Заморожені €210 мільярдів: як грудневий компроміс 2025 року відкрив для Києва юридичне вікно – і чому його треба зачиняти швидко

Президент Європейської комісії Урсула фон дер Ляєн (праворуч) спілкується з журналістами поруч із президентом Європейської ради Антоніо Костою під час спільної прес-конференції на саміті ЄС у Брюсселі у п'ятницю, 19 червня 2026 року. Джерело: AP

Україна має поспішати перетворити заблоковані російські активи на репараційну позику. Про це пише Ігор Петренко, експерт Аналітичного центру «Об’єднана Україна», у своїй статті для The Gaze. Ця версія публікації є перекладом українською мовою.

У ніч проти 19 грудня 2025 року лідери Євросоюзу вийшли до журналістів із рішенням, яке мало бути іншим. Замість того щоб уперше перетворити заморожені резерви російського центробанку на «репараційну позику», Європейська рада погодила Україні 90 мільярдів євро під заставу власного бюджету Союзу.

Зовні це скидалося на відступ: найамбітнішу схему заблокували, а гроші знайшли в іншій кишені. Та за цим відступом сталася менш помітна, проте вагоміша подія – Брюссель тихо змонтував юридичну конструкцію, яка робить заморозку майже незворотною. І саме від того, чи встигне Київ нею скористатися, залежить доля €210 мільярдів.

Чому Брюссель хотів «репараційну позику», а отримав бюджетну

У європейських депозитаріях знерухомлено приблизно €210 мільярдів активів Центрального банку Росії – це більшість усіх заморожених на Заході російських суверенних коштів, загальний обсяг яких сягає близько 300 мільярдів. Логіка Єврокомісії була проста: не перекладати тягар підтримки України на платників податків, а змусити платити агресора. Восени 2025-го вона запропонувала так звану репараційну позику на суму до €210 мільярдів, юридично спираючись на статтю 212 Договору про функціонування ЄС.

Важливо розуміти, що йшлося не про конфіскацію. Механізм складніший: грошові залишки, які накопичуються, коли заморожені облігації погашаються, мали б реінвестуватися в борговий інструмент ЄС, а виручені кошти – піти Україні. Росія формально зберігала б претензію на свої активи, а Київ повертав би позику лише після того, як Москва виплатить репарації за завдану війною шкоду. За розрахунками Європарламенту, з цих коштів €95 мільярдів призначалися на макрофінансову допомогу (зокрема €45 мільярдів на погашення попередніх позик G7), а €115 мільярдів – на українську оборонну промисловість.

Як премʼєр Бельгії заблокував схему на €210 мільярдів

Проблема в тому, що левова частка цих активів – близько €185 мільярдів, із яких приблизно €176 мільярдів у грошовій формі – лежить у брюссельському депозитарії Euroclear. А отже, ризики ніс би передусім бельгійський уряд. Премʼєр-міністр Барт Де Вевер назвав ідею «фундаментально хибною» і відмовився брати на Бельгію відповідальність наодинці.

Його аргументи були не риторичні, а юридично-фінансові. Перший – загроза позовів за бельгійсько-радянським інвестиційним договором 1989 року: Де Вевер публічно назвав цей ризик «дамокловим мечем» над своїм урядом. Другий – небезпека для самого Euroclear як інфраструктури: якщо Росія колись виграє справу або санкції «розкрутяться», депозитарій і Бельгія можуть зіткнутися з вимогою повернути кошти. Третій – репутаційний удар по євро як резервній валюті. Тому Бельгія вимагала повної мутуалізації ризику – гарантій, що в разі програшу платитимуть усі держави ЄС, а не вона одна. Як альтернативу Де Вевер пропонував позичити Україні €45 мільярдів спільним боргом.

Бельгія була не сама. Франція, побоюючись за свій кредитний рейтинг і вартість обслуговування держборгу, теж не хотіла позики під заставу активів. На самміті проти схеми виступили сім країн – Бельгія, Італія, Угорщина, Словаччина, Чехія, Болгарія та Мальта. Саме перетин французької обережності й бельгійського «ні» зробив повну схему неможливою – і виштовхнув лідерів до компромісного, бюджетного варіанту.

Що насправді ухвалила Європейська рада 18–19 грудня

Підсумкове рішення Європейської ради виглядає так: Україна отримує безвідсоткову позику в €90 мільярдів на 2026–2027 роки, профінансовану спільними запозиченнями ЄС на ринках під заставу «бюджетного запасу» Союзу. Київ повертатиме її лише тоді, коли надійдуть репарації; доти активи лишаються знерухомленими, а ЄС зберігає право використати їх для погашення боргу. Сума покриває приблизно дві третини потреб України, які МВФ оцінив у €135,7 мільярда; решту мають закрити партнери з G7, окрім США.

Щоб обійти вето Будапешта, рішення провели через механізм посиленої співпраці (стаття 20 Договору про ЄС): Чехію, Угорщину та Словаччину просто вивели з-під фінансових гарантій. Володимир Зеленський, який приїхав на самміт із проханням про швидке рішення, мав підстави для тривоги – без цих грошей бюджет України ризикував лишитися без фінансування вже навесні 2026-го. Як підсумовує польський центр OSW, це був «гіркий компроміс»: Європа знайшла гроші, але не наважилася торкнутися російських активів напряму.

