Вільні люди Січі: що спільного між українськими козаками та фріменами Дюни?

Артист, одягнений як козак, тримає гітару після виступу для бійців Національної гвардії України з нагоди Різдва на їхній позиції поблизу російського кордону поблизу Харкова, Україна, субота, 24 грудня 2022 року. Джерело: AP/Андрій Марієнко

Задовго до того, як Френк Герберт уявив Арракіс, українські степи вже мали власних «вільних людей» — і сліди їхньої присутності знайшли дорогу до Дюни. Про це пише Анастасія Степаненко, експерт Аналітичного центру «Об’єднана Україна», у своїй статті для The Gaze. Ця версія публікації є перекладом українською мовою.

Спільноти воїнів жили поза досяжністю імперії, встановлювали власні правила, відстоювали свою автономію і виживали в одній із найсуворіших прикордонних зон Європи.

Більшість читачів романів Герберта чи глядачів екранізацій Дені Вільньова помічають насамперед очевидне: пустельні культури, гігантські черв'яки, пророцтва, спайс та імперську політику. Але в самому серці герберівського світу приховане слово, запозичене майже безпосередньо з української історії.

Поселення фременів або вільних людей називають січами. Це слово походить від українського Січ — укріпленого військово-політичного центру Запорозького козацтва, одного з найвідоміших прикордонних суспільств Східної Європи.

На перший погляд, це може здатися лінгвістичним курйозом. Але що глибше вдивляєшся, то виразнішими стають паралелі. Зв'язок між козаками і фременами — це не просто запозичене слово. Обидва уособлюють одне й те саме політичне явище: вільні прикордонні суспільства, сформовані ворожими ландшафтами і постійним тиском з боку імперії.

Що таке Січ?

Хоча в козацькій історії налічувалося кілька Січей, найвідомішою була Запорозька Січ, заснована у XVI столітті на теренах сучасної південної України.

Вона виникла за порогами Дніпра, у величезній прикордонній зоні, відомій як Дике Поле — майже не підвладний жодній владі степ, що простягався в південній Україні. Навіть сама назва «Запоріжжя» буквально означає «за порогами» — місце поза зручним досяжністю централізованої влади.

Січ була не просто фортецею чи військовим табором. Вона являла собою самоврядну військову республіку.

Це варто підкреслити окремо, бо ранньомодерна Європа часто уявляється як світ, цілком підпорядкований монархіям, аристократичним ієрархіям і жорстким феодальним структурам. Козаки уособлювали щось інше. Їхнє суспільство було децентралізованим, мобільним і напрочуд для свого часу демократичним.

Головним управлінським органом Січі була Січова Рада — загальні збори, на яких козаки спільно вирішували військові та політичні питання. Ватажки обиралися, могли бути відкликані та обіймали посади на обмежений термін. Авторитет залежав менше від шляхетського походження, ніж від військової репутації, лідерських якостей та довіри громади. Для XVI–XVII століть це була напрочуд радикальна політична система.

Січ формувалася умовами прикордонного життя. Дике Поле не було порожнім краєвидом — це була небезпечна зона, відкрита для набігів, воєн, мінливих союзів і постійної нестабільності. Люди, що приходили сюди, часто були втікачами від кріпацтва, скиненими солдатами, релігійними вигнанцями, авантюристами — або просто тими, хто не бажав жити під чиїмось контролем.

Згодом ці різні групи ставали чимось новим: козаками. Це була не суто етнічна категорія, а ідентичність, яку люди приймали добровільно, погоджуючись на правила і ризики прикордонного життя. Та сама логіка лежить в основі існування фременів.

Кордон творить людей

Найважливіша паралель між козаками і фременами — не лінгвістична, а екологічна. Обидва суспільства є породженням ландшафтів, у яких стороннім важко вижити.

