Ігор Попов: скорочувати потрібно насамперед не людей, а зайві функції

Закони Паркінсона можна застосувати при скороченнях в українському держапараті. Про це у своєму блозі на "Українській правді" розмірковує керівник аналітичного центру «Об’єднана Україна», експерт з політичних та безпекових питань Ігор Попов.

Уряд оголосив черговий етап оптимізації державного апарату: планується скоротити понад 4 тисячі вакантних посад у центральних органах виконавчої влади та приблизно на 20% – кількість заступників міністрів. В умовах дефіциту бюджету крок загалом правильний. Але ефективність державної служби не зводиться до показових скорочень.

За даними НАДС, станом на 30 червня 2026 року в Україні фактично працювали 155 115 державних службовців. Штатних посад було 190 065, із них понад 30 тисяч – вакантні. Розмір корпусу держслужби відповідає подібним структурам у країнах ЄС, тому проблеми в кількості немає.

При цьому найбільші масиви державних службовців працюють саме там, де держава безпосередньо взаємодіє з мільйонами громадян. Наприклад, у системі Пенсійного фонду на початок 2026 року працювало понад 21 тисячу державних службовців. Це люди, які займаються пенсіями, субсидіями, страховими виплатами, соціальними допомогами, розглядають індивідуальні кейси та звернення.

Є й інша проблема з вакантними посадами. Економія фонду оплати праці може використовуватися для преміювання співробітників. Тому в державних органах існує цілком зрозумілий фінансовий стимул не поспішати ліквідовувати всі незаповнені вакансії.

Окрема історія – заступники міністрів. До речі, юридично це не державні службовці, а політичні посади. І тут проста формула "менше заступників – краще" також не працює. Велике міністерство веде десятки напрямків політики, працює з парламентом, іншими міністерствами, міжнародними партнерами, ЄС, донорами, бізнесом і громадськістю. Тому для великого міністерства 5-7 заступників може бути цілком робочою управлінською моделлю. Якщо їх лише троє, один поїхав у відрядження, другий захворів, а третій фізично не може одночасно вести кілька великих напрямків – робота починає буксувати.

Але й інша крайність не краща. У Мінекономіки недавно було 12 заступників. Контекст зрозумілий – фактично об'єднали функції кількох великих міністерств. Проте 12 людей, які безпосередньо підпорядковуються одному керівнику, уже створюють окрему проблему координації. Класичний принцип менеджменту простий: кількість прямих підлеглих одного керівника має бути обмеженою. Інакше він уже не керує системою, а намагається фізично встигнути між нескінченними нарадами та погодженнями.

Тому скорочувати потрібно насамперед не людей, а зайві функції. Будь-яка бюрократія постійно продукує нові програми, процедури, реєстри, дозволи, довідки та форми звітності. Частина з них із часом втрачає сенс. Але якщо нормативний акт формально продовжує діяти, чиновник зобов'язаний і далі виконувати цю роботу.

Саме тому нормальна адміністративна реформа має відбуватися у такій послідовності:

1. Функціональне обстеження або інституційний аудит: які функції потрібні державі, які застаріли, які дублюються, а які можна автоматизувати або передати.

2. Проектування нової структури та управлінських процесів: хто за що відповідає, скільки потрібно рівнів управління, людей, грошей та ІТ-систем.

3. І лише після цього – реорганізація органу та вивільнення персоналу, який більше не потрібен для виконання оновлених функцій.

Негативним прикладом реформи може бути американський експеримент DOGE на чолі з Ілоном Маском. Швидкі масові скорочення дали красиві цифри щодо зменшення штату, але водночас породили питання про втрату інституційної пам'яті, досвідчених фахівців і спроможність окремих державних органів виконувати свої функції.

А для тих, хто хоче трохи глибше зануритися у філософію бюрократії, раджу класичне есе британського історика Сиріла Норткота Паркінсона.

Він проаналізував британське Адміралтейство між 1914 і 1928 роками. За цей час кількість великих бойових кораблів Королівського флоту скоротилася з 62 до 20, чисельність моряків – зі 146 тисяч до 100 тисяч. Здавалося б, адміністративний апарат теж мав суттєво скоротитися. Але сталося навпаки: кількість чиновників Адміралтейства зросла приблизно з 2 тисяч до 3,5 тисяч.

Саме звідси знаменитий закон Паркінсона: бюрократія здатна зростати незалежно від реального обсягу роботи. Чиновники створюють собі підлеглих, а потім починають створювати роботу один для одного.

Тому головне питання для української адміністративної реформи має звучати не "скільки чиновників ми скоротили?". А так: які непотрібні функції держава перестала виконувати – і чи стала вона після цього працювати краще?