top of page
  • Фото автораКущ Олексій

Вихід з кризи чи війна - це завжди колективна дія нації, а пожинання плодів розвитку - індивідуальна

Рептилоїди в степах України.


В Україні формується низка псевдоінтелектуальних сект, які намагаються реалізувати свої шкідливі ідеї в економіці, наприклад, пропагуючи "зменшення держави", "приватні армії та поліцію", при чому, в умовах повномасштабної війни РФ проти України.


Можна собі тільки уявити наслідки, якби Рузвельт і Черчілль під час Другої світової війни почали "скорочувати державу", знижувати дефіцит бюджету, мінімізувати держвидатки на війну, а система безпеки формувалася б за принципом - "скільки бізнес захотів оплатити безпекових послуг, стільки й буде, і жодним центом більше".


На мій погляд, найбільший подарунок Путіну - це прихід в Україні до влади групи "псевдолібертаріанців". У такому разі Україна гарантовано програла б за лічені дні.


Гібрид смислів у нашій країні - це псевдоліберали з портретом Бандери на футболці, які під час зустрічі кажуть "Україна понад усе", а у фейсбуці пишуть про "державу - ракову пухлину".


Насправді, тему лібералізму дуже просто спрямувати на хибний шлях суспільного дискурсу.


Бо є різні концепти цього поняття.


Макс Штірнер у своїй знаменитій праці "Єдиний і його власність" виділяв такі види лібералізму:


- Гуманітарний лібералізм - права і свободи особистості.

- Соціальний лібералізм - соціальні права людини, принципи рівності та справедливості.

- Політичний лібералізм - буржуазно-економічна свобода підприємців.


Уже в цьому контексті зрозуміло, що у філософському, морально-етичному значенні, лібералізм є основою сучасного суспільства, це безперервний розвиток від Давньої Греції до Джона Локка і далі, в наші дні.


Саме морально-етичний лібералізм використовується "псевдолібералами" як наживка для незміцнілих умів.


Усі їхні виступи починаються з тези про свободу. А хто ж буде заперечувати необхідність свободи? Тільки ворог Людства.


Але на відміну від морально-етичного формату, політичний лібералізм у своїх крайніх формах і радикальних проявах доходить до повного заперечення держави, включно з безкоштовною освітою, медициною, базовою інфраструктурою.


Усе зазначене вище має бути платним і надаватися в обсязі наявних у тебе грошових знаків.


Ідеальним місцем для реалізації цих ідей був Дикий Захід США в 19 - першій третині 20 століття.


Саме тоді в Америку хлинули потоки мігрантів - це були люди, готові вигризати своє місце під сонцем: де руками, де мізками, а де кольтом. А десь - усім разом узятим.


Держава була їм не потрібна, а вони були до пори до часу не цікаві державі.

Виходець з Ірландії в романі Майна Ріда не міг претендувати на пенсійне забезпечення або безкоштовну вищу освіту.


А держава особливо не турбувала його з податками.


Але вся ця конструкція впала в "ревучі двадцяті", "позолочений вік Джазу" з першим подихом Великої Депресії.


А далі почалася Друга світова війна, на зміну класичному лібералізму прийшло військове кейнсіанство, що дало змогу Америці перемогти.


І це було правильно і логічно.


А в Україні реалізацію формату "Дикого Заходу" в найближчі десятиліття стримуватиме демографічна структура населення: 10 млн пенсіонерів, кілька мільйонів інвалідів і ветеранів, п'ять мільйонів дітей. З решти 25-27 млн осіб.


Це вже не Дикий Захід із переважанням молоді і не Дикий Схід, де люди не доживали до старості. Це наш час, Україна 2020-2050.


До речі, Франциско Вергара у своїй праці "Філософські засади лібералізму" поділяє його на до-лібералів, класичних лібералів та ультра-лібералів.


