«Дрони — важіль, а не заміна армії»: Ігор Петренко про межі української переваги в небі

На початку липня віцепрезидент США Венс заявив, що наступальні спроможності Росії «наближаються до нуля», а українські безпілотники методично виснажують ворога. У НАТО тим часом заговорили про те, що війна в Україні змінює саме уявлення про пріоритети оборонних видатків: не важка техніка, а рої дешевих дронів, здатних долітати до цілі за сотні кілометрів. У ніч проти 21 липня Росія відзвітувала про збиття 209 дронів. Картинка складається переконлива: Україна дотягується туди, куди донедавна не могла, і робить це щодня.

Питання лише в тому, наскільки ця картинка збігається з тим, що відбувається на землі, – зауважує політолог, доктор політичних наук, експерт аналітичного центру «Об'єднана Україна» та професор КНУ імені Тараса Шевченка Ігор Петренко.

Два фронти – дві розповіді

За словами експерта, поки з Вашингтона лунає теза «близько до нуля», Інститут вивчення війни (ISW) описує зовсім інший фронт. Росія справді не проривається – її просування вимірюють метрами, а не кілометрами. Але вона й не зупинилася. Під Костянтинівкою за три місяці зафіксовано до півтора десятка механізованих штурмів, а армія РФ поклала близько 1200 солдатів лише за Русин Яр – і так і не взяла його. Це не «нуль», підкреслює Петренко, а виснаження, яке працює в обидва боки. За добу на фронті фіксують понад дві сотні бойових зіткнень, найгарячіше – під Покровськом і Слов'янськом. Наступальний потенціал, який щодня забирає чужі життя заради кількох сотень метрів, важко назвати неіснуючим – його правильніше назвати дорогим і повільним, вважає експерт.

Саме тут, зазначає Петренко, і криється розрив між двома розповідями. Політична, зручна: дрони працюють, ворог видихається, ще трохи. І воєнна, суха: дрони справді змінили правила, але не тримають землю. Безпілотник може спалити нафтобазу, засліпити колону, дістати піхотинця в окопі – але зайти в село й закріпитися в ньому може тільки людина. А людей, зауважує аналітик, – і в цьому головна українська арифметика – менше, ніж заліза. Росія це усвідомила давно й полює вже не лише за дронами в небі, а й за цехами, де їх виробляють.

На думку Петренка, теза «Україна виграє дронами» правдива рівно наполовину. Виграє – у тому сенсі, що вперше за війну переносить її ціну на російську територію й змушує Кремль платити за власну економіку, а не лише за український фронт. Не виграє – у тому сенсі, що жоден рій дронів не компенсує браку піхоти, яка утримує лінію фронту. Дрон, підсумовує експерт, – це важіль, а не заміна армії.

Показово, що найтверезіше цей баланс формулює сам Київ. Президент Володимир Зеленський, розповідаючи про те, що Україна виробляє десять мільйонів дронів на рік і вироблятиме двадцять, сказав головне: «Наша головна ціль – не Росія без бензину, а Україна без Росії». Це і є, за словами Петренка, різниця між тактикою і стратегією. Спалені нафтобази – не мета, а інструмент. Мета – дожити до стану, коли Москва більше не диктує, як Україні жити. Дрони наближають цей стан рівно настільки, наскільки виграють час для головного – відновлення людського ресурсу, протиповітряної оборони та стійкої економіки війни.

Висновок експерта

Дронова перевага України реальна, і вже сьогодні вона працює як аргумент за столом переговорів: країну, яка дістає до Липецька, складніше змушувати до чужих умов, підсумовує Ігор Петренко. Але, застерігає він, спокуса повірити у думку про заміну людей дронами – небезпечна. Росія виснажена і виграє той, хто краще рахує ресурс і не плутає ефектну картинку з реальним контролем над землею. Україна поки що рахує тверезіше. Головне – не розучитися.