Гібридний фронт Кавказу: як спроба держперевороту у Вірменії стала індикатором нової геополітичної фази протистояння США та Китаю

У червні 2025 року у Вірменії відбулася скоординована спроба державного перевороту з елементами гібридної операції, що включала політичний тиск і масовані інформаційні кампанії. Такі локальні дестабілізації стали типовим інструментом глобального протистояння США й Китаю, де Пекін діє через проксі-центри впливу — Москву й Тегеран, які на південному Кавказі виконують функцію агентів дестабілізації.

Вірменія розташована на перетині ключових маршрутів між Каспієм, Чорним морем і Середземномор’ям: 470 км коридору «Північ–Південь» (Іран–Грузія) і 140 км газопроводу Іран–Єреван (2,3 млрд м³/рік) дають сухопутну альтернативу морським шляхам через Росію та Туреччину й знижують залежність регіону від їхніх логістичних мереж.

Китай використовує непрямий вплив. Загострення на Кавказі поглиблює економічну залежність Ірану від КНР і гарантує Пекіну сталі поставки сировини навіть під санкційним тиском. Зростання експорту іранської нафти до КНР до 1,8 млн барелів на добу (14 % імпорту) за знижками 2–3 дол. за барель ілюструє, як кризові ситуації посилюють залежність Тегерану від Пекіна.

Уникаючи прямого військового втручання, Пекін делегує «брудну роботу» Москві та Тегерану, а сам отримує політичні дивіденди й доступ до ресурсів при мінімальних витратах. Такий конфлікт у південному Кавказі змушуватиме Вашингтон і його союзників по НАТО перекидати аналітичні та військові ресурси з індо-тихоокеанського й європейського напрямів. Кожна «гаряча точка» відтягує сили від Тайваню чи Філіппін, тож Китай виграє час для модернізації власних збройних сил без прямого протистояння із Заходом.

Вірменія як простір перетину двох геостратегічних підходів

Вірменія поступово переорієнтовує зовнішню політику: відмова від форматів під керівництвом Москви (зокрема вихід із навчань ОДКБ) супроводжується поглибленням співпраці зі США, ЄС і НАТО. Серед ключових кроків 2024–2025 років — меморандум із Францією про кіберзахист урядових мереж і контракт зі США на модернізацію систем протиповітряної оборони.

У Брюсселі та Вашингтоні цей курс розглядають як частину плану «Балтія–Кавказ»: створити єдиний ринок електроенергії від Балтійського до Чорного моря і спростити митні процедури на коридорі Балто-Чорноморського транзиту, що знижує залежність від російських маршрутів.

Китай пропонує власну концепцію — «Євразійський безпековий пояс». Замість нормативної інтеграції Пекін використовує кредитні лінії, залучення до «Один пояс, один шлях» і технологічну залежність, делегуючи оперативну реалізацію через Росію та Іран. Москва впливає на Вірменію через базу в Ґюмрі, спільні контингенти ФСБ на кордонах і контроль над Sputnik та RT. Тегеран діє через логістику в Мегрі, митні преференції на коридорі «Перська затока–Чорне море» і мережу шиїтських освітніх фондів.

Для Пекіна така модель вигідна подвійно: Росія й Іран беруть на себе витрати дестабілізації, а Китай отримує політичний важіль і пільговий доступ до енергоносіїв (імпорт іранської нафти до КНР уже перевищив 1,8 млн барелів на добу зі знижкою $2–3 за барель). Одночасно Вашингтон перекидає ресурси з індо-тихоокеанського напрямку на реагування в регіоні — а це дає Китаю додатковий час для модернізації власних збройних сил.

У центрі обох проєктів — Єреван: курс вірменського уряду й його внутрішня стабільність визначатимуть баланс сил у Чорноморсько-Каспійському поясі.

Чому США зацікавлені у збереженні Пашиняна?

Прем’єр-міністр Нікол Пашинян вважається в Вашингтоні ключовим партнером у переформатуванні безпекової архітектури Південного Кавказу. Відмова Єревана від російських оборонних механізмів відкриває простір для тіснішої взаємодії із США, ЄС і НАТО.

Головною інфраструктурною ініціативою США є сухопутний коридор через Чабахар, Вірменію і Поті довжиною близько 3000 км. Цей маршрут скорочує шлях із Перської затоки до Чорного моря на 30 відсотків і дозволяє уникнути маршрутів через Росію та Туреччину.

