Іноземний легіон Кремля: роль Північної Кореї у війні Росії та новий глобальний розкол

Поява тисяч північнокорейських солдатів на полях битв в Україні не просто додає нового гравця у кривавий конфлікт, але каталізує тектонічні зсуви у глобальній безпеці, створюючи безпрецедентні виклики для Києва, посилюючи вісь авторитарних держав та змушуючи Захід переглядати свої стратегічні розрахунки від Сеула до Вашингтона. Про це пише Ігор Петренко, експерт Аналітичного центру «Об’єднана Україна», у своїй статті для The Gaze. Ця версія публікації є перекладом українською мовою.

Нова «Вогняна Дружба»: сформовано стратегічний альянс Москви та Пхеньяна

Відносини між Росією та Корейською Народно-Демократичною Республікою (КНДР), що тривалий час перебували у стані стратегічної летаргії після розпаду СРСР, переживають безпрецедентне відродження. Каталізатором цього процесу стала повномасштабна війна Росії проти України, яка змусила Кремль шукати союзників у найнесподіваніших куточках світу.

Кульмінацією цього зближення стало підписання «Договору про всеосяжне стратегічне партнерство» під час візиту Володимира Путіна до Пхеньяна у червні 2024 року. Цей документ не є простою декларацією про наміри; він формалізує військово-політичний альянс, народжений із взаємного відчаю та спільної ворожості до Заходу.

Підписаний 18 червня 2024 року Володимиром Путіним та Кім Чен Ином, цей договір став найважливішим документом у двосторонніх відносинах з часів радянсько-корейського договору 1961 року. Обидва лідери не шкодували епітетів для його опису: Кім назвав його «найсильнішим договором в історії», а Путін – «проривним документом», що свідчить про довгострокові, а не тимчасові, тактичні наміри сторін.

Договір, що складається з 23 статей, охоплює широкий спектр співпраці: політичну, торгівельно-інвестиційну, науково-технічну та, що найважливіше, безпекову. Він містить положення про розширення співпраці в таких чутливих сферах, як «мирна ядерна енергетика» та космічні технології, що викликає особливе занепокоєння на Заході. Ідеологічним підґрунтям договору є спільний спротив «одностороннім примусовим заходам позатериторіального характеру» (тобто санкціям) та прагнення до побудови «нового справедливого та рівноправного міжнародного порядку». Це є прямим викликом чинному світовому ладу, все ще очолюваному США.

Серцевиною договору є Стаття 4, яка фактично відроджує зобовʼязання щодо взаємної оборони часів Холодної війни. Вона проголошує, що у випадку, якщо одна зі сторін «опиниться у стані війни внаслідок збройного вторгнення», інша сторона «негайно надасть військову та іншу допомогу всіма наявними в її розпорядженні засобами». Це формулювання майже дослівно повторює положення договору 1961 року, що свідчить про повернення до логіки військових блоків.

Водночас текст статті містить юридичні застереження, які надають сторонам значну гнучкість. По-перше, допомога надається відповідно до «Статті 51 Статуту ООН» (право на самооборону) та «законодавства КНДР і Російської Федерації». Це дозволяє Москві та Пхеньяну самостійно визначати обсяг та характер допомоги, уникаючи автоматичного втягування у повномасштабну війну.

По-друге, активація статті вимагає факту «збройного вторгнення». Ця умова дозволила Росії стверджувати, що її «спеціальна військова операція» не є підставою для прямого втручання КНДР, тоді як український контрнаступ у Курській області, навпаки, був представлений як таке вторгнення, що легітимізує введення корейських військ на територію РФ. Таким чином, Стаття 4 є не лише військовим зобовʼязанням, але й інструментом гібридної війни, що поєднує юридичну казуїстику зі стратегічною двозначністю для максимального тиску на опонентів при мінімізації власних ризиків.

Мотивації сторін – світу загрожує альянс відчаю та опортунізму

Зближення Москви та Пхеньяна є класичним прикладом союзу, що базується не на спільних цінностях, а на прагматичних, хоча й відчайдушних, розрахунках.

