Гамбіт Tрампа-Путіна: сценарії та ставки для України

Зіткнення транзакційної дипломатії Трампа та стратегії виснаження Путіна на саміті ставить Україну перед ризиком нав'язаного миру або можливістю безпрецедентного тиску на Росію. Про це пише Ігор Петренко, експерт Аналітичного центру «Об’єднана Україна», у своїй статті для The Gaze. Ця версія публікації є перекладом українською мовою.

Саміт між президентами Дональдом Трампом і Володимиром Путіним – це зіткнення двох несумісних підходів: транзакційної дипломатії Трампа, націленої на швидку «угоду», та стратегії виснаження Путіна, для якого переговори є лише тактикою для досягнення військових цілей.

Дональд Трамп: як діє транзакційний руйнівник

Зовнішня політика Дональда Трампа керується реалістичною доктриною «Америка понад усе», яка характеризується ізоляціоністським підходом до Європи та розглядом міжнародної співпраці як гри з нульовою сумою, якщо вона безпосередньо не служить інтересам США. Він віддає перевагу особистим, високопоставленим зустрічам із «жорсткими лідерами», вірячи, що його особисті навички ведення переговорів можуть вирішити складні конфлікти, які роками не піддавалися традиційній дипломатії. Цей підхід базується на переконанні, що особисті стосунки з лідерами можуть подолати глибокі структурні розбіжності між державами.

Критично важливим патерном у дипломатії Трампа є те, що можна назвати «циклом розчарування-примусу». Цей цикл починається з дружніх жестів та спроб налагодити особистий контакт, очікуючи швидкого укладення «угоди». Однак, коли його візаві демонструє непоступливість, як це робив Путін згідно з аналітичними звітами, Трамп сприймає це не просто як дипломатичну невдачу, а як особисту образу та публічне приниження. Його реакція полягає в драматичному переході до примусових заходів. Він схильний використовувати економічну зброю, таку як тарифи та вторинні санкції, щоб змусити іншу сторону дотримуватися його вимог. Яскравим прикладом є його рішення націлитися на Індію через закупівлю російської нафти, що було способом висловити своє розчарування безпосередньо Путіним.

Попри значний контроль над своєю партією, Трамп не є повністю вільним від внутрішніх обмежень. У Конгресі існує сильний двопартійний імпульс до жорсткої лінії щодо Росії, що проявляється, наприклад, у запропонованому законопроєкті про санкції Грема-Блюменталя. Цей законопроєкт може змусити Трампа діяти або обмежити його здатність пропонувати поступки Москві, навіть якщо він цього захоче.

Терплячий ревізіоніст: Володимир Путін постійно випробовує світ на межі дозволеного

Основна мета Володимира Путіна полягає не просто в територіальних завоюваннях, а в повному знищенні української державності, яку він розглядає як «екзистенційну загрозу» для Росії та «геополітичну катастрофу». Його військові цілі є максималістськими: повне захоплення чотирьох анексованих областей (Донецької, Луганської, Запорізької та Херсонської) є мінімальною вимогою, а не кінцевою метою.

Путін розглядає дипломатію не як інструмент для компромісу, а як продовження війни іншими засобами. Його стратегія полягає в тому, щоб діяти повільно, імітувати зацікавленість, щоб утримувати Трампа в переговорному процесі, і використовувати цей процес для зміни очікувань та вимагання односторонніх поступок. Він прагне використати переговори для легітимізації своїх завоювань і навʼязування Україні мирного врегулювання за російським сценарієм, в ідеалі – з Трампом у ролі виконавця.

Кремль впевнений, що виграє війну на виснаження, і глибоко скептично ставиться до впливу подальших санкцій, оскільки російська економіка адаптувалася, а Москва знайшла альтернативні ланцюги постачання. Путін вважає, що час на його боці та що він зможе перечекати рішучість Заходу. Він розглядає погрози Трампа як потенційно порожні, вказуючи на його історію невиконання обіцянок.

Світ пам’ятає історичний прецедент: привид Гельсінкі (2018)

Саміт у Гельсінкі 2018 року є ключовим прецедентом для аналізу майбутньої зустрічі. Його формат, динаміка та результати дають важливі уроки. Ключовою особливістю була двогодинна зустріч віч-на-віч лише з перекладачами, без участі помічників та стенографістів. Це викликало серйозне занепокоєння в американському апараті безпеки, оскільки створювало інформаційний вакуум і підвищувало ризик неперевірених домовленостей. Такий формат продемонстрував надання Трампом переваги особистій дипломатії, яка ігнорує інституційні процеси.

