П’ять письменників з інших культур, пов'язані з Україною

Протягом століть Україна перебувала на перехресті імперій, мов та ідентичностей — місці, де культурні впливи стикалися, перепліталися та залишали тривалі сліди. Для деяких із найвідоміших письменників світу Україна була батьківщиною, місцем формування світогляду або швидкоплинною, але незабутньою зупинкою в їхніх подорожах. Їхні твори досягли світового рівня, але десь у їхніх історіях — явно чи приховано — промовляє Україна. Про це пише Анастасія Степаненко, експерт Аналітичного центру «Об’єднана Україна», у своїй статті для The Gaze. Ця версія публікації є перекладом українською мовою.

Ось п’ять літературних діячів з-за меж України, твори яких неможливо повністю зрозуміти без неї.

Джозеф Конрад

Хоча сьогодні Джозефа Конрада пам'ятають як одного з найвидатніших романістів і оповідачів англійської літератури, він народився в Бердичеві, багатокультурному місті в нинішній центральній Україні. Він виріс у польській шляхетській родині під репресивним правлінням Російської імперії. Його батько, Аполло, був поетом і революціонером, якого царська влада вислала у вигнання — доля, яка змусила родину вести кочовий і нестабільний спосіб життя.

Найперші спогади Конрада сформувалися серед багатошарових мов і лояльностей українського прикордоння, де польський опір, російський контроль та єврейські й українські громади співіснували в напруженій атмосфері. Це багатокультурне середовище ще в дитинстві познайомило його з крихкими межами ідентичності, що стало центральною темою його художніх творів.

Ця рання дислокація, разом із напруженою атмосферою імперських прикордонних територій, залишила незгладимий слід у внутрішньому світі Конрада. Хоча зрештою він писав англійською мовою і став відомим завдяки таким романам, як «Серце темряви» та «Лорд Джим», емоційний ландшафт його дитинства — життя між мовами, культурами та імперіями — знову з'являвся у всіх його творах.

У «Особистих спогадах» Конрад згадував Україну як свою «першу країну», місце, де він сформував свої найперші враження про життя, людей і мову. Теми вигнання, безгромадянства та розриву ідентичності знову з'являються в таких творах, як «Молодість» і «Тінь лінії», де головні герої борються з ізоляцією та спогадами, подібно до хлопчика, який покинув Бердичів і ніколи не повернувся, але ніколи не забув його.

Шолем Алейхем

Шолем Алейхем народився в Переяславі і провів більшу частину свого життя на території сучасної України — у таких містах, як Київ, Лубни та Боярка. Його часто називали «єврейським Марком Твеном», і він став найулюбленішим письменником єврейської літератури, з гумором і сумом описуючи повсякденне життя євреїв Східної Європи.

Вигаданий світ Алейхема був міцно вкорінений в українських штетлах — невеликих єврейських містечках, розкиданих по сільській місцевості. Саме тут він дав життя молочарю Тев'є, чиї монологи та нещастя згодом надихнули на створення «Скрипаля на даху». Написані між 1894 і 1914 роками, історії про Тев'є відображають радості і трагедії єврейських громад, які стикаються з погромами, еміграцією і культурними потрясіннями, і все це на тлі українського пейзажу.

Інші твори, такі як «Мотл, син кантора», розповідають про подорож бідного хлопчика з українського штетла до Америки, поєднуючи комічні пригоди з історичними коментарями. У «Містечку маленьких людей» Алейхем сатирично зображує провінційне життя в маленькому містечку — знову ж таки, з безсумнівним українським колоритом і деталями. Його проза насичена українськими словами, піснями та ритмами, що закріплює історії в реальності місця, навіть коли тон є фантастичним.

Навіть після еміграції до Нью-Йорка Україна залишалася для Алейхема глибоким джерелом спогадів. У пізніших листах він називав Боярку — містечко поблизу Києва, де він часто відпочивав — своїм «втраченим раєм». Через його персонажів і ритми Україна залишається місцем смутку і сміху, вигнання і приналежності.

Райнер Марія Рільке

На відміну від Конрада чи Алейхема, Райнер Марія Рільке не народився в Україні, але його подорожі туди в 1900–1901 роках залишили незгладимий слід у його поетичному баченні. На запрошення принцеси Марії фон Турн-і-Таксіс і в супроводі своєї музи Лу Андреас-Саломе Рільке подорожував Києвом, Полтавою, Харковом і широкими степами, зустрічаючи пейзажі та духовну атмосферу, які не були схожі на те, що він знав раніше.

Україна дала Рільке не тільки натхнення, а й відчуття духовної опори. У своїх листах він часто розмірковував про унікальний ритм життя цього регіону — повільний, споглядальний, просякнутий багатовіковими ритуалами — який різко контрастував з промисловою метушнею Західної Європи.

Хоча він ніколи прямо не згадував Україну у своїх віршах, безмежна тиша рівнин, освітлені свічками православні церкви та відчуття глибокого часу просочилися в його творчість, особливо в «Книзі годин» (Das Stunden-Buch). Розділ під назвою «Книга життя ченця» наповнений містичною тишею і священним мінімалізмом, які він знайшов в українських монастирях і сільських селах.

