Сталь без кремнію: чи зможе оборонна промисловість Росії вистояти в сучасній війні?

У війні на виснаження російська армія витрачає більше, ніж промисловість здатна постачати — і цей розрив лише поглиблюється. Про це пише Богдан Попов, експерт Аналітичного центру «Об’єднана Україна», у своїй статті для The Gaze. Ця версія публікації є перекладом українською мовою.

Після розпаду СРСР російський оборонно-промисловий комплекс (ОПК) зазнав занепаду, втративши фінансування та виробничі потужності, а з 2000-х Кремль розпочав його відновлення. Чи здатен російський ОПК надалі забезпечувати армію в умовах санкцій, дефіциту технологій та виснаження резервів?

Руйнація Радянського Союзу спричинила деградацію російського ОПК. Колись гігантська система з тисячами заводів і мільйонами працівників почала стрімко занепадати. У 1990-х держава різко скоротила фінансування оборонної галузі: з більш як 250 мільярдів доларів у 1990 році до 15,7 мільярдів доларів у 1998-му у перерахунку на постійні ціни.

Програми розробки озброєнь було заморожено, наукові інститути — розформовано, а десятки тисяч фахівців втратили роботу. Спроби конверсії виробництва на цивільні потреби виявилися неефективними — ОПК не зміг повноцінно адаптуватися до ринкових умов. Багато підприємств вижили за рахунок інерції радянського спадку та експорту зброї до Китаю, Індії, країн Близького Сходу та Африки.

Водночас структура власності активами ВПК зазнала радикальних змін. Заводи, які ще донедавна контролювались Міністерством оборони СРСР, опинились у руках комерційних структур, часто пов’язаних із новими політичними елітами або спецслужбами. Кремль намагався зберегти галузь, бо розумів її стратегічне значення, проте ресурсу для повноцінного відновлення не вистачало. Технологічні ланцюги розірвалися, особливо після втрати виробничих потужностей в інших республіках колишнього СРСР. Наприклад, Росія втратила доступ до українських оборонних підприємств, таких як «Харківський тракторний завод» чи «Південмаш».

Починаючи з 2000-х, Путін розпочав процес централізації та ревіталізації ОПК. Була відновлена державна монополія на експорт озброєнь через Рособоронекспорт, а до початку 2010-х року створено потужні державні холдинги, насамперед Ростех, які об’єднали ключові підприємства в рамках вертикально інтегрованих корпорацій. Цей процес супроводжувався поверненням впливу держави в оборонне планування, формуванням «адміністративного ринку», де замовлення розподілялися не через конкуренцію, а через державну бюрократію та закулісні домовленості. Таким чином уряд, Міноборони, силові структури, регіональні адміністрації, а також керівники оборонних корпорацій утворили складну мережу особистих інтересів навколо ОПК.

У 2010-х була запущена масштабна програма переозброєння, профінансована нафтогазовими надприбутками. Вона дозволила відновити серійний випуск танків Т-72/90, систем ППО, оперативно-тактичних та крилатих ракет. Важливим етапом у розвитку російського ОПК став 2014 рік. Після анексії Криму США та ЄС запровадили санкції, які обмежили доступ Росії до технологій, комплектуючих та фінансування. Російський же ОПК багато в чому покладався на західні комплектуючі і технології. Саме тоді Кремль офіційно взяв курс на імпортозаміщення та пріоритетність держзамовлень над експортом.

Що змінилося за 3 роки війни?

Фінансово оборонний сектор також стрімко зростає. У 2023 році оборонні витрати сягнули понад 6% ВВП, а в 2025 — це майже 8%, або 172 мільярди доларів. Для порівняння, це вдвічі більше, ніж Росія витрачала на оборону у 2019 році. Водночас змін зазнала й сама структура промисловості.

