Нинішня, успадкована з часів «холодної війни» система міжнародних відносин і міжнародних організацій, не здатна адекватно реагувати на нові виклики. Про це пише Валентин Гладких, експерт Аналітичного центру «Об’єднана Україна», у своїй статті для The Gaze. З текстом статті можна ознайомитися нижче.
Останнім часом, небезпідставно шириться скепсис щодо здатності міжнародних інституцій, включно з ООН, ефективно вирішувати ті проблеми, задля розв’язання яких вони створювалися і функціонують. Подекуди цей скепсис настільки сильний, що лунають заяви про те, що ці організації вже віджили своє і мають опинитися на смітнику історії.
Втім, попри те, що наявні міжнародні організації, насправді, продемонстрували сумнівну ефективність у вирішенні багатьох проблем сучасності, зокрема, не змогли запобігти розв’язанню Росією у Європі війни – наймасштабнішої та найкривавішої з часу утворення ООН, не варто поспішати з висновками.
Спочатку варто з’ясувати причини теперішньої ситуації.
Теоретичне підґрунтя
Американський політолог і співзасновник журналу Foreign Affairs - з одного найбільш авторитетних видань у галузі міжнародних відносин - Самуель Гантінгтон більше ніж півстоліття тому з’ясував та розкрив складну діалектику взаємин між суспільними силами та політичними інститутами. Під суспільними силами він розумів різні соціальні групи – етнічні, релігійні, територіальні, економічні тощо, вважаючи, що саме з них утворюється будь-яке складне суспільство, у якому «досягнення і забезпечення політичної єдності залежить від наявності політичних інститутів», - фактично, процедур і організаційних інструментів, необхідних для розв’язання реальних та потенційних конфліктів.
Коли традиційні соціальні структури виявляються нездатними адекватно реагувати на нові виклики політичний порядок руйнується – суспільство за необхідності занурюється у хаос і насилля.
Прикметно, що аналогічна діалектика має місце не лише на національному рівні, але й на міжнародній арені.
Так само як на національному рівні різні суспільні сили, які мають подекуди антагоністичні суспільні інтереси, утворюють систему політичних інститутів – як організацій, так і процедур, що мають давати можливість представляти та узгоджувати інтереси, на міжнародному рівні виникає певна система організацій і практик, яка забезпечує функціонування усьому багатоманіттю міжнародних відносин, які, між іншим, дедалі менше вичерпуються відносинами суто міждержавними.
Витоки
Передусім варто усвідомлювати, що засади нинішньої системи міжнародних відносин, включно з основними міжнародними організаціями, стали наслідком завершення Другої світової війни перемогою союзників над нацистською Німеччиною та Японією, а головне – прагненням уникнути глобальної катастрофи й знищення людства внаслідок ядерної війни між двома військово-політичними блоками, сформованими на базі радикального ідеологічного протистояння. Найяскравішою маніфестацією цього є склад постійних членів Радбезу ООН, наділених правом вето. Аналогічним чином виникали системи міжнародних відносин і після Вестфальського чи Версальського миру.
І треба визнати, що зі своїм завданням створена тоді система міжнародних організацій, яка забезпечувала функціонування міжнародних відносин, впоралася. Хоча питання внеску саме міжнародних організацій на кшталт ООН у цей результат лишається м’яко кажучи дискусійним.
Як би там не було, але нині та система виявилася геть не пристосованою до виникнення на глобальній арені нових сил.
Спочатку процес деколонізації. Пізніше колапс Радянського Союзу та крах соціалістичного табору. Поширення і прискорення глобалізації. Стрімкий економічний підйом держав «третього світу». Спалахи національного та релігійного екстремізму, тероризм тощо – все це вивільнило нові сили.
І поки «західний світ» плекав ілюзію «кінця історії» вивільнені сили шукали або шляхи забезпечення власних інтересів (націоналізм, релігійний екстремізм) або, підживлюючись почуттям ресентименту, готувалися до реваншу. Яскравим проявом останнього і стало виникнення путінізму у Росії.
Фактично, у міжнародних відносинах виникла нова кон’юнктура, яку вже не можна належним чином обслуговувати наявна інфраструктура – система міжнародних організацій. Більше того, виникли сили, які не приховують свого прагнення знищити наявний політичний порядок вкупі з усією системою міжнародних організацій, який цей порядок підтримують. Парадокс у тому, що нинішня система міжнародних відносин і відповідних інститутів повинна включати у себе тих, хто не приховує свого бажання її знищити.
Втім, найгірше не це. Найгірше, що відповідно до термінології, запропонованої Дугласом Нортом та його співавторами, міжнародні організації – це у певному розумінні «організації однодумців», які характеризуються «самопримусом і сумісністю угод із внутрішніми мотивами учасників». Простіше кажучи, відсутня третя сторона, яка б була наділена повноваженнями і силовим потенціалом для того аби змусити учасників дотримуватися досягнутих домовленостей, внаслідок чого міжнародні організації доволі обмежені в інструментарії аби примушувати своїх членів дотримуватися правил і рішень. Не кажучи вже про примус із використанням насилля.
Шляхи еволюції
З огляду на наявні тенденції не можна виключати сценарію, за якого міжнародні організації, передусім ООН, втрачатимуть своє значення, перетворюючись на місце на виголошення пафосних промов та схвалення резолюцій, без будь-яких інструментів аби забезпечити їхнє виконання. Проте, це не означає, що вони остаточно втратять своє значення, оскільки попри серйозний і небезпідставний скептицизм, різноманітні міжнародні організації, якщо не вирішують то бодай сприяють вирішенню великої кількості проблем, щонайменше у тих сферах, де це не зачіпає чиїхось інтересів або щодо яких наявний консенсус.
Водночас, не варто применшувати ймовірність й іншого сценарію еволюції міжнародних організацій, який полягатиме у їх перетворенні на своєрідний «третейський суд», наділений інструментами примусу. Наприклад, такий функціонал могло би взяти на себе НАТО, якому вже тісно у кордонах північної атлантики. Прецеденти коли НАТО здійснювало силові акції, отримавши на це відповідний мандат ООН, вже мали, до речі, місце. Іншим варіантом реалізації такого сценарію стало б формування ширшого пулу держав, уповноважених на оперативне втручання у конфлікти, про що, зокрема, говорив й Президент України Володимир Зеленський ще на початку повномасштабного вторгнення росіян у лютому минулого року.
Проте, для реалізації такого сценарію необхідно досягнути широкого консенсусу не лише щодо делегування відповідним наддержавним органам відповідних повноважень та інструментів примусу, але й щодо наріжних засад на яких будуть схвалюватися відповідні рішення.
Навряд чи це перспектива найближчого майбутнього. Але як би там не було, але наразі стає дедалі очевиднішим, що нинішня, успадкована з часів «холодної війни» система міжнародних відносин і міжнародних організацій не здатна адекватно реагувати на нові виклики, які виникають у нашому буремному світі доби «кінця історії».
Джерело: "The Gaze"