Безпека Європи: роль України у формуванні нової архітектури

Фото: Український військовослужбовець Військово-морських сил стоїть на катері під час патрулювання узбережжя Чорного моря Одеської області, Україна, 27 березня 2025 року. Джерело: AP/Євген Малолєтка

Україна перетворюється з прохача допомоги на ключового співтворця континентальної оборони. Про це пише Ігор Попов, експерт Аналітичного центру «Об’єднана Україна», у своїй статті для The Gaze. Ця версія публікації є перекладом українською мовою.

Європа повертається у добу великої війни, яка ще десять років тому здавалася остаточно похованою. Старі безпекові інституції, що десятиліттями стримували великі конфлікти на континенті, проходять серйозний іспит, а трансатлантичний альянс уперше за багато років зустрічається з внутрішніми розколами. У цій новій реальності Україна виступає не прохачем допомоги, а повноправним співтворцем європейської безпеки.

Українська армія сьогодні є найчисельнішою і найбільш бойовою на континенті, тож саме вона стає опорою стримування для усіх союзників. Питання вже не у тому, чи отримає Україна місце у новій архітектурі безпеки. Питання у тому, наскільки швидко і повно союзники інтегрують українські спроможності у спільну систему, щоб не допустити нової великої війни на континенті.

Як холодний мир знеохотив Європу готуватися до великої війни

Після поразки Радянського Союзу у холодній війні європейські столиці змінили оборонні доктрини. Велика континентальна війна випала з планувальних сценаріїв, а на її місце прийшли експедиційні операції з протидії тероризму. Для таких місій вистачало невеликих професійних армій.

Низка країн скасувала загальний військовий обов'язок, скоротила оборонні бюджети, законсервувала або закрила підприємства військово-промислового комплексу. Німеччина та Італія за десятиліття зменшили чисельність своїх армій удвічі, Франція, Іспанія та Велика Британія наблизилися до того ж показника. Польща залишилася винятком, який лише підтверджує правило.

Російська збройна агресія проти України показала, що великі ризики для Європи є цілком реальними. Одночасно посилилися протиріччя між Сполученими Штатами і європейськими членами НАТО. Адміністрація Дональда Трампа анонсувала виведення частини військ з європейських баз і прямо запропонувала союзникам взяти більшу відповідальність за свою оборону.

Офіційні особи США підтверджують зобов'язання щодо колективної безпеки, проте насамперед у частині протидії застосуванню зброї масового ураження. Для протидії конвенційним загрозам європейцям потрібні нові, додаткові і швидкі механізми. Йдеться не про розпуск НАТО, а про побудову додатково до нього гнучкої системи, яка може реагувати раніше і точніше.

Чому Москва формує загрозу номер один для безпеки континенту

Загальна оцінка союзників сходиться: Росія залишається фундаментальною і довгостроковою загрозою для континенту. Стратегічна концепція НАТО, ухвалена у 2022 році, прямо називає Москву найзначнішою і найбезпосереднішою загрозою для членів Альянсу і трансатлантичної безпеки. Цю саму формулу повторюють у документах Європейського Союзу та керівники Альянсу.

Munich Security Report 2026 фіксує, що навіть на п'ятому році повномасштабної війни Кремль не виявляє ознак відмови від максималістських цілей. Близько сорока відсотків федерального бюджету Росії на 2025 рік пішло на безпеку і оборону, що становить майже вісім відсотків ВВП.

Розвідки кількох союзних держав попереджають, що в разі припинення вогню в Україні Москва зможе відновити свої сили для регіональної війни в районі Балтійського моря протягом двох років, а для локальної атаки на одну сусідню державу за пів року. Окремо звіт описує гібридну кампанію 2025 року: близько двадцяти російських дронів увійшли в повітряний простір Польщі лише у вересні, російські МіГ-31 порушили кордони Естонії, паралельно тривають саботажі і кібератаки на критичну інфраструктуру.

Ці дані змушують переосмислити саму ідею миру в Європі. Старе припущення, що Москва є раціональним партнером, з яким можна вибудувати спільний європейський дім, уже не діє. Нова безпекова архітектура повинна виходити з протилежного: тривала готовність до великої війни є єдиним способом її уникнути.