Розрахунок Росії. Для Кремля, що загруз у затяжній війні на виснаження, альянс із КНДР є життєво необхідним. Головна мета – отримати доступ до величезних, хоч і застарілих, арсеналів артилерійських снарядів та нового джерела живої сили. Зіткнувшись із щомісячним дефіцитом боєприпасів та небажанням проводити нову хвилю непопулярної мобілізації, Путін розглядає Північну Корею як стратегічний резерв «гарматного мʼяса» та снарядів. Крім того, цей альянс дозволяє Росії посилити свій вплив в Азійсько-Тихоокеанському регіоні, створюючи додаткові проблеми для США та їхніх союзників, а також здобуваючи важіль впливу у відносинах з Китаєм.

Розрахунок Північної Кореї. Для Кім Чен Ина цей союз – стратегічний джекпот. По-перше, він забезпечує режим життєво важливими ресурсами: продовольством, паливом та фінансовою допомогою, що значно послаблює тиск міжнародних санкцій. По-друге, і це найголовніше, Пхеньян отримує доступ до «святого Грааля» – сучасних російських військових технологій. Йдеться про технології для міжконтинентальних балістичних ракет (МБР), військових супутників та атомних підводних човнів, що може кардинально змінити баланс сил на Корейському півострові та створити пряму загрозу для США. По-третє, російське вето в Раді Безпеки ООН, яке вже призвело до розпуску групи експертів з моніторингу санкцій, фактично демонтує міжнародний режим стримування, надаючи Кіму безпрецедентну свободу дій.

Цей договір є не просто двосторонньою угодою, а формальною декларацією про створення нової «Осі підриву». Ідеологічна основа договору, що закликає до боротьби з «гегемонією» та побудови «нового світового порядку», обʼєднує Росію та КНДР з іншими авторитарними режимами, такими як Іран, і знаходить відгук у Пекіні.

Дії Росії – від блокування санкцій ООН до надання технологій та прийому військ – спрямовані не лише на досягнення перемоги в Україні, а й на активний демонтаж архітектури безпеки та норм нерозповсюдження, що склалися після Холодної війни. Таким чином, цей альянс є не стільки транзакційним, скільки стратегічним партнерством, покликаним створити багатополярний світ, де авторитарні держави можуть діяти безкарно, взаємно захищаючи одна одну від міжнародного тиску.

Корейський експедиційний корпус: військовий вимір на українському фронті

Відправка північнокорейських військ в Україну, що стала можливою завдяки новому оборонному пакту, є безпрецедентним кроком для режиму Кім Чен Ина і знаменує собою новий, небезпечний етап у війні. Цей військовий вимір має як кількісні, так і якісні аспекти, які необхідно ретельно проаналізувати для розуміння його реального впливу на хід бойових дій.

За даними розвідок України, США та Південної Кореї, початкове розгортання північнокорейського контингенту, що розпочалося в жовтні 2024 року, налічувало від 10 000 до 12 000 солдатів. Цей контингент не є випадковим набором призовників. Повідомляється, що до його складу входять підрозділи елітних сил, зокрема XI «Штурмового» корпусу (відомого як «Storm Corps»), а також значний командний склад, що включає близько 500 офіцерів та трьох генералів.

Процес розгортання є ретельно організованим. Солдати прибувають до портів російського Далекого Сходу, де отримують російську військову форму та, ймовірно, документи прикриття, щоб приховати їхнє походження. Після цього вони проходять підготовку на російських полігонах, де їх навчають основам сучасної війни, включаючи використання безпілотників та тактику штурмових дій, перед відправкою у зони бойових дій, насамперед у Курську область.

Оцінка боєздатності північнокорейських військ є парадоксальною, оскільки поєднує в собі очевидні сильні сторони та кричущі слабкості.

