Весь пафос пропонованих нам "реформ" розбивається об цей залізобетонний факт як пінна морська хвиля об прибережну скелю.
Що, втім, не применшує самої необхідності проведення реформ в Україні. Але вже без лапок.
На мій погляд, податкова реформа не може бути розроблена у відриві від промислової, демографічної, монетарної та інших базових політик.
Тут можна згадати набір факторів зростання шведського історика Рудольфа Челлена.
За його визначенням геополітика – це наука про державу як про просторовий феномен, географічний організм, просторове існування нації.
"Держава – не випадковий конгломерат, що утримується лише формулами законників – вона жива істота..."
Корисно вивчити ідеї Челлена в частині визначення здоров'я будь-якої держави:
1. Геополітичне становище – простір, який країна займає;
2. екополітика – господарський механізм;
3. Демополітика – рівень єдності між національно-етнічними групами, що складають один народ;
4. Соціополітика – соціально-класова взаємодія;
5. Кратополітика – модель держуправління.
Ці п'ять елементів, як п'ять пальців на руці, разом працюють у мирний час і протидіють у воєнний.
До речі, після Другої світової війни, Німеччина зуміла побудувати свій "економічний рейх" саме завдяки моделі, яка об'єднала в ефективний синтез підприємницькі свободи та соціальну відповідальність бізнесу.
Рейнський капіталізм, модель суспільства загального добробуту з'явилася в Німеччині внаслідок економічних реформ видатного економіста і канцлера ФРН Людвіга Ерхарда.
Держава у вигляді інституцій та апарату управління як рівноправний "акціонер" країни нарівні з суспільством і бізнесом.
За Ерхардом, держава як адміністративна машина має забезпечити базові умови для економічного зростання.
Сьогодні економічну модель Німеччини можна охарактеризувати терміном "соціальний лібералізм", що передбачає, з одного боку, – забезпечення максимальних економічних свобод і розкріпачення духу підприємництва, а з іншого – наявність потужного блоку соцзабезпечення населення, гарантованого державою.
Концепція соціально-ринкової економіки вперше була сформульована, як це не парадоксально, у важкі повоєнні роки німецьким економістом Альфредом Мюллер-Армаком, який увесь час перебував нібито в тіні більш відомого Ерхарда.
Як виявилося, навіть у важкі часи, можна успішно формулювати міксові ідеї, що являють собою суміш ринкових і державних механізмів впливу на вільний ринок.
Згідно з концепцією Мюллер-Армака, ні держава, ні приватний бізнес не повинні володіти монополією на ухвалення глобальних рішень, і у своїй кінцевій меті всі вони повинні служити простим людям та їхнім інтересам.
Ця теорія стала антиподом доктрині laissez-faire ("дозвольте робити"), в якій роль держави зводиться до мінімуму.
Можна виокремити базові принципи німецької соціально-ринкової моделі економіки:
- прагнення до повної зайнятості;
- соціальна справедливість;
- захист вільної конкуренції шляхом обмеження монополій;
- всебічна підтримка постійного економічного зростання;
- стимулювання торгівлі та стабільна нацвалюта.
Але на практиці головний системоутворювальний елемент цієї моделі – наявність консенсусу між державою, бізнесом і найманими працівниками щодо перерозподілу національного продукту.
Саме наявністю чи відсутністю цього консенсусу і пояснюється багатство чи бідність різних країн та рівень тіньової економіки в них.
Україна в цьому плані дуже суперечлива країна.
З одного боку, у населення є стійка соціальна "м'язова пам'ять" – країна створювалася як соціальна держава, про це ж говорить і Конституція.
З іншого боку, відкриття можливостей для особистого збагачення в 90-ті роки зробило в Україні популярними й ультраліберальні моделі, які передбачають мало не повний демонтаж держави.
Тобто в ментальному коді – соціалізм, у "підкірці" – ультралібералізм.
Проявляється все це у вигляді "реформ", які передбачають одночасно зниження податків і зростання пенсій.
У майбутньому, ідеальна політична система України могла б містити в собі двопартійну систему, що складається з соціал-лібералів і консерваторів.
Але поки що....
А поки що "надбудова" суспільства дедалі більше відривається від базису.