Після початку повномасштабного вторгнення в Україну у лютому 2022 року оборонно-промисловий комплекс Росії перейшов у режим фактичної мобілізації. Уже впродовж перших місяців війни Кремль почав радикально переводити економіку на військові рейки: були ухвалені закони, які зобов’язували підприємства виконувати держзамовлення під загрозою кримінального покарання, скасовано тендерні процедури, введено систему роботи підприємств 24/7 з трьома змінами та шестиденний робочий тиждень для оборонних підприємств. За оцінками RUSI, на 2025 рік у сфері оборонного виробництва в Росії задіяні вже до 4,5 мільйона працівників, а це велика частка від усього працездатного населення країни. 

Також зросла роль Китаю у російському ОПК. За даними Garnegie Politika, щомісяця Китай експортує в Росію продукції подвійного призначення на суму понад 300 мільйонів доларів США. Хоча щомісячні транзакції зменшилися з пікового показника понад 600 мільйонів доларів у грудні 2023 року, Китай залишається найбільшим постачальником цієї контрольованої продукції в Росію. Серед цих товарів – продукція необхідна для виробництва зброї, зокрема ракет, безпілотників і танків. Багато з них — це продукти, які Росія не має можливості виробляти всередині країни, такі як мікроелектроніка, верстати, телекомунікаційне обладнання, радари, оптичні прилади і датчики. 

Змінилися й пріоритети. Якщо в 2010-х роках російська армія готувалася до коротких локальних конфліктів із застосуванням високотехнологічної зброї, то з 2022 року акцент змістився на масовість, ремонтопридатність і модернізацію. Виробляти багато, дешево і швидко — це ключовий принцип військової економіки Росії. Наприклад, на відміну від дорогого й проблемного танку Т-14 «Армата», акцент зроблено на модернізації старих, але простих і перевірених Т-72, Т-80, Т-90. Нові дешеві дрони-камікадзе Shahed-136 або Lancet яскраво демонструють російських підхід щодо масованості виробництва.

Якраз однією з ключових змін стало стрімке зростання виробництва вищезгаданих безпілотників. Якщо до 2022 року російська галузь виробництва безпілотників була слабко розвиненою, то під тиском війни у Росії з’явилися нові підприємства. Серед них як приватні, такі як Zala або Supercam, так і державні, наприклад, завод у місті Єлабуга, де було локалізовано масове виробництво дронів-камікадзе Shahed-136 з Ірану. Завдяки цьому Росія іде в ногу з часом як на тактичному рівні, отримуючи малі розвідувальні та ударні дрони, так і на стратегічному, використовуючи БПЛА для ураження критичної інфрастурктури в тилу України.

Скільки зброї виробляє Росія зараз?

Одне з головних досягнень російської воєнної економіки за останні роки — помітне нарощування масштабів виробництва озброєнь. Попри санкції, технічні обмеження й кадрову кризу, ВПК РФ забезпечує армію широким спектром продукції — від танків і артилерійських систем до дронів і високоточної зброї.

Оцінити точний обсяг виробництва складно — російська влада системно приховує ключові показники, а офіційна статистика або засекречена, або подається фрагментарно. Проте доступні дані й аналітика західних розвідувальних структур та аналітичних центрів дозволяють у загальних рисах зрозуміти масштаби. У 2024 році Росія виробила близько 4,5 мільйона артилерійських снарядів — в десятеро більше, ніж у 2021 році. 

Бронетехніка — ще одна сфера, де Росія досягла стабільного постачання. ISW стверджує, що з 2022 по 2024 рік російська армія отримала понад 1500 нових або відновлених танків, щонайменше 2800 бойових броньованих машин. 

Окремо варто сказати про БПЛА. З нішевого компонента промисловості у 2021 році російська дронова індустрія перетворилася на окрему галузь. Масове виробництво ударних і розвідувальних БПЛА насамперед типу Lancet, Orlan, Supercam, Shahed-136, FPV-дронів значно посилило Росію на полі бою. При цьому, за даними IISS, масштаби виробництва продовжують зростати: у 2024 РФ виробила приблизно 6000 дронів лише типу Shahed-136 та Zala.