Сильні сторони. Згідно зі свідченнями з поля бою, північнокорейські солдати демонструють високу дисципліну, фізичну витривалість та ідеологічну мотивацію. Вони здатні діяти в суворих умовах і, як повідомляється, непогано володіють стрілецькою зброєю. Для режиму Кіма ця війна є унікальною можливістю отримати неоціненний бойовий досвід.

Корейська Народна Армія (КНА), яка не брала участі у великих конфліктах з часів Корейської війни 1950-х років, отримує шанс випробувати свою зброю, тактику та командну структуру проти сучасної, оснащеної західною технікою армії. Особливо важливим є досвід ведення бойових дій в умовах тотального застосування дронів, засобів радіоелектронної боротьби (РЕБ) та високоточної артилерії.

Слабкі сторони. Головною ахіллесовою пʼятою КНА є її застаріле озброєння, яке здебільшого є копіями або модернізаціями радянських зразків 1950-1970-х років. Танковий парк складається з тисяч танків Т-55, Т-62 та їхніх місцевих модифікацій (Chonma-ho, Pokpung-ho), які значно поступаються сучасним західним та навіть модернізованим російським танкам за бронезахистом, вогневою міццю та системами управління вогнем. Армія не має досвіду проведення складних загальновійськових операцій і є вкрай вразливою до сучасних загроз. Це призводить до катастрофічних втрат. За деякими оцінками, за перші кілька місяців боїв контингент втратив до 40-50% особового складу вбитими та пораненими. Додатковими проблемами є логістичні труднощі, мовний барʼєр та низька сумісність з російськими військами, що ще більше знижує їхню ефективність.

Роль на полі бою – живий щит чи штурмовий кулак?

Початкові припущення, що північнокорейські війська використовуватимуться переважно в тилу для інженерних робіт чи логістики, не справдилися. Фактично, їх кидають на передову, де російське командування використовує їх як «гарматне мʼясо». Найчастіше вони застосовуються для тактики «людських хвиль» – масованих піхотних атак, покликаних виснажити українську оборону та виявити вогневі точки ціною величезних втрат. Є свідчення, що їх використовують навіть як «людських міношукачів».

Попри це, спостерігаються ознаки тактичної адаптації. Після перших нищівних втрат, північнокорейські підрозділи почали діяти меншими, більш прихованими групами та вдосконалювати свої навички боротьби з дронами. Це свідчить про те, що вони здатні навчатися, хоча й платять за це надзвичайно високу ціну.

Ця участь у війні є для режиму Кіма ризикованим військовим експериментом. З одного боку, КНА, яка десятиліттями готувалася до війни в теорії, отримує унікальну «живу лабораторію» для перевірки своїх доктрин, озброєння та особового складу в умовах найсучаснішого конфлікту. Високопоставлені офіцери, включно з керівником розвідувального бюро, особисто присутні на фронті для збору даних. Ціна цього експерименту – тисячі життів. Проте потенційна винагорода – це покоління загартованих у боях ветеранів та командирів, які, повернувшись додому, можуть перетворити КНА з «паперового тигра» на армію з реальним бойовим досвідом, що кардинально підвищить загрозу для Південної Кореї.

Водночас розгортання північнокорейських військ створює безпрецедентну можливість для західних розвідок. «Королівство-відлюдник» раптово виставило тисячі своїх солдатів у зоні, яка інтенсивно моніториться. Це дозволяє в реальному часі вивчати тактику, систему звʼязку, морально-психологічний стан та реальну ефективність озброєння КНА. Захоплені полонені та техніка стають джерелом унікальної розвідувальної інформації, яка може бути використана для вдосконалення оборонних планів США, Південної Кореї та Японії, а також для розробки ефективних психологічних операцій проти північнокорейської армії.

Ефект масштабу: що змінять 30 тисяч північнокорейських солдатів?

Повідомлення української розвідки та західних медіа про можливу підготовку Пхеньяном до відправки додаткового контингенту чисельністю до 30 000 солдатів свідчать про потенційну нову фазу ескалації. Хоча згодом зʼявилися і спростування щодо саме такої кількості бойових підрозділів, натомість підтверджуючи плани щодо відправки 6 000 інженерів та будівельників, аналіз гіпотетичного сценарію з 30-тисячним контингентом є критично важливим для розуміння можливих змін на полі бою та стратегічних наслідків.   