У листі з Полтави Рільке писав про золоті куполи, що сяяли під важким небом, і описував тишу не як порожнечу, а як присутність. Цей парадокс простору як духовної повноти став центральним у його пізніших творах, таких як «Дуїнські елегії» та «Сонети до Орфея». Час, проведений в Україні, подарував йому не лише новий пейзаж, а й новий словник для душі.

Адам Міцкевич

Для Адама Міцкевича Україна була більше, ніж місцем на карті — це був пейзаж душі. Хоча польський поет-романтик народився на території сучасної Білорусі, в Україні він знайшов простір, що символізував свободу, дику красу та культурну глибину. Час, проведений у Києві, Одесі, Кам'янці-Подільському та Криму в 1820-х роках, залишив незгладимий слід у його уяві. Вигнаний російською владою, Міцкевич сприйняв Україну як джерело міфів, пам'яті та поетичної енергії. Особливо його зачарував український степ — його відкритість символізувала як фізичну свободу, так і психологічне звільнення. Для Міцкевича Україна стала простором, де минуле можна було переосмислити, а національну ідентичність — підтвердити через легенди та лірику.

Він занурився в український фольклор, черпав натхнення з козацьких легенд і розвивав стосунки з місцевими інтелектуалами. Безкрайні степи, православна духовність та історичні відгомони, з якими він зіткнувся, наповнили його поезію багатим символізмом. У цей період з’явилися його знамениті «Кримські сонети» (Sonety Krymskie) — цикл віршів, що поєднує подорожній щоденник із духовними роздумами. Хоча дія відбувається в Криму, твір відображає більш широке захоплення східним кордоном, зображуючи регіон як таємничий і водночас визвольний.

Українські теми також пронизують його епоси «Конрад Валленрод» і «Пан Тадеуш», де прикордонна знать, козацькі постаті та згадки про східні території Речі Посполитої відображають спільний культурний та історичний ландшафт. Для поколінь польських читачів твори Міцкевича допомогли сформувати образ України як романтизованої, напівміфічної батьківщини — місця втрати і творчого відродження. Сьогодні його спадщина шанується не тільки в Польщі, але й в Україні та Білорусі як частина спільної, переплетеної літературної спадщини.

Станіслав Лем

Задовго до того, як Станіслав Лем став одним із найвпливовіших письменників-фантастів 20 століття, він був допитливим хлопчиком, що блукав вулицями Львова — міста багатьох мов, віросповідань та ідей. Лем виріс в оточенні польської, української, єврейської та вірменської культур, які перепліталися у складній міській тканині Галичини. Його батько був лікарем, і Лем почав вивчати медицину у Львівському університеті, але його освіта, як і саме місто, була перервана подвійною травмою радянської та нацистської окупації.

Ті ранні роки у Львові, сповнені як інтелектуальної енергії, так і екзистенційного страху, відбилися у всьому літературному всесвіті Лема. У «Високому замку» (Wysoki Zamek), одній з його рідкісних автобіографічних робіт, Лем з теплотою і ясністю згадує своє дитинство, згадуючи свою одержимість машинами, книгами та уявою, і малює яскраву картину міста на межі історії. Пагорб Високий Замок, зруйнована фортеця, що височіє над Львовом, стає як буквальною, так і символічною височиною — місцем пам'яті, дива і особистої міфології.

Хоча Лем рідко писав про Україну у своїх художніх творах, абсурдність бюрократії, нестабільність істини та відчуження особистості — всі ці теми, що повторюються в його романах, — відображають його досвід у регіоні, де ідеологія часто переважала реальність. У таких творах, як «Соляріс», «Кіберіада» та «Спогади, знайдені у ванні», ми бачимо письменника, який бореться з обмеженнями людського знання та незбагненністю всесвіту — питаннями, що частково виникли внаслідок спостереження за хаосом і жорстокістю тоталітарних систем.

Після війни Лем переїхав до Кракова і більше не повертався до Львова, який став частиною Радянської України. Проте місто залишилося в його серці — як свого роду загублена Атлантида, багата на протиріччя і важлива для його інтелектуального розвитку. Хоча Лем міцно закріпився в каноні польської літератури, його коріння в українській Галичині — з усією її складністю, крихкістю і блиском — продовжує формувати те, як ми читаємо його твори сьогодні.

Цих п’ятьох письменників — з різних культур, які пишуть різними мовами — об’єднує спільна нитка: Україна. Для одних це була батьківщина, для інших — місце вигнання, натхнення чи перетворення. Чи то через іронічний гумор єврейського молочника, містичну самотність мандрівного поета, чи філософські роздуми наукового фантаста-візіонера, пейзажі, спогади та складнощі України пронизують їхні твори.

Відстежуючи ці літературні сліди, ми бачимо Україну не як порожній простір між імперіями, а як самостійну культурну силу — складну, творчу і глибоко вплетену в тканину світової літератури.