Ігор Петренко: Україна стала постачальником безпеки, але ця роль досі не закріплена інституційно

Україна пройшла шлях від держави, яку міжнародна система сприймала як джерело ризику, до держави, що сама виробляє безпекові блага для інших. Проте цей перехід не має закріплення у договорах та інституціях — і саме тут проходить головна лінія напруги 2026 року. Про це заявив експерт аналітичного центру «Об'єднана Україна» Ігор Петренко під час традиційної понеділкової зустрічі політичних експертів в агентстві «Інтерфакс-Україна», присвяченої місцю України у світі та Європі на 36-му році незалежності.

Критерій оцінки: хто визначає роль держави

Експерт запропонував відмовитися від двох звичних відповідей на питання про місце України — героїчної та песимістичної, — назвавши обидві частково правдивими, а тому аналітично безплідними. Натомість він застосував операціональний критерій: якою мірою держава сама визначає власну позицію. Тобто чи є ця позиція похідною від власних спроможностей і рішень, чи від конфігурації інтересів інших гравців, у яку держава вбудована.

За цим критерієм історія української незалежності розпадається не на президентські каденції, а на шість етапів. Як зазначив експерт, «Україна пройшла шлях від об'єкта управління чужими ризиками до постачальника безпеки», але роль, здобута на полі бою, поки залишається без нормативного закріплення.

Від Будапешта до багатовекторності

У 1991–1994 роках Україна увійшла в міжнародну систему не як можливість, а як ризик, яким потрібно керувати: третій за розміром ядерний арсенал світу без оперативного контролю, без обслуговуючої інфраструктури та без економічної спроможності його утримувати. Ключовою точкою став Будапештський меморандум. «Україна обміняла конкретний матеріальний ресурс впливу на політичні запевнення без механізму примусу», — наголосив експерт, підкресливши, що йшлося не про договір про безпекові гарантії у строгому сенсі, а про декларацію намірів трьох держав, дві з яких згодом не виконали зобов'язань, а одна їх порушила.

Наступні майже двадцять років роль України спиралася на географію — транзит газу, чорноморські порти, положення між двома інтеграційними проектами. Багатовекторність, за словами Петренка, не була помилкою окремих політиків, а раціональною стратегією слабкої держави; її межа полягала в тому, що вона не створювала власних спроможностей, а лише конвертувала чужі потреби. Роль, побудована на суперечностях інших, зникає в момент, коли ці суперечності розв'язуються.

2022–2025: перехід до виробництва безпеки

Найважливіший зсув за всю історію незалежності експерт описав функціонально: Україна почала виробляти безпекові блага, якими користуються інші. Це стримування — російські збройні сили зав'язли на українському театрі, що змінює розрахунки в Балтії, Молдові та на Балканах. Це знання і технології — Україна стала найбільшим полігоном застосування безпілотних систем і засобів РЕБ, а партнери отримують доступ до бойового досвіду в обмін на ліцензії на виробництво.

Це також продовольча та енергетична функція. Це нормативний прецедент: здатність міжнародної системи реагувати на пряме порушення територіальної цілісності члена ООН перевіряється саме на українському випадку, і цей прецедент читають у Тайбеї, Сеулі та Ер-Ріяді. І це інституційна траєкторія руху до ЄС. Проте всі складові цієї ролі тримаються на зовнішньому ресурсі, який за визначенням не є суверенним.

Три ролі та повернення старої конфігурації

Сьогодні Україна одночасно виконує три ролі, що частково суперечать одна одній: безпековий актор, нормативний прецедент і предмет великої угоди, параметри якої узгоджуються не лише в Києві. Чим далі просувається третя роль, тим більший тиск на перші дві. Петренко зауважив, що суб'єктами великої угоди наразі виглядають США та Росія, тоді як європейців за столом ще не видно. Він також попередив: чим вагоміший безпековий внесок України, тим сильніша спокуса партнерів компенсувати його деклараціями замість конкретних зобов'язань.

Чотири обмеження і питання на 2027 рік

Конвертація здобутого потенціалу впирається у чотири обмеження: демографічну кризу, фінансову несуверенність, вичерпність морального ресурсу та розрив між роллю і статусом. «Держава, яка виробляє безпеку для системи, не будучи її частиною, перебуває у структурно нестійкому становищі», — підсумував експерт. Ключове питання, яке він виніс на дискусію: що саме має відбутися у 2026–2027 роках, щоб роль України була закріплена інституційно, і чи існує в української дипломатії візія, розрахована на сценарій, у якому цього не станеться.

https://www.youtube.com/watch?v=kQ7GnYmrtKc