Збільшення північнокорейського контингенту майже втричі, до загальної чисельності понад 40 000 осіб, матиме значний, хоча й неоднозначний, вплив на динаміку бойових дій.

Кількісний чинник. Для Росії, яка зазнає величезних втрат і прагне уникнути непопулярної внутрішньої мобілізації, такий контингент є значним резервом живої сили. Ці війська можуть бути використані для посилення російських угруповань на ключових напрямках, наприклад, під час наступальних операцій у Донецькій області, де Москва концентрує до 110 000 солдатів біля Покровська. Навіть якщо їхня бойова ефективність буде низькою, сама їхня маса дозволить російському командуванню продовжувати тактику «мʼясних штурмів», виснажуючи українську оборону та змушуючи її витрачати боєприпаси.   

Якісний аспект та логістика. Очікується, що нові підрозділи будуть повністю оснащені російським спорядженням, зброєю та засобами звʼязку, що частково розвʼяже проблему сумісності. Однак їхня ефективність залежатиме від того, як саме їх використовуватимуть. Якщо їх кидатимуть у лобові атаки без належної артилерійської підтримки та взаємодії з іншими підрозділами, вони продовжуватимуть зазнавати катастрофічних втрат, як і перший контингент. Якщо ж вони будуть інтегровані в оборонні лінії або використані для інженерних робіт, це дозволить вивільнити більш досвідчені російські підрозділи для наступальних дій.   

Навіть якщо підтвердиться інформація лише про 6 000 інженерів та будівельників, це все одно є суттєвою допомогою для Росії. Ці підрозділи можуть займатися відновленням інфраструктури, будівництвом фортифікаційних споруд та розмінуванням у тилових районах, таких як Курська область, що дозволить російським інженерним частинам зосередитись на завданнях безпосередньо на лінії фронту.   

Загалом розгортання настільки значного іноземного контингенту стане безпрецедентною ескалацією та остаточно перетворить війну в Україні на глобалізований конфлікт.   

Політичний сигнал. Це буде демонстрацією готовності осі авторитарних держав кинути виклик Заходу, використовуючи проксі-сили для досягнення своїх цілей. Для Росії це спосіб продовжити війну на виснаження, перекладаючи частину людських втрат на свого союзника і посилюючи пропагандистський наратив про «неможливість перемоги України».   

Реакція Заходу та союзників. Такий крок, ймовірно, змусить партнерів України до більш рішучих дій. Це може стати останнім аргументом для зняття всіх обмежень на використання західної зброї по території РФ та надання більш потужних систем озброєнь. Для Південної Кореї та Японії це стане прямою загрозою, оскільки бойовий досвід, здобутий КНА в Україні, може бути використаний на Корейському півострові. Це посилить їхню співпрацю з НАТО та може підштовхнути Сеул до перегляду своєї політики щодо ненадання летальної зброї Києву.   

Позиція Китаю. Пекін опиниться у ще більш незручному становищі. З одного боку, ослаблення Заходу в Європі йому вигідне. З іншого – така відверта ескалація з боку його союзників підвищує ризики неконтрольованого розширення конфлікту та посилює тиск США на сам Китай.   

Таким чином, незалежно від того, чи буде це 30 000 бойових одиниць, чи менша кількість інженерних військ, збільшення північнокорейської присутності є якісним стрибком в ескалації. Це надає Росії додаткові ресурси для ведення затяжної війни, але водночас створює нові загрози для режиму Кіма та змушує Україну та її партнерів шукати асиметричні та більш рішучі відповіді.

Геополітичні наслідки: глобальна реакція та формування нових осей

Пряма участь Північної Кореї у війні в Україні вийшла далеко за межі поля бою, спричинивши значні геополітичні зрушення та змусивши ключових світових гравців переглянути свої стратегії. Реакція на цей крок варіюється від жорсткого засудження та консолідації на Заході до стратегічної дилеми та мовчазного спостереження в Пекіні.

