top of page
  • Фото автораUnited Ukraine

Паралелі між Кримською війною 1853-1856 і нинішньою геополітичною ситуацією – Олексій Кущ


Україні потрібен план промислової модернізації та демографічного відновлення на найближчі 10 років. Про це в матеріалі для «Ми – Україна» повідомив експерт Аналітичного центру «Об’єднана Україна», економічний експерт Олексій Кущ. Нижче – повний текст згаданого матеріалу.


Кримська війна 2022–2023. Метод історичних аналогій можна застосовувати з певною часткою здорового скепсису, але у цьому разі, думаю, він цілком виправданий.


Нинішні події мені дійсно нагадують Кримську війну 1853–1856 років. Не в контексті персоніфікації вини за агресію, яка в нашому випадку цілком лежить на росії, а в частині прихованих геополітичних пружин.


Нагадаю. Кримську війну формально мотивувало бажання Туреччини денонсувати наслідки Кючук-Кайнарджійського й Адріанопольського мирних договорів. Згідно з якими, Туреччина втратила низку територій, зокрема і Крим.


У 1833 році, коли Османська імерія опинилася на межі розпаду й окупації Стамбула єгиптянами, вплив росії, згідно з Ункяр-Іскелесійським договором, став домінантним у чорноморському регіоні.


Нагадаю, тоді в Санкт-Петербурзі марили “православним Константинополем”, окупованим мусульманами, точно так само, як зараз марять Києвом, “окупованим політичним українством” (новий пропагандистський фрейм у рф).


У геополітичній парадигмі рф “політичне українство” стало таким самим жупелом, як і “османська загроза”. До речі, у розумінні росіян за обома явищами стояли, як кажуть у московських телевізійних студіях, “англосакси”.


Геополітичні пружини

У підсумку і тоді, і зараз почали рухатися глобальні геополітичні пружини, лише у 19 столітті вони оберталися навколо Туреччини, а зараз – навколо України.


Театр дій або глобальна шахівниця – Чорноморський регіон.


До коаліції країн, які підтримали Туреччину, входили всі головні європейські геополітичні гравці: Франція, Великобританія, Сардинія (читай, Італія) і навіть Австрія, яку пов’язували з росією до цього узи “Священного союзу”.


Британський лорд Пальмерстон, який курирував політику імперії, у листі лорду Джону Расселу зазначав: “Аландські острови та Фінляндія повертаються Швеції; Прибалтійський край відходить до Пруссії; королівство Польське має бути відновлено як бар’єр між росією й Німеччиною; Молдавія та Валахія й усе гирло Дунаю відходить Австрії… Крим, Черкесія і Грузія відторгаються від росії; Крим і Грузія відходять до Туреччини, а Черкесія стає або незалежною, або пов’язаною з Туреччиною відносинами сюзеренітету”.


Уроки історії

Нинішній геополітичний розклад частково нагадує вказану вище конструкцію: Фінляндію і Швецію включено (/у процесі включення) в НАТО.


Роль буфера виконує вже не Польща, а Україна. Деокупацію Криму розглядають як кінцеву мету війни (лише тепер на користь України, а не Туреччини). Визнають незалежність Ічкерії. Лунають заклики до Грузії долучитися до війни.


Вдаватися в перипетії Кримської війни не буду, зупинюся на наслідках.


Формально росія програла і навіть утратила Севастополь. Але згодом усе повернула і навіть завдала Туреччині нищівної поразки в Болгарській війні (Туреччини тоді вже ніхто не допомагав).


Сама Туреччина після війни внаслідок зростання боргів, узятих на ведення кримської кампанії (позика на £7 млн в Англії), оголосила себе банкрутом. А потім, уже під час Першої світової, опинилася на межі розпаду, від якого її врятував геній Ататюрка.


Варто зазначити, що перебіг історичного часу зараз суттєво прискорився, спресовуючи десятиліття у рік.


У цьому контексті які висновки варто зробити Україні?

На мою думку, їх три (головні):


1. Формат взаємодії наших союзників із новою росією. Навіть загостримо. З ліберальною росією, якщо вона прийде на зміну росії путінської.