З погляду динаміки, саміт став «стратегічною перемогою для Росії». Путін був дисциплінованим і добре підготовленим, тоді як Трамп поводився поблажливо, зокрема, ставши на бік Путіна проти власних розвідувальних служб у питанні втручання у вибори. Ця поведінка викликала масову політичну негативну реакцію в США як з боку демократів, так і республіканців.

Попри видовищність, саміт не приніс жодних конкретних угод. Путін нічим не поступився, а Трамп не зміг натиснути на ключові питання, такі як збиття MH-17 або анексія Криму. Це підкреслює ключовий ризик: саміт може бути «перемогою» для Путіна просто фактом свого проведення, оскільки він підіймає Росію до статусу рівного США на світовій арені, що є давньою метою Кремля.

Фундаментальна динаміка майбутнього саміту буде визначатися зіткненням часових горизонтів та цілей. Трамп прагне до швидкої, видимої «перемоги», щоб виконати свою передвиборчу обіцянку. Натомість Путін дотримується стратегії затяжної війни, використовуючи переговори як тактику затягування часу.

Особистість Трампа, побудована на образі майстра укладання угод, який може розвʼязувати проблеми «за 24 години», робить тривалий, безрезультатний процес для нього політичною поразкою. Стратегія Путіна, як її описують аналітичні центри Chatham House та Atlantic Council, ґрунтується на переконанні, що він виграє війну на виснаження і час грає на користь Росії. Він не має жодних стимулів для швидкого вирішення конфлікту на будь-яких умовах, крім власних.

Таким чином, саміт структурно приречений на зіткнення. Путін, ймовірно, запропонує незначні, символічні поступки (наприклад, «енергетичне перемирʼя»), щоб підтримувати інтерес Трампа, тоді як Трамп буде все більше розчаровуватися через відсутність суттєвого прориву. Це розчарування є прямою причиною переходу до примусу, який наразі спостерігався. Отже, українська та західна політика повинні бути готовими до цього передбачуваного циклу. Початкові етапи діалогу між Трампом і Путіним, ймовірно, виглядатимуть небезпечно поступливими щодо Росії, але це може бути прелюдією до значно жорсткішої лінії США, якщо Путін переграє свою роль і не зможе дати Трампу «перемогу», що збереже його обличчя.

Світ очікує на результати саміту – порядок денний, динаміка та потенційні результати

Порядок денний саміту буде полем битви сам по собі, оскільки кожна сторона намагатиметься нав'язати своє бачення пріоритетів та бажаних результатів.

Цілі США (Трамп). Головною метою є укладення «угоди» для припинення війни. Це включає припинення вогню, зупинку вбивств цивільного населення (які Трамп назвав «огидними»), та створення видимості великого зовнішньополітичного тріумфу. Для Трампа зміст угоди є другорядним порівняно з самим фактом її досягнення. Його мотивація є глибоко особистою та політичною: виконати обіцянку, яку він дав своїм виборцям.

Цілі Росії (Путін). Порядок денний є інструментом для досягнення військових цілей. Путін наполягатиме на визнанні США російського контролю над окупованими територіями, постійній блокаді членства України в НАТО та скасуванні санкцій. Він також вимагатиме припинення військової допомоги США Україні як попередньої умови для переговорів, що є неприйнятним для будь-якого серйозного переговорного процесу.

Дискусії можуть торкнутися ширшої стратегічної співпраці, контролю над озброєннями та енергетичних ринків. Однак ці теми будуть другорядними порівняно з центральним питанням України. Путін, ймовірно, використовуватиме пропозиції про співпрацю в інших сферах (наприклад, на Близькому Сході) як тактику, щоб заспокоїти Трампа, не роблячи поступок щодо України. Поведінка лідерів під час саміту буде настільки ж важливою, як і зміст їхніх розмов. Формат зустрічі та особисті стилі дипломатії визначатимуть її траєкторію.

