Як війна в Україні змінює оборонну архітектуру Європи

Війна проти України викрила вразливості європейської оборонної моделі 1990-х, а інвестиції в жорстку силу стають неминучими з прогнозованими видатками у 3,4 трлн євро за наступне десятиліття. Про це пише Володимир Кузнецов, експерт Аналітичного центру «Об’єднана Україна», у своїй статті для The Gaze. Ця версія публікації є перекладом українською мовою.

Європа двадцятиріччя після холодної війни жила в режимі роззброєного комфорту. Модель оборони 1990–2010-х років спиралася на три базові припущення: ризик великої війни на континенті є низьким, НАТО гарантує «парасольку» без потреби суттєво інвестувати у власні армії, а промислові потужності можна скорочувати, покладаючись на глобалізований ринок. Повномасштабне вторгнення Росії в Україну у 2022 році остаточно знищило цю логіку.

За три роки війни європейці отримали відповідь одразу на кілька ілюзій. По-перше, війна високої інтенсивності виявилася не історичним анахронізмом, а дуже конкретною загрозою, причому з перспективою тривалого протистояння. По-друге, залежність від США стала політичним ризиком: Вашингтон залишається ключовим партнером, але американська політика стала значно менш передбачуваною. По-третє, виявилося, що здатність ЄС і окремих держав швидко нарощувати виробництво боєприпасів, систем ППО, бронетехніки та безпілотників є обмеженою, якщо десятиліттями скорочувати заводи, складські запаси й R&D.

Ці висновки вже відображаються у цифрах. За даними Європейського оборонного агентства, сукупні оборонні видатки 27 країн ЄС у 2024 році досягли приблизно 343 млрд євро, що на 19% більше, ніж у 2023-му, а їхня частка у ВВП зросла до 1,9%. Для 23 країн ЄС, які одночасно є членами НАТО, рівень видатків на оборону у 2024 році становив у середньому 1,99% ВВП, із прогнозом зростання до 2,04% у 2025-му. Це вже інша Європа: континент, який визнає, що мир не є безкоштовним політичним бонусом, а продуктом інвестицій у жорстку силу.

Війна показала асиметрію між риторикою та можливостями

ЄС обіцяв поставити Україні мільйон артилерійських снарядів до весни 2024 року, але, за визнанням керівництва Євросоюзу, реально зміг забезпечити трохи більше 500 тисяч до березня. Водночас Єврокомісія звітувала, що завдяки вже ухваленим заходам річна виробнича спроможність Європи з випуску 155-мм снарядів досягла 1 млн штук на рік на початок 2024-го. Тобто індустріальна машина почала розганятися, але вихід із режиму «мирного дивіденду» виявився складнішим, ніж здавалося політикам у Брюсселі.

Саме на цьому тлі виникає дискусія не лише про 2% ВВП, а про значно більш амбітні орієнтири. На рівні НАТО вже ухвалені політичні зобов’язання збільшувати сукупні витрати на оборону й оборонну інфраструктуру до 5% ВВП, із яких 3,5% мають припадати на власне військові видатки, а решта — на пов’язані інвестиції у критичні галузі, кібербезпеку та інфраструктуру. Для Європи, яка десятиліттями жила нижче позначки 2%, це означає не косметичну корекцію, а системну перебудову економічної моделі.

Збільшення оборонних витрат і створення власних потужностей стають не політичним вибором, а неминучою реальністю

Сьогодні питання стоїть не в тому, чи будуть держави ЄС збільшувати оборонні бюджети до 3% ВВП, а в тому, як швидко і наскільки послідовно це відбудеться. Уже зараз п’ять членів НАТО витрачають на оборону понад 3% ВВП, причому Польща виходить на рівень понад 4,1% ВВП, а Естонія, Латвія та Греція стабільно перевищують позначку у 3%. Швеція, ще до формального вступу в НАТО, ухвалила рішення наростити оборонний бюджет до 2,6% ВВП до 2028 року, здійснюючи найбільше зміцнення системи «тотальної оборони» з часів холодної війни.

Дані Європарламенту демонструють, що сукупні оборонні видатки країн ЄС у 2025 році можуть досягти приблизно 381–392 млрд євро, або близько 2,1% сукупного ВВП, із різким зростанням інвестиційної складової — до майже 130 млрд євро. При цьому частка закупівель озброєння та R&D у бюджетах європейських членів НАТО, за оцінками IISS, зросла з 15% у 2014 році до 32% у 2024-му, тоді як частка витрат на персонал і пенсії зменшилася з понад 60% до 40%. Це означає зсув від моделі «дорога, але невелика армія з високою соціальною складовою» до моделі, де основний акцент — на техніці, боєзапасах, інноваціях та промисловості.