Останні на думку Вергари: ".... зайшли так далеко, що запропонували приватизувати гроші, тобто сказати, що кожна компанія має право випускати паперові гроші.


У своєму проєкті суспільства ці автори надають надзвичайно широке поле свободі особистості та компаній і обмежену роль колективним діям і регулюванню.


Ультраліберали схильні заперечувати майже будь-яку роль державної влади, не тільки в самій економіці, а й в освіті, охороні здоров'я і навіть у колективній інфраструктурі".


Тут слід зазначити, що вихід із кризи або війна - це завжди колективна дія нації, а пожинання плодів розвитку - індивідуальна.


Звідси можна зробити простий висновок: у період кризи і війни роль держави посилюється, а на піку розвитку (і на виході до нього) - скорочується.

Це відбувалося в Ізраїлі, де в період "великих воєн" правила партія Авода, яку можна було віднести до "соціалістичного сіонізму" і солідаризму.


А потім до влади прийшли ліберальні партії, з акцентом на індивідуалізм. Коли основні проблеми з безпекою були вирішені.


Теттчеризм у Британії був підготовлений соціалістичними реформами лейбориста Клемента Еттлі (фабіанський соціалізм) після Другої світової війни.


А рейганоміка - структурними змінами в освіті населення і розвитку інфраструктури Ліндона Джонсона в рамках його програми "Велике суспільство".


Це ще раз підтверджує мою тезу про те, що немає поганих теорій і моделей розвитку. Є неадаптовані моделі в нинішніх історичних умовах розвитку, або моделі "не на часі".


Тут слід зазначити, що самі "ультраліберали" заперечують науковість терміна "ультралібералізм".


У цьому з ними можна погодитися, оскільки приставка "ультра" - це лише фільтр для відсікання від основи ліберального вчення групи сектантів і смислових виродженців, які доводять цю теорію до абсурду.


Тут можна сказати, що до-ліберали мріяли про вільне суспільство, ліберали - побудували його, а ультра-ліберали - це люди, які втратили владу і намагаються її повернути за рахунок радикалізації дискурсу.


Приблизно як троцькісти-синдикалісти в 30-ті роки минулого століття.


Що найцікавіше, так це те, що ультра-ліберали, наполегливо критикуючи соціалізм і марксизм, самі є вихідцями з давно згнилого пня класичного анархізму Бакуніна.


Нагадаю, Бакунін у своїй праці "Державність і анархія" вважав, що "головним ворогом є держава, суттю якої є поневолення народних мас".


Головними знаряддями держави Бакунін називав податкову систему і силові структури.


Заперечення держави у Бакуніна доходить до знищення будь-яких форм патріотизму і призводить до створення інтернаціональної моделі у вигляді федерації вільних громад.


Тепер замініть словосполучення "народні маси" на слово "підприємці", і ви отримаєте бойовий листок типового сучасного представника ультралібералізму, який буде вам розповідати про те, що "головним ворогом є держава, суттю якої є поневолення підприємців", а інструментами цього поневолення виступає податкова система і силові структури.


Процес виродження ультралібералізму як ідеї дуже добре видно на прикладі історії Мілтона Фрідмана.


Мілтон Фрідмам - нобелівський лауреат і автор стрункої наукової системи монетаризму.


Його син, Девід Фрідман (нар. 1945), американський економіст, письменник і теоретик лібертаріанства, є автором уже досить спірної теорії анархо-капіталізму, хоча в його книзі "Механіка свободи" ще присутнє раціональне зерно істини.


А ось онук, Петрі Фрідман (1976 р.н.) - уже активіст і теоретик та винахідник концепції сістейдінгу, тобто будівництва та проживання у вільних спільнотах, що плавають у відкритому морі поза юрисдикцією будь-якої конкретної країни на "плавучих островах" у вигляді переобладнаних нафтових платформ.

У цій тріаді Мілтон Фрідман - це класичний лібертаріанець, а ось його онук - лібертаріанець із приставкою "ультра".