Формат віч-на-віч. Повторення формату приватної зустрічі в стилі Гельсінкі є дуже ймовірним, враховуючи вподобання Трампа та стратегічний інтерес Путіна у виключенні інших сторін. Цей формат максимізує ризик неперевірених поступок та неправильного тлумачення, оскільки відсутність офіційних записів унеможливлює підзвітність.

Тактика Путіна. Путін буде дисциплінованим, добре поінформованим і, ймовірно, переграє недостатньо підготовленого Трампа. Він використовуватиме лестощі та удавану згоду, щоб керувати его Трампа, одночасно затягуючи час і висуваючи максималістські вимоги. Він може запропонувати тимчасове, часткове припинення вогню (наприклад, припинення ракетних ударів по містах, але продовження наземних наступальних операцій) як символічну поступку, щоб перевірити рішучість Трампа.

Реакція Трампа. Поведінка Трампа буде нестабільною. Спочатку він може хвалити Путіна і заявляти про «великий прогрес», як він це робив після зустрічі свого посланця Віткоффа з Путіним. Однак, коли непоступливість Путіна стане очевидною, це, ймовірно, зміниться на публічні вирази гніву та розчарування («багато лайна, яке Путін нам підкинув»), що призведе до застосування ним погрозливих примусових заходів. Ця волатильність робить результати саміту вкрай непередбачуваними.

Україна на роздоріжжі – ризики, можливості та субʼєктність

Найбільший ризик для України полягає в укладенні двосторонньої угоди за її спиною, де Трамп і Путін домовляться про контури врегулювання, що жертвує українським суверенітетом і територією заради «миру великих держав». Транзакційний підхід Трампа, його нетерплячість і прагнення до швидкої перемоги роблять його особливо вразливим до угоди, яка на поверхні виглядає як успіх, але є катастрофічною для Києва. Така угода, що нагадує Ялтинську конференцію, де долі менших націй вирішувалися без їхньої участі, є головним побоюванням для українського керівництва та суспільства.

Конкретні ризики включають територіальні поступки, адже Трамп може погодитися визнати російський контроль над Кримом і, можливо, іншими окупованими територіями як «реалістичний» результат, щоб прискорити укладення угоди. Є загроза примусового нейтралітету, бо угода може офіційно закріпити позаблоковий статус України, назавжди закривши їй шлях до НАТО, але не надавши натомість залізобетонних гарантій безпеки, яких вимагає Київ. До того ж є вірогідність передчасного скасування санкцій. Трамп може запропонувати скасувати санкції в обмін на хитке, легко реверсивне припинення вогню, що позбавить Захід ключового важеля тиску на Москву і дозволить Росії відновити свій військовий потенціал.

Хоча підхід Трампа є небезпечним, його розчарування Путіним створює унікальні можливості для України. Ображений Трамп може бути готовий застосувати такі форми тиску, яких більш обережна адміністрація уникала б через побоювання ескалації. Ця парадоксальна ситуація може перетворити найбільшу загрозу на несподівану перевагу.

Але існують і прогнозовані можливості. Передусім, це сучасне озброєння, адже зміна політики Трампа включає продаж сучасних американських озброєнь європейським союзникам для подальшої передачі Україні. Окрім того, США можуть перейти до нищівного економічного тиску. Погрози Трампа щодо «суворих» вторинних санкцій та тарифів проти торгівельних партнерів Росії (таких як Індія та Китай), якщо вони будуть повністю реалізовані, можуть завдати серйозного удару по російській військовій економіці. На додаток можна чекати удару по «тіньовому флоту», адже скоординовані зусилля США та ЄС щодо припинення діяльності російського «тіньового флоту» нафтових танкерів можуть значно підірвати основне джерело доходів Москви, яке фінансує війну.

Європа балансує між втомою від війни та новою рішучістю

Ключові європейські союзники, зокрема Велика Британія, Франція та Німеччина, опинилися у складному становищі. З одного боку, спостерігається «втома від війни» та прагнення до миру, навіть якщо він буде недосконалим. З іншого боку, зростає усвідомлення того, що Європа повинна посилювати власну роль і заповнювати прогалину, залишену непередбачуваною політикою США.

