Ерозія ядерного табу: Ізраїль та Україна змінюють логіку ядерного стримування

Удар 13 червня 2025 р., коли ізраїльські повітряні й ракетні сили синхронно вразили понад сотню іранських об’єктів у Натанзі, Фордо й Ісфагані, став голосним нагадуванням: навіть держава, що перебуває за крок до ядерного статусу, більше не може розраховувати на «сакральну» недоторканність. Чи не означає це, що сама логіка ядерного стримування зайшла у глухий кут? Приведена «до бойової» реальність вимагає перегляду правил гри.

Від «балансу жаху» до ерозії ядерного табу

Класична доктрина взаємно гарантованої загибелі, що домінувала з кінця 1940-х, спиралася на симетрію величезних арсеналів і страх безповоротного знищення. Вона працювала доти, доки два головні актори залишалися приблизно рівними, а технології не давали дешевого засобу обійти стратегічні щити. Поява дронів-камікадзе, стелс-крилатих ракет, кіберударів і космічних сенсорних мереж радикально змінила форми безпеки. Тепер уважно спроєктований асиметричний удар здатен нейтралізувати стратегічний об’єкт без порушення ядерного порогу, а застосування атомної відповіді обіцяє політичне самогубство.

Перший суттєвий дзвінок пролунав у грудні 2022-го, коли українські безпілотники уразили бомбардувальники-носії Х-101 на аеродромі «Енгельс-2». Наступні рейди 2023-25 рр. по складах БПЛА, паливних вузлах та радарних станціях раннього попередження в Курській і Мурманській областях показали, що дорога, складна і повільна російська ядерна інфраструктура не здатна закритися від дешевих, маневрових і практично одноразових засобів. Ключове — не фізичні втрати, а символічний ефект: Кремль утримався від будь-якої ядерної реакції, фактично підтвердивши, що «червона кнопка» не є політично придатним інструментом стримування навіть у війні, яку Москва оголошує екзистенційною.

Ізраїль не вперше застосовує доктрину «декапітації» ядерних програм. У 1981 р. «Озирак» зупинив іракський реактор, у 2007-му знищено сирійський об’єкт Дейр-ез-Зор. Проте масштаби операції 2025 р. безпрецедентні: уражено не один реактор, а майже всю ланку збагачення й керування, паралізовано системи ППО, а Тегеран обмежився несиметричною відповіддю, свідомо уникаючи сценарію великої війни. Цей ланцюг прецедентів переконує: табу на превентивний удар проти потенційної ядерної загрози суттєво послабло, особливо коли діє технологічна й дипломатична перевага демократичного табору.

Нова архітектура безпеки: багатошарове стримування

Найближчі п’ять років можуть розвиватися за трьома базовими лініями. Обмежена ескалація виглядає найбільш імовірною: Іран активує проксі-мережу в Леванті та Червоному морі, але уникає прямого зіткнення з Ізраїлем і США. Стратегічна пауза можлива, якщо внутрішні кризи у Тегерані поєднаються з тиском санкцій і непублічними ультиматумами з боку Пекіна та Москви, зацікавлених утримати енергетичні ринки. Найменш вірогідний, але найризикованіший каскад авторитарних реакцій передбачає демонстративну допомогу Ірану з боку Китаю чи КНДР, від передачі БПЛА до обміну технологіями ракет середньої дальності, що підштовхне Вашингтон до створення розширеного формату «Дем-АУКУС» від Середземномор’я до Індо-Тихоокеанського регіону.

Основна суть полягає у переносі з кількості боєголовок на якість інтеграції систем. Протиракетні щити, штучний інтелект у сфері раннього попередження й космічна розвідка формують «зону відмови», де навіть держава з ядерним арсеналом не може бути певна успіху першого удару. Паралельно розвиваються механізми швидких санкцій, кібервідповіді та правових переслідувань, що роблять ескалацію політично токсичною. Технології переводять фокус із самої бомби на архітектуру взаємодії, тож ключовою цінністю стає не запас плутонію, а здатність до багаторівневої колективної оборони.

Для авторитарних режимів це означає втрату монополії на ескалацію. Дрон за тисячу доларів може зруйнувати літак за сто мільйонів, а глобальні санкції миттєво нівелюють прибутки від експорту енергоносіїв. Демократії, натомість, отримують шанс узгодити нові норми: прозорість кібердомена, заборона на застосування ядерної зброї першими, колективна відповідь на шантаж. Якщо ці правила закріпляться — хай навіть через регіональні угоди, — ядерна зброя перетвориться з «останнього аргументу» на один із багатьох факторів сили, і вже не домінуватиме над рештою інструментів міжнародної політики.

Джерельна база

Матеріал підготовлено на основі аналітики International Institute for Strategic Studies, Center for Strategic and International Studies, New Lines Institute, Defense Express, The Jerusalem Post, а також відкритих звітів розвідувальних органів США, Великої Британії та України.

Олександр Колесніченко