Росія не припиняє ядерний шантаж: які виклики це ставить перед світом?

У травні 2025 року президент РФ Владімір Путін заявив, що «сподівається, що не буде необхідності у застосуванні ядерної зброї в Україні». Це «сподівання», замість чіткої заборони або запевнення у відмові від застосування ядерної сили, є черговим проявом ядерної риторики, яка стала інструментом шантажу з боку Кремля. Про це пише Петро Олещук, експерт Аналітичного центру «Об’єднана Україна», у своїй статті для The Gaze. Ця версія публікації є перекладом українською мовою.

Повернення Росії до практики ядерного шантажу

Тим часом колишній міністр оборони Сергєй Шойгу пригрозив Європі ядерною зброєю у відповідь на «недружні дії» з боку Заходу. Ці заяви не є винятками. Вони є частиною масштабної стратегії, за якої Росія систематично повертається до практики ядерного шантажу як інструменту зовнішньої політики. Російська Федерація, яка офіційно декларує ядерну зброю виключно як засіб стримування, де-факто використовує її як інструмент тиску, залякування та дестабілізації світового порядку.

Після початку повномасштабного вторгнення в Україну у лютому 2022 року, Путін неодноразово вдавався до ядерних погроз, зокрема у заяві 27 лютого про приведення ядерних сил у «спеціальний режим бойового чергування». Водночас було проведено навчання стратегічних сил стримування, а російська пропаганда відкрито погрожувала ядерним ударом по Заходу.

Упродовж 2022–2023 років Москва вдалася до низки демонстративних кроків:

• захоплення Запорізької АЕС і перетворення її на об'єкт військового тиску;

• розміщення тактичної ядерної зброї в Білорусі — вперше з часів Холодної війни;

• припинення участі у Договорі про скорочення стратегічних наступальних озброєнь (New START) та відкликання ратифікації Договору про всеосяжну заборону ядерних випробувань (CTBT).

  
  

Усе це створює прецедент відходу Росії від міжнародної архітектури контролю над озброєннями, закладеної після Другої світової війни.

Російський ядерний шантаж як політична технологія

За даними дослідження Foreign Policy Council “Ukrainian Prism”, Росія використовує ядерну зброю не як реальний бойовий засіб, а як геополітичний інструмент шантажу, що дозволяє їй компенсувати стратегічні поразки, обмежену боєздатність та міжнародну ізоляцію. З 2014 року, після анексії Криму, і особливо після 2022 року, Москва прагне залякати не лише Україну, але й усю Європу та НАТО, аби стримати військову допомогу Києву та підвищити ставки у переговорах.

Тактика Кремля полягає у створенні уявлення, що будь-яка серйозна поразка Росії може викликати «екзистенційну загрозу», яка, згідно з російською ядерною доктриною, може стати підставою для використання ядерної зброї. Проте ця доктрина побудована на розмитих формулюваннях, які дозволяють Кремлю тлумачити «екзистенційну загрозу» як завгодно.

Тобто, шантаж носить переважно психологічний і політичний характер, спрямований на параліч волі західних лідерів і суспільств, які бояться ескалації та відмовляються від рішучої відповіді на агресію.

Російські посадовці та пропагандисти неодноразово заявляли, що у випадку наступу ЗСУ на Крим Росія залишає за собою право використати всі засоби оборони, включно з ядерними. Один із ключових рупорів Кремля Д. Медведєв прямо говорив про можливість удару у разі наступу на «російську територію» — тобто на окуповані регіони.

Від 2014 року російські ЗМІ активно використовують відповідну риторику: «Росія може перетворити США на радіоактивний попіл» (Д. Кисельов) або «ми підемо в рай, а вони здохнуть» (В. Путін). Такі заяви мають на меті формування образу Росії як «непередбачуваної держави з ядерним арсеналом». Головна мета цієї риторики — створити у західного суспільства і політичного класу уявлення, що Росія готова до апокаліпсису, аби утримати контроль над простором, який вона вважає своїм.

Ядерний шантаж Росії як загроза глобальній безпеці

Систематичне використання ядерного шантажу Російською Федерацією не лише підриває стабільність на європейському континенті, а й створює прецедент, що здатен зруйнувати глобальну архітектуру безпеки. Масштаб цієї загрози багатошаровий — від регіональної дестабілізації до створення глобальних ядерних прецедентів.

Росія дедалі активніше демонструє, що готова використовувати наявність ядерної зброї не для стримування, а для досягнення геополітичних цілей. Це прямо суперечить принципам Договору про нерозповсюдження ядерної зброї (NPT), зокрема зобов’язанню не застосовувати ядерну зброю для тиску чи погроз.

Якщо світ дозволить Росії досягти стратегічних результатів за допомогою ядерного шантажу, це створить катастрофічний прецедент: інші авторитарні держави (наприклад, Іран, Північна Корея) отримають мотивацію розвивати ядерні арсенали для аналогічного тиску на світ.

Заяви Путіна та Шойгу в 2025 році про можливість використання ядерної зброї показують глибоку кризу системи колективної безпеки. ООН не має дієвих механізмів покарання ядерного шантажу. Це робить міжнародне право символічним і стимулює гонку озброєнь.

Крім того, вихід Росії з Договору про скорочення стратегічних озброєнь (New START) та призупинення дії Договору про заборону ядерних випробувань (CTBT) руйнують останні залишки ядерної архітектури контролю, що створювалась десятиліттями.

Постійна присутність теми ядерної зброї у російській політиці і медіа перетворює її на норму. Це створює дискурс страху, у якому демократії змушені постійно обмежувати свої дії (наприклад, постачання зброї Україні), боячись «ядерної ескалації».

Якщо Захід не покаже рішучої відмови визнавати ядерний шантаж легітимним інструментом, країни на кшталт Саудівської Аравії, Туреччини, Південної Кореї, Японії та навіть ЄС можуть переглянути своє ставлення до володіння ядерною зброєю. Таким чином, приклад Росії стимулює глобальну гонку озброєнь, де ядерна зброя стане не винятком, а нормою для держав із геополітичними амбіціями.

Зволікання і постійні сумніви Заходу не знижують ризик ядерної війни — навпаки, вони його підвищують. Нерішучість і страх перед ескалацією інтерпретується Кремлем як слабкість, яка лише заохочує продовження шантажу.

Російський ядерний шантаж — це не просто риторика чи блеф. Це — стратегічний інструмент реваншистської держави, яка прагне змінити правила світового порядку. Його толерування означає руйнування десятиліть зусиль з нерозповсюдження ядерної зброї, втрату довіри до міжнародного права та створення нового світу, де право сили замінює силу права.

Світ не може дозволити, щоб шантаж став нормою. Найкраща відповідь — підтримка України, чітке декларування червоних ліній і стратегічна відмова визнавати ядерну погрозу як політичний аргумент.