Цей баланс змушує європейських лідерів вдаватися до так званої «дипломатії чекової книжки». Вони погоджуються на невигідні торгівельні угоди та збільшення оборонних витрат, щоб утримати Трампа залученим до європейської безпеки та підтримки України. Угода про торгівлю між ЄС та США, яка передбачає 15% мита на багато європейських товарів, є яскравим прикладом. Хоча вона економічно невигідна для Європи, представники ЄС відкрито заявляли, що ця угода «стосується безпеки» та «стосується України».

Попри свої побоювання, європейські лідери також посилили власну позицію щодо Росії. Вони висували власні ультиматуми та координували з США потенційні санкції та передачу озброєнь. Готовність ЄС накласти санкції на російський «тіньовий флот» і розглянути можливість використання заморожених російських активів свідчить про зростаючу рішучість.

Трансатлантичні відносини за другого терміну Трампа будуть визначатися транзакційною та примусовою динамікою. Європейські внески в безпеку будуть прямо обмінюватися на залученість США та сприятливі економічні умови. Це фундаментально змінює природу альянсу, роблячи його більш крихким і менш заснованим на довірі. Європейська підтримка України перестає бути лише питанням спільних цінностей; вона стає «платою» за збереження американської парасольки безпеки та уникнення каральних тарифів.

Внутрішній фронт: які є обмеження для Трампа та Путіна

Трамп стикається з тиском з боку Конгресу, який продемонстрував підтримку жорстких заходів проти Росії, що може подолати вето. Його власна база стала більш скептичною щодо НАТО, але угода з Путіним, яка буде сприйнята як «слабка», все одно може бути політично шкідливою для нього. Трамп повинен балансувати між своєю риторикою «укладача угод» і необхідністю не виглядати таким, що поступається давньому супротивнику США.

Режим Путіна є консолідованим, але не позбавленим точок тиску. Військова економіка створює переможців, але також несе ризики інфляції та навантаження на невійськові сектори. Перспектива демобілізації сотень тисяч ветеранів є значним соціальним ризиком та ризиком для безпеки, оскільки ці люди можуть стати джерелом нестабільності. Найважливіше те, що віра Путіна в перемогу ґрунтується на припущенні, що російське суспільство може витримати надзвичайні людські втрати. Якщо ця стійкість похитнеться, його позиції можуть ослабнути.

Майбутнє європейської безпеки визначається сьогодні

Саміт Трампа та Путіна, незалежно від його результату, стане вододілом для європейської безпеки. «Успішна» угода, навʼязана Україні, зруйнує порядок, що склався після холодної війни, і легітимізує ревізіоністську агресію, заохочуючи інших акторів до подібних дій. «Провальний» саміт, що призведе до посилення тиску з боку США, може загострити конфлікт, але також потенційно створити умови для більш сталого миру, погіршивши здатність Росії вести війну. В обох випадках цей епізод слугуватиме потужним каталізатором для Європи, щоб прискорити свій рух до стратегічної автономії.

Центральна динаміка майбутньої зустрічі визначається конфліктом між транзакційною, керованою его дипломатією Трампа, спрямованою на швидку та помітну «угоду», та непоступливою, максималістською військовою стратегією Путіна, яка розглядає переговори як інструмент затягування часу та досягнення військових цілей.

Основний ризик для України полягає в навʼязуванні «миру великих держав», укладеного за спиною Києва, що може призвести до територіальних поступок та втрати суверенітету в обмін на ілюзію стабільності. Такий результат є цілком імовірним, враховуючи схильність Трампа до двосторонніх угод без участі зацікавлених сторін та його нетерплячість. Водночас непоступливість Путіна створює парадоксальну можливість. Якщо Путін не зможе надати Трампу угоду, яку той зможе представити як перемогу, особиста образа та політичне приниження Трампа можуть спровокувати різкий перехід до безпрецедентного примусу.

Для України та її західних партнерів навігація в цьому нестабільному дипломатичному ландшафті вимагатиме подвійної стратегії. По-перше, необхідно категорично наполягати на тристоронньому форматі переговорів за участю Президента Зеленського. По-друге, слід підготуватися до використання передбачуваного «циклу розчарування-примусу» Трампа. Зрештою, цей саміт, незалежно від його результату, стане переломним моментом, який прискорить рух Європи до стратегічної автономії, підкреслюючи ненадійність залежності від транзакційної та непередбачуваної політики Вашингтона.