Враховуючи критичну значущість цього коридору, Вашингтон концентрує зусилля на модернізації протиповітряної оборони в межах контракту з Raytheon на 155 млн дол., створенні центру кіберзахисту урядових мереж у співпраці з Францією та USAID та добудові автодороги Північ–Південь за програмою DFC, що скорочує транзит між Іраном і Грузією до п’яти годин.

Після виведення основних сил із Центральної Азії Південний Кавказ став опорною ланкою політики США у Східній Євразії та на Близькому Сході. Стабільність уряду Пашиняна розглядають як довгостроковий інструмент стримування китайської євразійської моделі, яка реалізується через проксі-партнерів Росію та Іран.

Китайська геостратегія в регіоні: делегування хаосу

Китай діє в регіоні обережно і довгостроково, не беручи на себе ролі прямого виконавця. Політичне, інформаційне і силове навантаження покладене на проксі-партнерів, насамперед Росію і Іран. Москва забезпечує військову присутність, медійні платформи та прикордонну інфраструктуру, Іран відповідає за логістику й конвертацію енергоресурсів. Така модель «делегування хаосу» дозволяє Пекіну зберігати офіційну дистанцію, водночас коригуючи баланс сил і ринків на свою користь.

Крім інформаційних операцій через прорежимні медіа Пекін застосовує економічні важелі. Договори з Тегераном передбачають до 400 млрд доларів у нафтову, газову та цифрову інфраструктуру, а щоденний імпорт іранської нафти досягнув 1,8 млн барелів зі знижкою кілька доларів за барель. У Центральній Азії прямі китайські інвестиції перевищили 63 млрд доларів; для порівняння, сумарні російські вкладення в ті ж держави не доходять до 20 млрд доларів. Через Шанхайську організацію співробітництва Пекін одночасно фіксує політичну лояльність урядів і закріплює контроль над транзитом між Китаєм і Європою.

Конкуренція концентрується довкола Середнього коридору, що має з’єднати Каспій з Чорним морем без участі російських та китайських маршрутів. Пекін сприймає цю ініціативу як виклик, тому пропонує альтернативні кредити, обіцяє швидке будівництво залізниць і портів та використовує ціновий тиск на країни-учасниці проєкту.

У цьому переплетенні інтересів Вірменія стає ключовою точкою. Пряма китайська присутність у внутрішній політиці мінімальна, зате дія проксі-каналів через Росію й Іран помітна у дестабілізаційних сценаріях довкола Єревана. Пекін ініціює зміни в регіональному балансі, залишаючись формально стороннім спостерігачем, і використовує кожну кризу для переорієнтації транспортних, енергетичних та безпекових потоків у потрібному напрямку.

Чому ця подія важлива для глобального Заходу

Спроба дестабілізації у Вірменії є не ізольованим інцидентом, а частиною ширшої динаміки, що вже простежується в низці регіонів, де фіксується зростання зовнішнього втручання у внутрішні справи країн, які змінюють стратегічну орієнтацію. Подібні події мали місце у Білорусі після 2020 року, у Венесуелі на тлі міжнародної ізоляції режиму Мадуро, а також у Лівані, де внутрішня криза системно посилюється під впливом зовнішніх гравців. Таким чином, випадок Вірменії вписується у сценарій зонованої нестабільності, який авторитарні держави використовують як інструмент тиску проти країн, що виходять із їхньої сфери контролю.

Для Грузії, Молдови та республік Центральної Азії події в Єревані стають практичним прикладом того, з якими ризиками пов'язане переорієнтування на нові формати співпраці. Водночас ситуація у Вірменії доводить, що за умов структурної підтримки з боку західних партнерів — у сфері безпеки, цифрового захисту, управління критичною інфраструктурою — ці ризики можуть бути нейтралізовані. Захід у цьому випадку виступає не лише як джерело політичної підтримки, а як архітектор систем стабільності, які дозволяють країнам з високим зовнішнім тиском зберігати автономність у прийнятті стратегічних рішень.

Провал спроби перевороту у Вірменії має також символічне і стратегічне значення для західної політики. Він показує, що навіть у нестабільних умовах можливо захистити інституційний порядок і відстояти курс на реформи. Це створює прецедент, що має наслідки для регіонального балансу — з одного боку підриваючи імідж непереможності зовнішнього втручання, а з іншого — зміцнюючи довіру до західного формату підтримки, як дієвого механізму стримування.

Олександр Колесніченко