Ця надбудова створила собі свій особистий рай у вигляді Києва та особняка в закритому котеджному містечку (на що має цілковите право) і намагається нав'язати свою модель "іншій Україні" (на що прав уже не має).
Київ і "криза райцентрів" – як два плюси цієї системи.
Ба більше, всі підсвідомі рефлекси представників надбудови спрямовані в бік того світу, який .... вже давно не існує.
У 90-ті роки на зорі "дикого капіталізму" представники наших еліт читали праці економістів, які створювали свої теорії на стадії монополістичного капіталізму, коли головний інструмент розвитку бачився винятково в зниженні податків і дерегуляції: Хейєк, Мізес, Фрідман.
А багато хто починав навіть зі Сміта або Айн Ренд.
У багатьох із них навіть зараз підприємство – це прототип мануфактури 19 століття тільки на движку технологій 21 століття: дитяча праця, абсолютне знищення трудових прав найманого персоналу, мінімальна зарплата тощо.
У частини таких людей дуже популярні ідеї соціорасизму.
Але проблема полягає в тому, що заробивши гроші в Україні, вони поїхали в Європу і не побачили там мануфактур у стилі романів Арчибальда Кроніна.
Вони побачили суспільство загального добробуту.
У жаху вони поїхали в США і теж не побачили там антураж роману Ептона Сінклера "Джунглі".
Вони побачили там реінкарнацію соціального капіталізму.
У жаху від того, що весь світ поїхав кукухою на "демшизі", вони повернулися в Україну і почали вибудовувати тут той світ, якого ніде у світі (вибачте за тавтологію), немає.
Немає вже майже 50 років.
А що є?
А є модель соціально-ринкової держави, яку нам у 1991 році було простіше простого побудувати.
Якби не паталогічна жадібність політичних еліт, які "вирвалися з совка" і почали несамовито насичуватися.
Пам'ятаєте серіал Світ Дикого Заходу?
Там багаті люди відтворили в якомусь заповіднику антураж Америки 19 століття з ковбоями, салунами, індіанцями.
Населили цей заповідник андроїдами і почали реалізовувати в ньому свої найзаповітніші та найзбоченіші мрії.
Приблизно таким світом "Дикого Заходу" хотіли зробити в результаті "реформ" і Україну.
Відтворити в ній той світ, який ніде вже функіонувати не зможе.
У цьому плані дуже показовим є інтерв'ю колишнього посла Канади в Україні Романа Ващука:
"Якщо ви фахівець з державного управління, але у вашій країні вам не дозволили чогось зробити, ви такі: "Оу, є Україна, ну повеземо цю супернову неймовірну модель туди, вони не можуть відмовитися, є якесь фінансування, і ми щось впровадимо, it's gonna be great" (це буде неймовірно)."
Ну і чим вам не Світ Дикого Заходу?
У результаті отримали країну – "піддослідного білого кролика".
Зрозуміло, що всі ці "реформи" не життєздатні, не адаптивні до наших умов і системно неправильні.
З іншого боку, їх використовуватимуть на наступних виборах: "голосуйте за нас, ми впровадимо податкову систему "все по десять" або "перший номер у нашому партійному списку – автор податкової реформи "все по п'ять".
У житті цей редукціонізм і "простота, гірша за крадіжку", вочевидь, реалізовано не буде.
Ось що потрібно Україні після війни, так це:
1. Солідаристська політична модель, що дає змогу мінімізувати нерівність, повернути відчуття справедливості в системі розподілу національного доходу і консолідувати суспільство на досягнення великих цілей.
2. Міксова економічна модель: сильна держава на макрорівні, що захищає внутрішній ринок і допомагає захоплювати зовнішні ринки, і "усунута" – на мікрорівні, що надає повну свободу приватному підприємництву.
3. Податкова система, що стимулює попит і зростання додаткової вартості.
А інакше "андроїди" рано чи пізно збунтуються, як це і сталося у Світі Дикого Заходу, з дуже сумними наслідками для "гостей", які тамують свої комплекси коштом інших людей, хай за їхньою думкою і не таких.
І є ризик того, що перманентне бажання трансформувати Україну "вниз" призведе до того, що все перераховане вище – не системний баг або фіча.
Це і є система. Що самознищується в результаті неправильних рішень.
Comments