Стаття 42.7 повертає Європейський Союз до колективної оборони

Поки тривають дискусії про майбутнє НАТО, Європейський Союз дістає з шухляди свою власну норму про взаємну оборону. Стаття 42.7 Договору про ЄС зобов'язує держави-члени надавати допомогу і підтримку усіма доступними засобами країні, що зазнала збройної агресії на її території. На відміну від статті 5 Північноатлантичного договору, цю норму держава може активувати без попередніх міжурядових дебатів про доцільність.

Зараз цій нормі повертають практичну вагу. Після інцидентів з дронами і літаками над Польщею, Естонією та Кіпром європейські лідери погодилися, що Європейська Комісія розробить план дій на випадок звернення держави до 42.7. Президент Франції Емманюель Макрон публічно наголошує, що ця стаття є зобов'язанням, а не символічним жестом.

Експерти пропонують відпрацювати plug-and-play сценарії, які дають змогу європейським членам НАТО, що не входять до ЄС, теж долучатися до операцій. Усе це відбувається паралельно з посиленим обговоренням сил швидкого реагування ЄС і Стратегічного компасу. Йдеться не про дублювання НАТО, а про додатковий поверх безпекової архітектури, який не залежить від політичних коливань у Вашингтоні.

Україна, яка одночасно прямує і в ЄС, і у напрямку посиленої співпраці з європейськими членами НАТО, є природним партнером у цьому процесі. Без української армії та її щоденного бойового досвіду планувати реалістичні сценарії застосування 42.7 практично неможливо.

JEF і регіональні альянси будують швидку реакцію поряд з НАТО

Поряд з універсальними структурами в Європі дедалі помітнішу роль відіграють регіональні альянси. Найвиразніший приклад це Об'єднані експедиційні сили (Joint Expeditionary Force, JEF) під лідерством Великої Британії. Формат об'єднує десять держав Північної Європи: Британію, Норвегію, Швецію, Данію, Фінляндію, Ісландію, Естонію, Латвію, Литву і Нідерланди. JEF задумувався як швидкий механізм реагування на кризи у Північному морі та Балтиці, який доповнює, а не замінює НАТО.

5 листопада 2025 року в норвезькому Будо JEF підписав з Україною меморандум про "Розширене партнерство" (Enhanced Partnership). Це перший випадок, коли такий статус отримала держава, яка не входить до Альянсу. Партнерство передбачає спільні навчання, підготовку українських військ, кооперацію в захисті підводної критичної інфраструктури, спільну розробку безпілотних систем, обмін досвідом бойової медицини і протидію дезінформації. Логіка проста: жоден європейський військовий не пройшов сучасну війну так глибоко, як українські, тож включення України підсилює усю мережу JEF.

Подібний регіональний формат напрошується для Чорного моря. Туреччина, Україна, Румунія, Болгарія і Грузія мають спільні інтереси у контролі морських шляхів, протимінній безпеці, повітряному прикритті портів і захисті підводних кабелів та трубопроводів. Україна вже довела здатність змусити російський флот відступити з західної частини Чорного моря завдяки морським дронам і ракетним ударам.

Створення Чорноморського альянсу, побудованого на досвіді JEF, дозволило б закрити південний фланг Європи, не чекаючи на консенсус усіх 32 членів НАТО. Він міг би мати спільний центр координації операцій, рамкові угоди про доступ до портів, спільні бази даних щодо тіньового флоту і узгоджені правила реагування на провокації.

Поряд із JEF активно розвивається так звана Коаліція охочих, яка зібралася навколо ініціативи Великої Британії і Франції після саміту в Лондоні у березні 2025 року. До неї входять Польща, Німеччина, скандинавські держави, Італія, Іспанія, Канада, Австралія, Туреччина та інші країни. Її мета – планувати реальне розгортання військових сил для підкріплення майбутнього припинення вогню в Україні і відпрацьовувати сценарії стримування. Цей формат поза НАТО і поза ЄС, але доповнює обидві структури і дає змогу збирати під одним зонтиком тих, хто справді готовий діяти.

Україна також підписала двосторонні угоди про безпеку з понад двадцятьма партнерами, серед яких усі країни Великої сімки, скандинавські держави, країни Балтії, Польща, Іспанія, Португалія та Європейський Союз як ціле. Ці документи задумані на десять років і передбачають поставки озброєння, фінансування, навчання і консультації. Тепер настає час нового рівня координації: від поставок до взаємодії в разі повторної агресії, від ремонту техніки до спільного планування дій.