Сполучені Штати, НАТО та країни «Великої сімки» (G7) одноголосно засудили розгортання північнокорейських військ, назвавши це «значною ескалацією», «небезпечним розширенням» війни та грубим порушенням численних резолюцій Ради Безпеки ООН. Цей крок Пхеньяна та Москви став каталізатором для подальшого зміцнення альянсів, спрямованих на стримування авторитарних режимів.

Найбільш помітною стала активізація тристороннього безпекового співробітництва між США, Японією та Південною Кореєю. У відповідь на висхідну загрозу, ці країни посилили проведення спільних військових навчань, зокрема за участю стратегічних бомбардувальників, та поглибили обмін розвідувальною інформацією. Крім того, участь КНДР у європейському конфлікті остаточно стерла межу між євроатлантичним та індо-тихоокеанським театрами безпеки. НАТО почало проводити офіційні консультації зі своїми індо-тихоокеанськими партнерами – Австралією, Японією, Новою Зеландією та Південною Кореєю – для вироблення спільної відповіді. Це свідчить про формування глобальної коаліції демократій, яка усвідомлює взаємоповʼязаність загроз, що походять від осі авторитарних держав.

У відповідь на дії Росії та КНДР, Захід посилює санкційний тиск. Нові обмежувальні заходи спрямовані як проти Пхеньяна, так і проти фізичних та юридичних осіб, що сприяють їхній військово-технічній співпраці.

Китай опинився у вкрай складному становищі. Офіційна реакція Пекіна була стриманою та ухильною. Речники МЗС КНР зазвичай заявляють, що «не володіють інформацією про ситуацію» і продовжують закликати до «політичного врегулювання» конфлікту. Ця обережність приховує глибоку стратегічну дилему.

З одного боку, Пекіну вигідна ситуація, коли Північна Корея та Росія беруть на себе основний тягар прямої конфронтації із Заходом. Підтримка Пхеньяном російської воєнної машини дозволяє виснажувати США та їхніх союзників у Європі, не вимагаючи від Китаю надання прямої летальної допомоги, що могло б призвести до руйнівних вторинних санкцій проти китайської економіки.

З іншого боку, поглиблення російсько-північнокорейського альянсу створює для Китаю серйозні проблеми. По-перше, це підриває ексклюзивний вплив Пекіна на Пхеньян, який тепер має альтернативного покровителя в особі Москви. По-друге, це підвищує нестабільність на кордонах Китаю та привертає ще більшу військову увагу США до регіону.

Найбільше занепокоєння викликає перспектива передачі Росією передових ядерних та ракетних технологій КНДР, що може спровокувати гонку озброєнь в Азії та змусити Японію і Південну Корею переглянути свій безʼядерний статус. Таким чином, Китай намагається балансувати, мовчазно дозволяючи своїм «молодшим партнерам» створювати проблеми для Заходу, але водночас побоюючись втрати контролю над ситуацією.

Відкрито уклавши союз із державою-парією, якою є КНДР, Росія спалила останні мости, що повʼязували її зі статусом відповідального члена міжнародної спільноти. Цей крок є остаточним розривом із попередньою політикою, коли Москва, хоч і з застереженнями, але підтримувала резолюції РБ ООН щодо санкцій проти північнокорейської ядерної програми.

Вето на продовження мандату групи експертів ООН, яка моніторила ці санкції, було не просто тактичним ходом, а свідомим демонтажем режиму нерозповсюдження, в якому Росія колись відігравала ключову роль. Таке відверте ігнорування міжнародного права та обійми з режимом Кіма посилюють міжнародну ізоляцію Росії. Навіть багато країн Глобального Півдня, які займають нейтральну позицію щодо війни в Україні, з осторогою ставляться до ядерних амбіцій Пхеньяна та грубого нехтування Статутом ООН. Альянс із КНДР робить Росію «токсичним» партнером, що завдає шкоди її дипломатичним зусиллям на глобальній арені.