Українські степи формували козаків політично, військово і психологічно. Відкрита місцевість сприяла мобільності, а не фортифікації, блискавичним рейдам, а не позиційній війні, колективній самообороні, а не централізованій бюрократії. Козаки оволоділи кавалерійською тактикою, навігацією річками на своїх знаменитих чайках, стрімкими переходами відкритою місцевістю і виживанням у непередбачуваних умовах.

Пустеля робить з фременами те саме. Кожен аспект їхнього життя породжений самим Арракісом: дистилкостюми, призначені для збереження вологи, ритуали навколо води, техніки перетину піску без залучення хробаків, підземні січі та сувора громадська дисципліна, необхідна для виживання.

В обох випадках екологія породжує політичну культуру.

Суворі прикордонні умови послаблюють імперський контроль. Коли виживання залежить від мобільності, довіри і швидкого ухвалення рішень, жорстка ієрархія стає менш ефективною, ніж колективна відповідальність. Саме тому і козацька Січ, і січ фременів функціонують не як звичайні поселення, а як цілісні системи виживання.

Козаки були не просто воїнами, що жили в степу. Сам степ зробив їх воїнами. Фремени — не просто пустельні вояки. Вони — люди, повністю сформовані пустелею.

Бути «вільними людьми» — аж ніяк не легка справа

Навіть саме слово «козак» відображає цю прикордонну ідентичність. Термін походить від тюркського qazaq, що означає щось близьке до «вільна людина», «мандрівник» або «авантюрист». По всьому євразійському степу це слово позначало людей, які жили поза осілою владою і звичними суспільними структурами.

Тут свобода означала не комфорт і не індивідуалізм. Вона означала прийняття небезпеки в обмін на автономію.

Герберт дослідив майже ту саму ідею, працюючи над Дюною. У ранніх чернетках роману фремени буквально називалися «Free Men» — чужаками і робітниками, що вирвалися з-під влади імперії і збудували власне суспільство в пустелі.

В обох світах свобода не дістається автоматично у спадок. Її здобувають через труднощі, дисципліну і відокремленість від імперії. І в обох світах ідентичність — це те, ким люди стають, а не те, ким вони просто народжуються.

Зв'язок між козаками і Дюною не був випадковим

Одним із головних впливів на Герберта стала книга 1960 року британської письменниці Леслі Бланш «Шаблі раю» — історія опору на Кавказі проти російської імперської експансії у XIX столітті.

Книга зосереджена переважно на імамі Шамілі та мусульманських горцях, які чинили опір Російській імперії. Однак по всьому тексту з'являються і козаки — як прикордонні військові спільноти, що діяли вздовж імперських рубежів.

Найімовірніше, саме тут Герберт зустрів кілька термінів, що пізніше з'явилися у Дюні, зокрема «січ» і «табр». Знаменитий січ фременів «Sietch Tabr» фактично поєднує два терміни, пов'язані з прикордонними таборами, запозичені з різних культурних традицій.

Що особливо цікаво — Герберт не просто запозичував з однієї культури. Фремени стали літературним синтезом кількох прикордонних народів: бедуїнських спільнот, кавказьких борців опору, кочових пустельних культур і козацького світу євразійського степу.

Результат — не пряма історична аналогія, а ширший портрет того, як прикордонні суспільства еволюціонують під тиском імперії.

Лідерство на кордоні

Подібності простягаються поза мовою та середовищем — у саму політичну культуру. І козаки, і фремени не довіряють далекій централізованій владі. Лідерство має бути заслуженим завдяки здібностям, а не успадкованим автоматично за кровним спорідненням чи призначенням від імперії.

Запорозькі козаки обирали своїх отаманів — військових ватажків, авторитет яких значною мірою залежав від поваги громади. Слабкого чи непопулярного ватажка могли усунути.

Фремени діють за напрочуд схожою логікою. Їхні ватажки — наїби — здобувають авторитет завдяки особистій силі, військовій компетентності та визнанню спільноти. Наїб служить січі, а не імперії.

Ця відмінність має значення, бо прикордонні суспільства виживають інакше, ніж імперії.