Приблизно така сама секта "ультрас" сформувалася і в Україні, тільки замість "плавучих островів", вони збираються плавати на "підводному човні в степах України", читаючи лекції про "Новий Дикий Захід".


Хоча воліють поки що це робити в затишних офісах Києва, а не на реальному "дикому" просторі, десь на сході чи півдні країни.


Саму історію питання становлення лібералізму можна вивчити в книзі американського історика Квіна Слободяна "Глобалісти - кінець імперії і народження неолібералізму".


Під неолібералізмом Квін Слободян має на увазі приблизно те саме, що і я під терміном "ультралібералізм".


Отже, неолібералізм Слободяна - це системна десоціалізація держави, що проявляється в роздержавленні економіки, тотальній приватизації всього і вся та монетизації людини як засобу виробництва.


Неолібералізм - це не догмат свободи і рука ринку Адама Сміта.


У цьому полягає найглибша помилка деяких поверхневих адептів цього вчення.


Неоліберал готовий наступати на свободу людини, якщо вона не підкріплена особистою "монетизацією".


Неолібералізм органічно монтується в теорії соціального расизму, дискурсі "про неякісних дітей", ідеях обмежити право голосу для тих, хто не сплачує податки, або про скасування пенсій.


Неолібералізм - це смислова прірва між 15%, які заробляють свій капітал на решті 85% населення, відмовляючи останнім у солідарності, хоча без 85% споживачів не було б жодного успіху 15%.


Простий приклад - якби мільйони простих українців не купували послуги Нової пошти, не було б особистого успіху її засновників.


Ось так, колективна дія (сукупний попит) народжує індивідуальний успіх.


Розуміння цього закону призводить до солідарної моделі суспільства, а нерозуміння - до ультраліберальної, сектантської ідеології.


Ця пропорція (15/85) називається "моделлю ринкової гри" і виходить із відомого співвідношення Парето.


Неолібералізм - це і система зовнішніх і внутрішніх "підпірок" ринку в інтересах 15%. І в цьому, він ще сильніший ворог лібертаріанства, ніж протекціонізм, оскільки він готовий віддати свою державу на зовнішній "аутсорс".


Неолібералізм непримиренний ворог "Нового курсу" Рузвельта, економічного націоналізму і теорії суспільства медіанних доходів або загального добробуту (welfare state). Він проти доместикації виробництв.


Ключовий момент - створення "подвійного уряду", офіційного, для виконання церемоніальних функцій і реального, у вигляді "монетизованих груп" впливу.

Згадайте такого прем'єра як Гончарук, який своїм головним завданням ставив зниження інституційної ролі Кабміну і зведення його до рівня сервісної служби, консьєржа для бізнесу.


Це відбувалося за два роки до початку повномасштабної війни.


"Коронований юрист третього рейху" Карл Шміт, автор "зірочок" для євреїв, теж був якщо й не неолібералом у прямому сенсі, то джерелом для їхніх ідей, як-от Гаєка.


Шміт визначив дві форми управління світом: імперіум - влада управляє людьми і домініум - люди управляють активами (фінансовими і матеріальними) і через них контролюють суспільство.


У першому випадку демократія можлива, у другому - ні.


В ідеалі, згідно з неоліберальною доктриною Вільгельма Рьопке, державний суверенітет має бути обмежений, про те саме - у Поппера.


Механізм поглинання "імперіуму" в інтересах "домініуму" - це система міжнародного права, яке встановлює примат над національним суверенітетом.


У цьому полягає і головний політичний парадокс наших правлячих політичних сил - праворадикальних за формою і неоліберальних за суттю декларованих реформ.


Рьопке виступав проти "фіскального соціалізму" Кейнса і не вірив у можливість монетарного стимулювання економіки, вважаючи головною метою центрального банку - боротьбу з інфляцією.


