Постпутінська Росія: сценарії для України і світу

Аналітики прогнозують, що постпутінська Росія може зіткнутися з поступовим або хаотичним розпадом, що створює виклики для України, НАТО та глобальної безпеки, зокрема щодо ядерної зброї та гуманітарних криз. Про це пише Богдан Попов, експерт Аналітичного центру «Об’єднана Україна», у своїй статті для The Gaze. Ця версія публікації є перекладом українською мовою.

Розмови про «постпутінську» Росію – тобто державу після падіння режиму В. Путіна – набирають обертів. Центральне питання: що робитиме Україна, якщо РФ почне розпадатися? Аналітики застерігають: хоча повний розпад імперії може здаватися фантастикою, історія знає багато прикладів колапсу імперій після поразок у війнах.

Зокрема, Першу світову війну та повалення царського режиму можна назвати прецедентом того, як «великі території перетворюються на мозаїку нових держав». Аналогічно, застій в Афганістані відіграв ключову роль у падінні СРСР: слабкість армії й невдоволення народів-«республік» стали каталізатором розпаду імперії. За таких обставин Україна має бути готовою до реагування на будь-який розвиток подій у сусідній державі.

Історія показує: імперії часто розпадаються після великих воєнних поразок. Так сталося з Австро-Угорщиною, Османською імперією, а в російсько-радянському контексті – з Російською імперією після Першої світової та із СРСР наприкінці 1980-х. Приклад: після поразки у війні з Японією 1905-го в Росії з’явилися ознаки бунту народів, а поразка в Афганістані 1980-х надихнула на рухи за суверенітет у республіках СРСР.

А якщо поразка краху імперії наблизиться в умовах домінування однієї нації (росіян) над численними іншими? Нині ж фундамент путінської «імперії» хиткий: економіка у стані стагнації, армія зазнає втрат, а всередині еліти зростає невдоволення. У таких умовах Україна та її партнери згадують уроки історії: за оцінкою Atlantic Council, сценарії масового розпаду Росії вже не здаються фантастикою.

Сценарії дезінтеграції більше схиляються до поступового розпаду зсередини

Аналітики виділяють кілька базових сценаріїв розвитку РФ після поразки у війні проти України. За оцінкою Центру «Стратегія ХХІ», два основні сценарії – це збереження імперської системи та її колапс. При цьому дискусії точаться не «сусідські» (Москва проти України), а між собою в західних експертних колах. Зокрема, у сценарному просторі часто розглядають наступні варіанти.

Напіврозпад (посилення регіоналізму). Регулярні поразки деморалізують центр, регіональні еліти набувають автономії. У такому випадку відбувається поступова федералізація – регіони отримують більше самоврядування, але формально залишаються у складі РФ. Це може стати «керованим» розпадом. Як зауважує В. Пекар, якщо вивести на перший план інтереси регіонів, стає можливим рефедералізація – модель, за якої стабільність відновлюється через нове перерозподілення влади. У цьому сценарії зникають криваві сутички – він гарантує стабільний мир Україні і Заходу. Експерти бачать варіанти, коли тимчасово зростає роль «губернаторського десанту» чи національних урядів (наприклад, у Татарстані, Якутії) – але тиск Москви з часом стихає.

Хаотичний розпад (конфліктна дезінтеграція). Можливий «вибух» між центром і периферією. Країна розпадається за етнічними та адміністративними лініями: наприклад, зростають сепаратистські настрої в національних республіках (Чечня, Татарстан, Саха, Башкортостан тощо). У цьому сценарії РФ скочується до анархії та громадянської війни, що нагадує події 1917–1922 або розпад СРСР 1990-х. Конфлікти в серці держави супроводжуються збройними виступами по всіх регіонах (в Атлантичній раді цей варіант названо «хаосом, у якому держава розпадається на колишні колонії». Таке «силове роздроблення» створить зони безвладдя – відсутність стабільної влади, кримінальний хаос і кровопролиття без чітких ліній фронту.

Керований розпад (конфедерація). Деякі експерти виокремлюють ще один можливий варіант: конфедеративне переформатування РФ. Це не повний колапс, а укладення пакту між регіональними урядами й Москвою за певними новими принципами. Тобто — формальний розпад за згодою: зберігаються центральні інституції (наприклад, армія або загальнонаціональна валюта), але по суті зростає роль республік і країв. Такий сценарій фактично є «керованою дезінтеграцією» і часто описується як рефедералізація. 

Ці сценарії мають різну ймовірність: хоча поки складно спрогнозувати, всі узгоджені варіанти (як-от «безкровний переворот від середини») вважаються малоймовірними. Натомість пильні сигнали надходять про небезпеку хаосу: половина провідних експертів вважає, що Росія може перетворитися на «failed state» або й розпастися до 2033 року.

Виклики для НАТО та ядерної безпеки, одне з основних питань перед Заходом

Безпека НАТО від такої трансформації Росії вимагає нового бачення. По-перше, Альянс муситиме забезпечити, щоб ядерна зброя РФ залишалася під надійним контролем. Сучасна Росія офіційно володіє близько 4380 ядерних боєголовок, з яких 1710 знаходяться у бойовій готовності.