Зеленський пропонує безпековий контур з України, Туреччини, Британії і Норвегії

У квітні 2026 року президент Володимир Зеленський у розмові з британським подкастом The Rest Is Politics запропонував нову формулу. Якщо роль США в НАТО справді зменшуватиметься, європейська безпека повинна спиратися на чотири країни, які мають реальну армію, флот, бойовий досвід і політичну волю: Велику Британію, Україну, Туреччину і Норвегію. Сукупно армії Британії, України і Туреччини за чисельністю перевищують російську. Українські і турецькі сили закривають Чорне море, британські закривають океанський і авіаційний компонент, норвезькі – північний напрямок та Арктику.

Це поки що політичне бачення, а не сформований альянс. Але аналітики Atlantic Council у коментарі від 2026 року прямо пишуть, що без України і Туреччини Європа не може зрівнятися з Росією у контролі морів, у захисті повітряного простору і у наземних силах. Логіка пропозиції стоїть на функціональному розподілі: різні країни роблять те, що вміють найкраще, і це збирається в єдину систему стримування. Координація з НАТО і Європейським Союзом, а не конкуренція з ними, є ключовим принципом такої моделі.

Drone Deal перетворює Україну на технологічного партнера Європи

Сучасна війна разюче відрізняється від тієї, до якої готувався Радянський Союз. Доктрина Москви передбачала прорив танкових з'єднань до Ла-Маншу, а сьогодні танк стає вразливою мішенню для дрона вартістю близько тисячі євро. Україна вже виробила у 2025 році від 2,5 до 4 мільйонів безпілотників різного типу і планує збільшити випуск до 7 мільйонів у 2026 році, за оцінками Council on Foreign Relations. За даними Royal United Services Institute, безпілотники зараз завдають 60-70 відсотків усіх втрат російської техніки.

Цей досвід стає прямим внеском у спільну оборону Європи. Україна обговорює зі США рамкову п'ятирічну угоду під назвою Drone Deal, орієнтовну вартість якої оцінюють у десятки мільярдів доларів. Йдеться не лише про закупівлю готових українських систем, а й про спільне виробництво, передачу технологій і інтеграцію українських розробок у структуру американських і союзних збройних сил. Паралельно Україна підписала угоди про спільне виробництво з Німеччиною, домовленості з державами Затоки, веде переговори з Норвегією, Францією, Великою Британією та іншими партнерами.

Європа отримує те, чого їй гостро бракує: протестовану в бойових умовах, дешеву і масштабовану зброю плюс інженерів, які пройшли через десятиліття інновацій лише за два роки війни. У відповідь Україна потребує доступу до європейських технологій, виробничих потужностей і ринків. 

Atlantic Council зазначає, що українська армія за чисельністю більш ніж учетверо перевищує наступну за розміром в Європі і має непорівнянний досвід ведення сучасних бойових дій. Це робить її ключовим компонентом нової безпекової архітектури континенту.

Чому без надійних гарантій миру європейська архітектура буде неповною

Війна в Україні рано чи пізно завершиться. Однак без міцних гарантій безпеки будь-яке припинення вогню перетвориться лише на оперативну паузу для Москви. Тому елементом мирних угод повинні стати реальні зобов'язання у двох напрямках: для самої України, щоб вона могла стримувати повторну агресію, і для усієї Європи, щоб Росія не починала нову велику війну на іншому фронті. Стара мудрість про те, що той, хто хоче миру, мусить готуватися до війни, повертається у європейську практику.

Така архітектура не зможе спиратися на одну організацію. Вона буде комплексною і багаторівневою: оновлене НАТО зі стійкими каналами зв'язку зі США, посилений Європейський Союз зі справжніми механізмами 42.7 і силами швидкого реагування, регіональні альянси на кшталт JEF і потенційного Чорноморського формату, мережа двосторонніх угод і нові оборонно-технологічні консорціуми. Україна є природною ланкою кожного з цих рівнів. Вона має армію, бойовий досвід, оборонну промисловість, інженерні школи, стратегічне географічне положення на ключовому фланзі і політичну волю, яку демонструє вже четвертий рік повномасштабної війни.

В усіх нових альянсах і угодах місце України це місце співзасновника, а не запрошеного гостя. Готовність, координація, чіткі протоколи реагування на гібридні і конвенційні загрози це те, що відрізнить нову європейську безпеку від старої. Саме внесок України, передусім її армії та її технологій, робить цю систему реалістичною. Альтернатива, у якій Європа покладається на старі рефлекси і чужі гарантії, надто дорого коштуватиме усім.