Участь КНДР у війні прискорює злиття євроатлантичного та індо-тихоокеанського театрів безпеки в єдиний стратегічний простір. Раніше конфлікти в Європі та напруженість в Азії розглядалися як окремі проблеми. Тепер північнокорейські снаряди вбивають українців, а бойовий досвід, здобутий в Україні, безпосередньо загрожує Південній Кореї та Японії.

У відповідь НАТО офіційно консультується з азійськими партнерами, а Сеул розглядає можливість відправки зброї до Києва. Створюється прямий зворотний звʼязок: події в Україні мають негайні наслідки для Східної Азії, і навпаки. Концепція «інтегрованого стримування» США перестає бути теорією і стає практичною реальністю, оскільки «вісь підриву» змушує демократичний світ давати глобальну, скоординовану відповідь.

Водночас Китай веде подвійну гру. Він надає Росії критично важливу економічну та технологічну підтримку, без якої її військова машина зупинилася б, і залишається головним економічним рятівником КНДР. Дозволяючи своїм партнерам вдаватися до найбільш одіозних форм співпраці (відправка військ, відверте порушення санкцій), Пекін зберігає можливість для правдоподібного заперечення своєї причетності.

Це дозволяє йому виступати з критикою «безвідповідальних» дій Москви та Пхеньяна перед західною аудиторією, посилюючи свою цінність як потенційного посередника для деескалації, хоча саме його підтримка робить цей конфлікт можливим. Таким чином, Китай не є пасивним спостерігачем, а активно використовує хаос, створений його союзниками, для досягнення власних стратегічних цілей: ослаблення США, розколу західних альянсів та підвищення свого глобального статусу як «незамінної» держави для вирішення криз.

Виклики для України: з’являються нові загрози та можливості

Поява північнокорейського контингенту на фронті створює для України подвійну ситуацію: з одного боку, це новий серйозний військовий виклик, а з іншого – унікальна дипломатична можливість для посилення міжнародної підтримки.

Введення в бій тисяч свіжих, хоч і погано оснащених, солдатів створює додатковий тиск на виснажені українські підрозділи, особливо на таких напрямках, як Курська область. Готовність північнокорейських військ зазнавати величезних втрат у «мʼясних штурмах» дозволяє російському командуванню застосовувати тактику виснаження, подібну до тієї, що використовувалася з увʼязненими з ПВК «Вагнер» та підрозділів «Шторм-Z». Такі атаки змушують Сили оборони України витрачати дорогоцінні боєприпаси та людські ресурси для їх відбиття, що ускладнює проведення власних наступальних операцій та утримання оборонних рубежів. Навіть якщо бойова ефективність окремого північнокорейського солдата є низькою, їхня кількість сама по собі стає чинником, який не можна ігнорувати.

Пряма участь третьої країни у війні на боці Росії надає Києву потужний аргумент на міжнародній арені. Українське керівництво, включно з Президентом Володимиром Зеленським, активно використовує цей факт для критики «стриманої» реакції деяких західних партнерів та для обґрунтування нагальної потреби у посиленні військової допомоги.

Присутність північнокорейських військ посилює аргументацію України на користь низки можливих кроків. Насамперед, може йти мова про надання більш досконалих далекобійних систем. Це стосується, зокрема, ракет, таких як німецькі Taurus, які дозволять вражати логістичні вузли та місця скупчення ворожих військ глибоко в тилу.

Також актуалізується питання зняття всіх обмежень на використання західної зброї. Україна наполягає на праві завдавати ударів по легітимних військових цілях на території Росії, звідки ведеться агресія, включно з аеродромами, військовими базами та промисловими об'єктами.

Водночас є потреба у збільшенні щорічних зобовʼязань щодо військового фінансування. Європейський парламент вже закликав країни-члени НАТО виділяти на військову підтримку України не менше 0.25% свого ВВП щорічно.