Експерти попереджають: у разі розпаду «невідомо, які режими будуть у цих республіках» і чи не вестимуть вони власну гонку озброєнь. Тому розглядаються ідеї міжнародного контролю за арсеналом (наприклад, місія ООН/МАГАТЕ) з залученням великих держав. Як нагадує О. Гембік, 1994 року Україна, Білорусь і Казахстан вже відмовлялися від ядерного арсеналу в обмін на гарантії безпеки – і довели неефективність таких гарантій. НАТО тепер має врахувати, що нові «постімперські» утворення можуть відмовитися від подібних угод або навпаки – домагатися їх негайно.

По-друге, Альянс повинні турбувати наслідки безладу на кордонах. Аналіз [Strategiya XXI] вказує: у зоні хаосу можуть з’явитися «зони гуманітарних катастроф», а масова емiграція охопить сусідні держави. NATO треба бути готовим підтримати союзників, які опиняться поруч із новими кризовими фронтами. Зокрема, Експерти радять: європейські країни мають примножувати присутність оборонних сил на східному фланзі, щоб стримувати «рецидивне реваншистське тло».

Одночасно Альянс мав би продовжити політику «дотримуватися курсу – але перевіряти» заяви РФ. Ця формула – «довіряй, але перевіряй» – дасть змогу швидше адаптувати безпекові механізми до «постімперських» реалій, при цьому гарантуючи єдність західних позицій щодо стримування Москви. Наприклад, українські аналітики пропонують показово пришвидшити приєднання України до НАТО/ЄС, щоб зменшити простір для хаосу на східних рубежах Європи.

Яка буде політика Києва щодо нових утворень

Інформації про офіційне ставлення України до гіпотетичних нових держав із колишньої РФ поки не може бути – багато залежатиме від конкретного контексту. Однак можна спробувати окреслити загальні підходи. По-перше, Київ однозначно збереже позицію невизнання легітимності анексій та нових кордонів, встановлених силою – так само, як відкидаються анексії українських територій. Україна навряд чи добровільно відмовиться від принципу цілісності і юридичних стандартів.

По-друге, Україна явно зацікавлена в посиленні власної безпеки та підтримці нових режимів, дружніх до неї. Тобто Київ може прагнути налагодити дружні відносини або навіть союзи з тими регіонами, де населення орієнтується на співпрацю з Україною чи західними державами. Можливе формування так званих «сфер впливу» на пострадянському просторі при поділі сфер безпеки.

Натомість поглинання території Росії сусідами (включно з Україною) в розглядних сценаріях вважається малоймовірним. Аналітики стверджують, що міжнародне право поблажливіше ставиться до самоідентифікації народів, ніж до анексії чужих земель. Проте в крайовому варіанті нічого не можна виключати: наприклад, критичною може стати ситуація на півдні чи сході Росії, де сусідні держави мають територіальні претензії (японці до Курил, китайці – до Уралу і крижаних шляхів на Північному морі тощо).

У будь-якому випадку Києву доведеться бути гранично обережним: Україна навряд чи захоче «закріпачувати» нові утворення силою, але й не залишиться осторонь, якщо ці утворення будуть шукати співпраці із Західним світом. Зі своєї сторони, українське керівництво, вірогідно, використовуватиме дипломатичні канали і стимулюватиме інтеграцію цих суб’єктів до європейських та євроатлантичних структур, підкреслюючи роль України як форпосту безпеки на Сході Європи.

Гуманітарні ризики та міграція у випадку дезінтеграції

Будь-який сценарій розпаду Росії супроводжуватиметься великими гуманітарними викликами. Про це прямо попереджають експерти: зокрема, в зоні «анархії» можуть виникнути масштабні гуманітарні катастрофи і масова еміграція. Якщо в окремих регіонах почнеться збройне протистояння – туди невідкладно вирушать біженці. Певну ілюстрацію маємо вже зараз: із початком війни російська діаспора значно збільшилася (понад мільйон росіян виїхали до Туреччини, Грузії, ЄС тощо), але тепер відтік може бути ще масовішим через дезінтеграцію.

Сусідні країни (Балтія, Казахстан, Фінляндія, Центральна Європа) будуть змушені прийняти сотні тисяч (а можливо – мільйони) шукачів притулку. Центри кризових ситуацій, де влада перейде до криміналітету або воєнізованих угруповань, стануть осередками гуманітарних катастроф і потенційних епідемій. Україна в такому разі опиниться на передовій цих викликів.

Окрім безпосередньо військових загроз на кордоні, Київ має готуватися і до внутрішньої міграційної хвилі. По-перше, очікується новий притік російських біженців – тих, хто протистояв війні або боявся мобілізації – і внутрішніх переселенців із зони конфлікту. По-друге, українська влада має готуватися до повернення вимушених переселенців, які поїхали в Росію під час війни. Офіційна позиція полягає в підтримці російських громадян, що стежать за законослухняністю і не брали участі у війні.

Водночас, будуть непрості юридичні й соціальні питання (наприклад, компенсації, реінтеграція дітей із новими паспортами тощо). Врешті-решт, Захід має бути готовим долати не лише виклики Росії як держави-агресора, а й наслідки її потенційного розпаду.

Співпраця з Україною, яка позиціонуватиме себе граничною державою в новому безпековому устрої, потребуватиме консолідації між НАТО та ЄС, подальшої модернізації оборонних систем і посилення гуманітарної підтримки країн-сусідів. Такий підхід дозволить перетворити кризу постімперського зламу на вікно можливостей для зміцнення довгострокової безпеки в регіоні.