Однак такі проекти як гіперзвукова зброя, винищувачі 5-го покоління, зокрема, Су-57, високоточні ракети чи системи ШІ є недофінансованими. Через дефіцит мікроелектроніки, відтік інженерів, зростання вартості імпортозаміщених компонентів Росія поки не демонструє проривів у високотехнологічній зброї. 

Чи вистачає цього Збройним силам РФ?

Те, що Росія здатна підтримувати високу інтенсивність бойових дій протягом трьох років, є наслідком мобілізації її оборонного потенціалу та використання радянських запасів. Проте ключове питання полягає не лише в тому, скільки озброєння Росія здатна виробляти, а й у тому, чи відповідають ці виробничі можливості реальним темпам витрат на фронті. І саме в цьому порівнянні з’являється тривожна диспропорція, яка ставить під сумнів довгострокову здатність ВПК РФ задовольняти потреби армії.

У 2022 році Росія використала на фронті приблизно 10 мільйонів артилерійських снарядів. Навіть враховуючи мобілізацію підприємств, у 2023 році Росія змогла забезпечити 2–2,5 мільйонів, а у 2024 — максимум 4,5 мільйона (включно з відновленими боєприпасами). Це означає, що навіть на піку виробництва Росія не може повністю компенсувати річний темп витрат боєприпасів, особливо якщо знову активізуються широкомасштабні наступальні операції.

Схожа ситуація — у бронетанковій техніці. Втрати танків становлять приблизно 4000 одиниць. При цьому річне виробництво нових або модернізованих танків у РФ, за оптимістичними оцінками, становить 200–300 одиниць. Якщо включити відновлення техніки зі складів, загальна кількість може сягати до 1000–1500 танків на рік. Але й це не перекриває рівень втрат. Особливо критичною є ситуація з БМП та бронетранспортерами, де втрати на фронті становлять приблизно 8000 одиниць, а нове виробництво йде повільніше, ніж танків.

Важливо, що Росія активно використовує радянські законсеровані запаси бронетехніки, щоб компенсувати втрати. Супутниковий моніторинг показує, що за три роки Росія майже вичерпала найбільш придатну до ремонту радянську бронетехніку. На кінець 2024-го на складах залишилася приблизно половина довоєнних танкових резервів. За даними RUSI, у Росії закінчаться запаси бронтехеніки до 2026 року. 

Ще яскравіший дисбаланс — у виробництві високоточної зброї. При інтенсивних обстрілах Росія витрачає щомісячно сотні ракет, тоді як виробництво дозволяло виготовляти лише десятки. При цьому ці системи залежать від мікроелектроніки, яку РФ не виробляє у необхідних обсягах, а постачає в обхід санкцій, що робить темпи та вартість виробництва нестабільними.

На цьому фоні зростання військових витрат виглядає як спроба компенсувати цей розрив не за рахунок ефективності, а за рахунок обсягу. Близько половини військового бюджету РФ іде на особовий склад (зарплати, компенсації рідним, мобілізація), інша половина — на закупівлі техніки й утримання виробництва. Але навіть ці суми не завжди перекривають реальні потреби. Наприклад, підприємства зростають у виручці, але й демонструють стрімке подорожчання продукції: лише на Кургмашзаводі витрати на виробництво у 2023 зросли на 45%, при тому що виручка — лише на 41%. 

Ця бюджетна асиметрія вже породжує структурні ризики: техніка стає дорожчою, втрати та витрати зростають, а обсяги виробництва — залишаються обмеженими. У війні на виснаження російська армія витрачає більше, ніж промисловість здатна постачати — і цей розрив лише поглиблюється.

Таким чином, Росія наразі все ще здатна вести війну, проте ціною постійного використання резервів, спрощення озброєнь, технічної деградації й економічного виснаження.