Як сказав нещодавно Шендерович: “Ми з Україною до першого повороту, тобто до поразки путінського режиму”. А далі – “це наші хлопчики й наша країна”. Або як заявляв Навальний: “Крим – не бутерброд”.


А тепер уявімо, що ліберальна росія передала західним компаніям свої ресурси, але “не передала” Україні Крим, Донбас і Приазов’я. Але водночас Москва грає за правилами західного світу.


Скажете, фантастика?


Але такий приклад уже є: окупація Туреччиною північної частини Кіпру, але Туреччина – член НАТО й кандидат на вступ у ЄС, стратегічний союзник США.

Хтось враховує зараз інтереси Кіпру? Але ж Британія була гарантом територіальної цілісності цієї острівної держави.


Для мінімізації цих ризиків уже зараз необхідно укласти з нашими західними союзниками міжнародний договір, згідно з яким питання відновлення територіальної цілісності України розглядатимуть як домінанту наших взаємин, незалежно від того, який режим засідає у Кремлі.


Поки що такого стратегічного договору немає навіть у проєкті.


2. Ризик банкрутства України після війни під тягарем боргів. А свого Ататюрка в нас немає й не передбачається.


Отже, уже зараз потрібно проводити списання боргу, поки ми у фокусі міжнародної уваги. Не чекати на закінчення війни. Не повторити помилки 2015 року й реструктуризації “імені Яресько”. Але тут мною вже стільки написано…


3. Імовірність внутрішньої модернізації рф і низьких темпів модернізації України.


Після Кримської війни, уже за правління Олександра II, росія зуміла зробити модернізаційний стрибок: будівництво залізниць, розвиток промисловості, грошова реформа, скасування кріпосного права, технічне оснащення армії. І наступну війну з Туреччиною вона виграла у 1877–1878 роках.


Чи зможе росія провести нову модернізацію зараз? Залишу це запитання відкритим.


На жаль, у нас люблять аналізувати зростання дефіциту бюджету рф у 2023 році (що саме собою не має жодної негативної конотації для людей, які вивчають сучасні моделі бюджетування). Але не вивчають темпів зростання у промисловості рф, у виробництві інвестиційних товарів, у переробленні, випуску готових металевих виробів, електротехніці й електроніці.


А я ці цифри вивчаю і бачу там за деякимим позиціями двозначне зростання.


У якому демографічному й технологічному стані буде росія та Україна у 2030 році?

Тому мене більше хвилює не вплив санкцій на рф (хоча й це потрібно враховувати), а відсутність у нас промислової політики і мобілізаційної моделі зростання.


Головне запитання щодо цього пункту: у якому демографічному й технологічному стані буде росія та Україна у 2030 році, наскільки зміниться диспаритет співвідношення сил? Чи станемо ми модернізованішими в промисловому плані, ніж рф?


Просте порівняння: у 50–60-х роках Ізраїль поступався низці арабських країн за рівнем промислової модернізації. У 70-х – був у паритеті. На тлі цього і відбувалися постійні спроби арабських союзників знищити єврейську державу: шестиденна війна, війна на виснаження, війна Судного дня.


Із 80-х років Ізраїль суттєво випередив сусідні арабські країни за рівнем технічного розвитку і, отже, за рівнем ВПК і військових технологій. Широкомасштабні війни закінчилися.


Підсумки

1. Україні потрібні гарантії наших союзників щодо незмінного тиску на рф до моменту відновлення територіальної цілісності України, незалежно від політичного режиму у Кремлі. Гарантії мають бути наділені у форму повноцінного міжнародного договору зі США, Францією, Великобританією, Німеччиною, Туреччиною, Польщею, Італією.


2. Необхідно терміново провести переговори щодо списання державного боргу України. Параметри цієї угоди я неодноразово згадував у своїх статтях: списання 50% боргу, реструктуризація на 15 років решти 50%, зниження ставки за купоном до 2-3%.


3. Україні потрібен план промислової модернізації та демографічного відновлення на найближчі 10 років.


Адже наступна реперна точка історії може бути вже за 5-7 років.



Джерело: «Ми – Україна»

14 переглядів0 коментарів

Comments


bottom of page