Паралельно змінюється і структура оборонної промисловості. Європейський Союз ухвалив низку програм, покликаних зробити континент менш залежним від імпорту й одночасно інтегрувати український досвід. «Європейська програма оборонної промисловості» (EDIP) обсягом близько 1,7 млрд євро до 2027 року має стимулювати спільні інвестиції у виробництво, з вимогою, щоб щонайменше 65% вартості компонентів припадало на ЄС і партнерів.

У листопаді 2025 року Європарламент додатково проголосував за поглиблення оборонно-промислових зв’язків з Україною, виділивши 300 млн євро на інтеграцію українських підприємств до спільних проєктів та закупівель. Разом із тим аналітики попереджають, що нинішні програми фінансування досі не відповідають масштабам завдання. Дослідження українського центру New Europe Center, присвячене можливості Європи самостійно підтримувати Україну, вказує, що 1,5 млрд євро, передбачені чинною стратегією оборонної індустрії ЄС для нарощування виробництва, є недостатніми у порівнянні з реальними потребами фронту та зобов’язаннями союзників. Іншими словами, мова йде не про разову «надбавку» до бюджету, а про довгостроковий курс на 3% ВВП і вище, із відповідним розвитком національних та спільних потужностей.

Скандинавія і Балтія вже демонструють, як виглядає «нова норма». Швеція, Фінляндія, Естонія, Латвія й Литва інвестують не лише у збільшення чисельності армій, а й у далекобійну зброю, артилерію, ППО та живучість тилу. Естонія подвоює закупівлі систем HIMARS, прямо спираючись на досвід України щодо ефективності цих засобів для ураження російських складів і командних пунктів далеко за лінією фронту. У Північній Європі укладено багаторічні угоди, що одночасно підвищують спроможності виробництва артилерійських боєприпасів і гуртують регіональні ланцюжки постачання.

Ця логіка неминуче розшириться на решту Європи. Оборонні інвестиції в ЄС у 2024 році зросли на 42%, до 106 млрд євро, а закупівлі нового обладнання — до 88 млрд євро. У найближчі десять років, за оцінками Єврокомісії та аналітичних структур ЄС, сумарні видатки Європи на оборону можуть перевищити 3,4 трлн євро. Для фінансових міністрів це означає перегляд бюджетних правил, зокрема більш гнучке трактування дефіцитів, пов’язаних з обороною: Єврокомісія вже допускає додаткові 1,5% ВВП «поза лімітом» дефіциту на цілі оборони, але навіть цього не завжди достатньо, як показує кейс Фінляндії.

Україна стає каталізатором європейського переозброєння і бенефіціаром нової оборонної політики

Війна в Україні перетворила країну на тестовий полігон для всіх ключових елементів сучасної війни: від масованого використання дронів і високоточної артилерії до кібероперацій та захисту критичної інфраструктури. Для Європи це не абстрактний урок, а джерело практичних рішень, які вже інтегруються в оборонне планування. За даними Європарламенту, значна частина військової допомоги Європи Україні у 2024–2025 роках надходила саме з нових виробничих замовлень, а не з розконсервованих запасів, що поступово перетворює підтримку Києва на драйвер модернізації європейських армій.

У листопаді 2025 року європейські інституції прямо визнали, що інтеграція українських оборонних компаній у програми ЄС — один із ключових інструментів посилення стратегічної автономії Європи. Українські технології, насамперед у сфері безпілотних систем, засобів РЕБ, польової логістики, а також серійне виробництво озброєнь, відтестованих у бойових умовах, розглядаються як актив для спільного ринку, а не лише як тимчасовий ресурс у конкретній війні.

У довгостроковій перспективі це означає, що Україна переходить до ролі співтворця європейської системи стримування. Високий рівень технічної сумісності зі стандартами НАТО, що вже сьогодні досягається через навчальні програми, спільні операції та інтероперабельність на полі бою, створює базу для формалізації відносин — як у форматі членства в Альянсі, так і через глибоку інтеграцію в оборонно-промислові ланцюжки ЄС.

Посилення європейської оборонної політики до рівня 3% ВВП і вище знімає ключовий аргумент скептиків щодо України: нібито Захід не може дозволити собі довготривале стримування РФ. Якщо Європа все одно змушена вибудовувати нову оборонну архітектуру, то логічно включити до неї державу, яка вже довела свою здатність зупиняти російську армію, адаптуватися до технологічних викликів і масштабувати виробництво безпрецедентними темпами.