Для дотримання перемир’я потрібні будуть надійні механізми моніторингу

Українські військовослужбовці розвідувального підрозділу «Очі» запускають безпілотник «Фурія» для польоту над російськими позиціями на передовій у Донецькій області, Україна, 30 червня 2024 року. Джерело: Фото AP/Євген Малолєтка

Великоднє перемир’я виявило слабкість тимчасових режимів тиші. Про це пише Ігор Попов, експерт Аналітичного центру «Об’єднана Україна», у своїй статті для The Gaze. Ця версія публікації є перекладом українською мовою.

Тридцятигодинне Великоднє перемир’я, оголошене у квітні 2026 року, мало бути жестом доброї волі. На практиці воно перетворилося на демонстрацію того, наскільки крихкими є будь-які обіцянки Кремля без надійного механізму перевірки. Український Генеральний штаб зафіксував понад дві тисячі випадків застосування зброї лише за першу половину доби, а у підсумку зафіксував понад десять тисяч порушень за весь період тиші. Захід отримав ще одне нагадування про те, що формальне оголошення тиші і реальна тиша на фронті, це не одне й те саме.

Подібний сценарій повторився і у травні. Київ запропонував безумовне перемир’я з 6 травня, а Москва оголосила свою окрему паузу на 8-9 травня під Парад Перемоги. Уже 6 травня українська сторона зафіксувала 1820 російських порушень, а трьохденне перемир’я 9-11 травня, домовлене за посередництвом адміністрації США, до своєї офіційної дати закінчення розсипалося серед взаємних звинувачень і нічних дронових ударів.

Проблема полягає не у самій декларації припинення вогню, а у спроможності зафіксувати порушення, встановити відповідальну сторону і забезпечити швидку реакцію. У війні, де уздовж лінії фронту довжиною понад 1200 кілометрів щодня діють тисячі дронів і артилерійських систем, навіть короткі періоди тиші стають надскладними для верифікації. Будь-яка пауза без чітких процедур моніторингу швидко перетворюється на простір для взаємних звинувачень.

Повне припинення вогню стане першим тестом життєздатності мирного плану

Будь-який сценарій завершення війни обов’язково розпочнеться з повноцінного припинення вогню. Це буде не просто гуманітарний крок, а фундаментальна перевірка життєздатності усієї подальшої архітектури миру. Якщо сторони не зможуть утримати режим тиші протягом перших тижнів, шанси на політичне врегулювання різко знизяться, а Захід ризикує опинитися перед сценарієм нової ескалації замість сталого миру.

Тут постає ключове запитання, на яке досі немає відповіді: хто саме здійснюватиме моніторинг. Під час бойових дій на Донбасі у 2014-2022 роках цю функцію виконувала Спеціальна моніторингова місія ОБСЄ разом зі Спільним центром контролю та координації. Досвід тієї місії був неоднозначним. Спостерігачі стикалися з обмеженим доступом до окупованих територій, повільною реакцією на інциденти і політичним тиском з боку РФ. Сьогодні ОБСЄ навряд чи готова швидко розгорнути значно масштабнішу місію уздовж нової лінії зіткнення.

Варіант миротворчої або моніторингової місії під егідою ООН поки залишається радше гіпотетичним. Аналітики RUSI у нещодавньому розборі питання показали обмеження класичних операцій ООН у контексті російсько-української війни, від принципу обов’язкової згоди сторін до неготовності виставити сили достатньої спроможності для стримування. Додатковим фактором стає прохолодне ставлення нинішньої адміністрації США до багатосторонніх інституцій, що ускладнює побудову консенсусу навіть серед союзників, які потенційно мали б увійти до моніторингової архітектури.

Супутники і дрони не зможуть замінити присутність людей на землі

У робочих обговореннях усе частіше з’являється спрощена формула, за якою Сполучені Штати взяли б на себе технічний моніторинг за допомогою супутників, безпілотників і штучного інтелекту. Європейські столиці теж рухаються у цьому напрямі: на засіданні Ради закордонних справ ЄС 11 травня 2026 року висока представниця Кая Каллас оголосила про посилення Супутникового центру ЄС для підтримки моніторингу майбутнього перемир’я і протидії обходу санкцій. Така ідея виглядає сучасно і політично привабливо, особливо для адміністрацій, що віддають перевагу технологічним рішенням над дипломатичною інфраструктурою. Проте її обмеження стають очевидними після уважного аналізу.

Дистанційні засоби справді здатні фіксувати переміщення техніки, спалахи від пострілів, вибухи та руйнування. Але вони мало що скажуть про контекст інциденту, про намір сторони, про ланцюг ухвалення рішень або про те, хто саме віддав команду. Знімок із супутника не покаже, чи це була провокація під чужим прапором, технічна помилка чи навмисний удар. Алгоритм не зможе допитати свідків і не вийде до пораненого цивільного. У результаті, кожен інцидент стає предметом політичної інтерпретації, а не юридично зафіксованого факту.

Особливо вразливою така модель стає з огляду на масштаб майбутньої лінії зіткнення. У світі фактично не існує прецедентів ефективного дистанційного контролю над перемир’ям у настільки щільному середовищі, насиченому мінами, дронами, засобами радіоелектронної боротьби та зруйнованою інфраструктурою. Росія цілком очікувано використовуватиме сірі зони, погану погоду, технічні обмеження сенсорів і навмисні провокації для створення постійних спорів про те, хто і коли порушив тишу.

Надійний моніторинг потребує мандата, наземних патрулів і чіткого механізму реагування

Технології повинні залишатися допоміжним, а не центральним інструментом моніторингу. Для реального контролю потрібна повноцінна міжнародна місія з наземними патрулями, що матимуть доступ до обох сторін лінії зіткнення. Її мандат повинен надходити від авторитетної міжнародної організації або спеціально створеної коаліції держав, готових нести політичну і фінансову відповідальність протягом тривалого періоду, а не залежати від щорічних бюджетних торгів між столицями.

Така місія потребуватиме права збирати докази, проводити власне розслідування інцидентів, публікувати звіти і передавати їх до політичного механізму реагування. Дослідники CSIS уже наголошували, що ефективність будь-якого моніторингу прямо залежить від поєднання технічних засобів і фізичної присутності спостерігачів у зоні конфлікту. Сам собою супутник нічого не вирішує без людини, яка зайде на місце інциденту, зафіксує сліди вогню і опитає свідків.

Окремо потрібен функціональний аналог Спільного центру контролю та координації, з посиленим міжнародним компонентом і чіткими процедурами реагування. Цей механізм має у режимі реального часу розглядати скарги сторін, проводити первинну верифікацію та ескалувати спірні випадки до політичного рівня. Без нього перемир’я ризикує перетворитися на режим взаємних звинувачень, де Москва матиме широкий простір для провокацій, а Україна, обмежені інструменти для доведення власної позиції.

Європа сьогодні вкотре опиняється перед знайомим викликом: підтримання миру на власному континенті потребує не лише дипломатичних формулювань, а й готовності інвестувати у людей, мандати та інституції. Україна, як невід’ємна частина європейського простору безпеки, має право розраховувати на те, що ця інвестиція буде серйозною і довгостроковою. Інакше будь-яке припинення вогню залишиться паузою перед наступним ударом, а не справжнім кроком до миру.