Імперії покладаються на бюрократію, оподаткування, передбачуваність та ієрархію. Прикордонні суспільства залежать від пристосовності, мобільності та неформальних мереж довіри. Для імперських центрів такі суспільства часто здаються хаотичними, примітивними чи політично незначущими. Це непорозуміння стає повторюваною помилкою імперій.

Коли культура стає формою опору

Схожість стає ще виразнішою після того, як імперії намагаються знищити ці суспільства.

Запорозьку Січ було зруйновано Катериною Великою у 1775 році. Російська імперія розуміла, що козаки уособлювали більше, ніж просто військову силу. Вони втілювали альтернативну політичну модель: озброєні спільноти, які самоврядуються поза межами імперії.

Але знищення Січі не стерло козаків з пам'яті українців. Їхня ідентичність вижила у фольклорі, усній традиції, музиці та традиції кобзарів — мандрівних співців, що зберігали історичну пам'ять у піснях. З часом козаки перетворилися з живої політичної реальності на культурну та міфологічну — але так і не зникли.

Фремени зберігають себе схожим чином. Навіть під імперським пануванням вони підтримують ідентичність через ритуали, мову, пророцтво, усну традицію та колективну пам'ять. Водяні ритуали, закони січі, священні предмети — зокрема крисні ножі — та мрія про перетворення Арракісу — все це допомагає зберегти громадську єдність під колоніальним пануванням.

В обох випадках культура стає не просто спадщиною — вона стає механізмом виживання. Той самий процес відтворюється у міфології.

Українська народна культура зберегла образ характерника — легендарного козацького воїна, якому приписували надприродні здібності. За різними переказами, характерники могли витримувати неможливі рани, ставати невидимими, впливати на розум або здійснювати подвиги, що видавалися магічними. Ці легенди набули особливого поширення після знищення козацької автономії, коли колективна пам'ять перетворила прикордонних воїнів на майже міфічних постатей.

У Дюні існують схожі архетипи. Пол Атрейдес, Преподобні Матері і пророчі традиції навколо фременів — усе це відображає те саме явище: спільноти під екстремальним тиском проектують свою накопичену травму, надії та історичну пам'ять на постаті, більші за звичайне людське.

Те, що для сторонніх здається містицизмом, часто виростає з історичних страждань і потреби зберегти сенс під пануванням.

Чому імперії бояться вільних кордонів

В основі обох історій лежить одна й та сама політична напруга. Імперії залежать від контролю, управління, оподаткування та передбачуваності. Прикордонні суспільства протистоять усьому цьому майже за визначенням.

Зрештою Російська імперія знищила Січ, бо визнала небезпеку, яку становила озброєна, самоврядна спільнота з давньою пам'яттю про свободу. Такі суспільства важко поглинути в централізовані системи, бо їхня легітимність виходить зсередини, а не від імперської влади.

Правителі Арракісу чинять протилежне з фременами. Вони відкидають їх як розрізнені пустельні племена — ізольовані, примітивні та політично незначущі. Але саме умови, що начебто маргіналізують фременів, і роблять їх витривалими, дисциплінованими та надзвичайно небезпечними.

В обох історіях імперії помиляються щодо кордону. Вони бачать суворі ландшафти як порожні простори, а вільні спільноти — як тимчасові аномалії. Але ізоляція загартовує суспільства. Відстань від імперських центрів дозволяє їм виробляти власні системи виживання, лояльності та влади. І зрештою і Російська імперія, і правителі Арракісу відкривають для себе одне й те саме: люди, сформовані свободою, набагато могутніші, ніж здається на перший погляд.

Герберт, мабуть, ніколи не мав наміру перетворити Дюну на відображення української історії. І все ж у надрах одного з найвпливовіших науково-фантастичних всесвітів, будь-коли створених, прихована думка: історія українського прикордоння ніколи не була периферійною для загальносвітової. Січ зникла кілька століть тому, але ідея, що лежить в її основі, — вільні люди, що живуть поза межами імперії, — залишається одразу впізнаваною. Навіть на Арракісі.