференція стане тестом на зрілість української державності у найширшому сенсі: як спроможності реалізовувати політику в інтересах нації, а не вузьких груп впливу.

Таким чином, Україна не їде до Риму як бенефіціар допомоги. Вона їде як партнер, який пропонує конкретні рішення, готовий ділитися відповідальністю і прагне не просто відновити країну після руйнувань, а зробити з неї модель майбутнього для всього регіону. Це не утопія — це стратегічна необхідність, яка потребує підтримки, але насамперед — політичної волі, злагодженості і тверезої оцінки реальності.