Чому регуляція від 12 грудня змінює правила гри

І все ж головне сталося за тиждень до самміту. 12 грудня Рада ЄС ухвалила регуляцію про знерухомлення російських активів на основі статті 122 Договору про функціонування ЄС. Цей крок здається технічним, але його наслідки стратегічні. Раніше заморозку доводилося продовжувати кожні півроку одностайним голосуванням усіх 27 держав – а отже, Угорщина чи Словаччина будь-якої миті могли її зірвати. Тепер заморозка стала безстроковою й ухвалюється кваліфікованою більшістю.

Регуляція прямо забороняє будь-яке повернення активів центробанку Росії й привʼязує їхнє вивільнення до того, що Москва припинить війну та сплатить репарації. Іншими словами, навіть якщо політична воля до позики ще не дозріла, юридичний фундамент під нею вже залито – і він стійкий до саботажу окремих столиць. Саме ця конструкція пережила грудень, тоді як сама позика – ні.

Як Вашингтон і Москва можуть «зачерпнути» із замороженого резерву

Тут історія ускладнюється. Поки Брюссель замикав активи на ключ, Вашингтон рухався у протилежному напрямку. У ранній редакції американського «мирного плану» з 28 пунктів був пункт 14: $100 мільярдів заморожених російських коштів спрямовувалися б у кероване США відновлення України, причому половину прибутку отримував би Вашингтон; Європа додавала б іще $100 мільярдів, а «європейські заморожені активи» – розморожувалися. Решта російських коштів ішла б у спільний інвестиційний фонд США та Росії.

Аналітики Belfer Center вказали на головну двозначність: документ не пояснював, що означає «розморозити» – спрямувати на користь України чи повернути Росії. Адміністрація Трампа, за даними Responsible Statecraft, радила європейцям не ухвалювати репараційну позику саме тому, що США можуть захотіти самі розпорядитися активами в межах майбутньої угоди. Згодом цей пункт із плану прибрали, але закладена в нього логіка нікуди не зникла: існує реальний ризик, що частина європейського резерву стане розмінною монетою на американо-російському треку – без участі Києва та Брюсселя.

Що означає для Києва успішний запуск позики на €90 мільярдів

До весни 2026-го стало зрозуміло, що бюджетна схема працює. Європарламент схвалив пакет у лютому, а 23 квітня Рада ухвалила останній елемент законодавства, відкривши шлях до перших виплат у другому кварталі. «Перше вікно» зачинилося успішно – гроші пішли. І це не дрібниця, а доказ принципу: ЄС здатен діяти через посилену співпрацю, не чекаючи згоди Будапешта.

Для Києва це змінює рамку розмови. Питання більше не стоїть як «дадуть чи не дадуть на 2026 рік» – на найближчі два роки фінансування забезпечене. Питання тепер інше: чи вдасться перетворити вже збудовану юридичну інфраструктуру на повноцінну репараційну позику в другій половині 2026-го, коли потреби України знову зростуть, а перший транш почне вичерпуватися.

Яку рамку Київ має запропонувати Парижу, Берліну й Варшаві

Робота над репараційною позикою на рівні Єврокомісії, як зазначає OSW, триває. Це означає, що адвокаційне завдання української дипломатії та Мінфіну стає предметним. Замість гасла про негайну конфіскацію Києву варто запропонувати готову відповідь на бельгійське «ні» – конструкцію «так, але за таких умов».

Конкретно це означає три речі. Перше – разом із Францією, Німеччиною та Польщею допомогти Комісії дотиснути схему мутуалізації ризику, яку вимагає Бельгія, щоб жодна столиця не лишалася сам на сам із потенційним позовом. Друге – заздалегідь зняти аргумент про інвестиційний договір 1989 року, підготувавши юридичну позицію щодо арбітражних ризиків. Третє – і це найтерміновіше – політично «закрити» європейський резерв від американо-російського треку, щоб гроші, замкнені регуляцією від 12 грудня, не стали предметом окремої угоди Вашингтона й Москви.

Чому «репараційна позика 2.0» реалістичніша за заклик «конфіскувати все зараз»

Спокуса вимагати негайної конфіскації зрозуміла, але вона раз за разом програвала – і не через брак політичної волі, а через цілком конкретні барʼєри: загрозу позовів, ризики для євро та для самого Euroclear. Натомість модель позики, попри всю свою громіздкість, виявилася тим варіантом, який Європа здатна провести на практиці. Грудень 2025-го це довів двічі: спершу – заморозивши активи майже незворотно, потім – реально запустивши гроші для України.

Юридичне вікно відчинене, але воно не вічне. Його можуть зачинити або політичний дрейф у Європі, або угода на американо-російському треку, яка «зачерпне» із замороженого резерву. Тому завдання Києва – технічне, нудне, але стратегічно вирішальне: не дати вікну захряснути й перетворити бельгійське «ні» грудня 2025-го на європейське «так» другої половини 2026-го. Це менш ефектно, ніж гасло про конфіскацію, – але саме це, а не гасла, фінансуватиме оборону України, коли перший транш добіжить кінця.