Це ж зараз робить і НБУ, забираючи гроші у банків на свої депозитні сертифікати під 20% (для боротьби з інфляцією), замість того, щоб спрямувати їх на розвиток економіки.


Як рафінований неоліберал, Рьопке підтримував режим апартеїду в ПАР, бо саме в цих моделях максимально реалізовувалися ідеї "монетизації" 15% населення і обмежень для решти 85% - "не таких дітей", які "сідають на публічні кошти".


Хоч як це парадоксально звучить, але підміна держави здійснюється за допомогою "сильних інституцій", щоправда виведених за дужки суверенітету.

Згадуємо, наприклад, НАБУ.


Неолібералізм "дисциплінує" норовливі країни за допомогою криз. Повернення до соціальної політики "виховує" відтоком спекулятивного капіталу, зростання бюджетних витрат - атакою на курс.


Паралель для України: давня заява відомої інвесткомпанії про призупинення "інвестицій" в Україну після відставки голови НБУ Смолія (а насправді - шантаж, спрямований проти можливої зміни політики НБУ).


Стратегічна мета неолібералізму - відгородити 15% від демократичних процедур, перетворивши вибори на фікцію або медійний фарс.


Інструмент досягнення зазначеної вище стратагеми - деполітизований уряд так званих "технократів", повністю ізольований від демократичних механізмів контролю та впливу.


Це майже реалізована реальність в Україні, при чому в нас охоплення набагато ширше: маємо не тільки "технократичний" уряд, де практично немає представників правлячої партії, а й "технократичні" наглядові ради та правління держкомпаній і "технократичний" Нацбанк.


Нинішня економічна модель в Україні - це майже сформований продукт політичного неолібералізму 21 століття.


Це зовсім не означає, що ця модель проводить ліберальну політику. Це означає, що вона діє в інтересах максимум 5% населення.


Її ще можна назвати як "ліберальний олігархізм", коли свобода підприємництва забезпечується не законами, а політичним лобізмом, і сама свобода перетворюється на принцип: "мені все, іншим - жорсткі правила".


Свобода в такому форматі циркулює лише у верхівці суспільства.


Не дуже вдала модель, до речі як і будь-який прототип. Полігон політичних і медійних технологій. Велика біла лабораторна миша.


У цій реальності є і частина "верхнього дециля" суспільства, яка поки що не при владі. Свій шлях наверх ці люди прокладають за допомогою "ультрарадикального дискурсу".


Але запитайте в них, якщо ви проти держави, навіщо боретеся за владу?


Їх обслуговують псевдоінтелектуальні наймити, які видають за гроші своїх спонсорів "книжечки" з відсутньою семантикою, де форма підміняє сенс, а маніпуляції спрямовані на одурманення простих людей, які свято вірять, що вступивши в цю секту, вони приєднаються до "верхніх 5%".


Та ні, бути їм внизу, разом із рештою 85%, зате вони будуть "вільні", але не в прямому, а в переносному сенсі цього слова.


І ризик для нас у тому, що подібні псевдоліберали та їхні грошові мішки призведуть до того, що слово "ліберал" стане в Україні лайливим, як це сталося в сучасній Чилі.


Як казав французький письменник Проспер Меріме:


"Можливо, за ультраліберальним збудженням (...) піде глибока відраза до парламентаризму, як це сталося 1849 року".


А мені лише залишається згадати Єзекіїля. Глава 25, вірш 17:


"Шлях праведника важкий, бо перешкоджають йому себелюбні й тирани зі злих людей.


Блаженний той пастир, хто в ім'я милосердя і доброти веде слабких за собою крізь долину темряви.


Бо саме він і є той, хто воістину дбає про ближнього свого і повертає дітей заблукалих.


І зроблю над ними велику помсту покараннями лютими, над тими, хто задумає отруїти і зашкодити братам моїм.


І дізнаєшся ти, що ім'я моє Господь, коли помста моя впаде на тебе..."


24 перегляди0 коментарів

Comments


bottom of page