Дискурс зміщується від двостороннього конфлікту до глобального протистояння демократій та осі авторитарних режимів. Підтримка України в цих умовах стає для її партнерів не просто актом солідарності, а інвестицією у власну та глобальну безпеку.

Залучення КНДР значно ускладнює будь-які мирні переговори. Росія може використовувати присутність північнокорейських військ як важіль тиску, демонструючи свою здатність продовжувати війну нескінченно довго коштом іноземних контингентів. Це підсилює російську пропаганду про «неможливість перемоги України військовим шляхом» і має на меті схилити Київ та його партнерів до укладення миру на невигідних умовах, що фактично легітимізувало б російську агресію.

Ще більше втягування КНДР у війну може стати тим чинником, який допоможе Заходу подолати власний «параліч ескалації». Протягом значної частини війни західні партнери вагалися надавати Україні певні види озброєнь, побоюючись спровокувати Росію на пряму конфронтацію. Однак, залучивши до бойових дій війська третьої ядерної держави, Росія сама перетнула одну з головних «червоних ліній».

Цей крок продемонстрував, що погрози Путіна є здебільшого риторичними та гнучкими. Це, своєю чергою, надає західним лідерам політичне прикриття для більш рішучої відповіді. Тепер вони можуть стверджувати, що зняття обмежень на удари по території РФ або надання далекобійних ракет є не неспровокованою ескалацією, а необхідною та пропорційною реакцією на небезпечне розширення конфлікту самою Росією. Таким чином, спроба Кремля здобути тактичну перевагу коштом північнокорейських солдатів може мати зворотний стратегічний ефект, розблокувавши для України доступ до більш сучасної та менш обмеженої військової допомоги.

Перспектива розширеної участі Північної Кореї у війні дозволяє зробити нові висновки та стратегічні прогнози

Пряма військова участь Пхеньяну у війні Росії проти України є подією, що змінює парадигму не лише самого конфлікту, а й глобальної архітектури безпеки. Особливо, якщо мова буде йти про відправку додаткових контингентів. Це не просто тактичний хід, а стратегічний зсув із далекосяжними наслідками для всіх залучених сторін.

Розгортання північнокорейських військ трансформувало війну в Україні з регіонального конфлікту у багатовимірне глобальне протистояння. Воно офіційно оформило антизахідну авторитарну вісь Москва-Пхеньян, яка діє в координації з Іраном та за мовчазної підтримки Китаю. Цей альянс остаточно зруйнував норми нерозповсюдження та міжнародного права, що склалися після Холодної війни, продемонструвавши, що постійний член Ради Безпеки ООН готовий відкрито співпрацювати з державою-парією для досягнення своїх військових цілей. Для КНДР український фронт став кривавою, але безцінною «живою лабораторією», бойовий досвід якої матиме довготривалі наслідки для безпеки в Східній Азії.

Прогноз розвитку ситуації. Короткострокова перспектива (6-12 місяців). Співпраця між Росією та КНДР, ймовірно, поглиблюватиметься. Слід очікувати продовження ротації північнокорейських військ та розширення обміну «зброя в обмін на технології». Росія використовуватиме корейських солдатів для підтримки тиску на фронті та компенсації власних втрат, намагаючись досягти прориву до того, як західна допомога Україні вийде на повну потужність. Пхеньян, своєю чергою, намагатиметься адаптувати тактику для зменшення втрат та максимального засвоєння бойового досвіду.

Середньострокова перспектива (1-3 роки). Ключовою змінною стане ситуація на полі бою в Україні. Російський успіх, навіть частковий, значно посилить позиції всієї авторитарної осі, підбадьорить Кім Чен Ина і збільшить загрозу як для Європи, так і для Азії. Натомість військова поразка або стратегічний глухий кут для Росії поставить режим Кіма у вкрай небезпечне становище. Він ризикує залишитися з величезними людськими втратами, підірваною легітимністю армії та без обіцяних технологічних дивідендів, що може спровокувати внутрішню нестабільність.