top of page
  • Фото автораUnited Ukraine

Смерть Пригожина і майбутнє Лукашенка, - Валентин Гладких


Падіння режиму Лукашенка у Білорусі є так само неминучим як і крах путінського режиму у Росії. Про це у своїй статті для The Gaze пише Валентин Гладких, експерт аналітичного центру "Об'єднана Україна". З текстом статті можна ознайомитися нижче.


Раптова смерть Пригожина дала підстави замислитися над питанням: «чи не стала авіакатастрофа результатом спроби російського диктатора Володимира Путіна або його оточення не лише помститися лідеру терористичної організації «Вагнер» за спробу бунту, але й зачистити потенційно небезпечного свідка або навіть політичного конкурента?».


Пригожин як лідер, який уособлював терористичну організацію «Вагнер», причетну до воєнних злочинів та злочинів проти людяності не лише на території України, але й багатьох інших державах, фактично став чи не єдиним командиром, що за весь період війни в Україні зажив собі популярності як у середовищі російських військових, так й серед російського загалу, а отже цілком міг розглядатися як опонент і конкурент для Путіна на прийдешніх президентських виборах у Російській Федерації.


Ця обставина, тим більша у купі з арештом Ігоря Стрєлкова (Гіркіна) – (терориста визнаного винним у збитті літака рейсу МН17), який також користувався популярністю у певних колах російського суспільства, насправді дає підстави для припущень, що у Росії загострюється внутрішньополітична боротьба, яка за відсутності дієвих механізмів легального транзиту влади, з необхідністю набуватиме характеру силового протистояння.


Основні вектори протистояння

По-перше, це боротьба невдоволених представників еліти проти Путіна і його режиму. Але тут треба зважати, що "невдоволені режимом Путіна" самі є привілейованою частиною цього режиму, тож для них принципово важливо усунути Путіна (чи “путіних”, - скільки наразі є різних "двійників" у цієї гідри мабуть нікому не відомо), але при цьому не зашкодити своєму привілейованому статусу. І тим більше не потрапити у неласку до Путіна до того як його режим паде, оскільки це означатиме фактично стати жертвою репресивної путінської машини.


По-друге, це внутрішня боротьба всередині нинішньої російської еліти між собою за те, хто у майбутньому за сприятливих обставин зможе посісти "трон" Путіна після усунення останнього в сули природніх чи неприродніх причин. Зрозуміло, що внутрішня конкуренція всередині російської еліти унеможливлює її консолідацію, яка є необхідною для повалення путінського режиму і певною мірою навіть грає на руку Путіну.


По-третє, це посилення національно-визвольних рухів в окремих республіках і краях РФ, як ми це бачили у Дагестані, - і це лише перші ластівки, мірою слабшання федерального центру відцентрові тенденції наростатимуть. А оскільки є місцеві - національні - еліти, які, спираючсись на підтриму населення можуть якщо не здобути суверенітет, то щонайменше посилити свою автономність як наприклад у Чечні, то бажаючих сприяти послабленню центральної влади у російських регіонах не бракує.


По-четверте, не варто скидати наростання невдоволення широких верств населення через погіршення соціально-економічних умов. На особливу увагу у цьому аспекті заслуговує невдовлення у середовищі військових, які мʼяко кажучи не дуже шанують різноманітних "тилових пацюків" на кшталт міністра оборони Сергія Шойгу, начальника російського Генштабу Валерія Герасимова тощо, чим вміло скористався свого часу Пригожин.


Якби там не було, але у середовищі російської еліти (у даному випадку швидше навіть еліт, які дедалі більше виокремлюватимуться з цілісної еліти, сформованої навколо Путіна) цілком закономірним буде наростання взаємної недовіри і підозрілості.


Диктаторська “дружба”

І у цьому контексті є вельми цікавим те, як складатимуться подальші взаємини між Путіним та самопроголошеним президентом Республики Білорусь Олександром Лукашенком.


З одного боку, Лукашенко міцно повʼязаний з Путіним співучастю у війні проти України, а отже так само як і Пригожин може потенційно бути небезпечним свідком для Путіна. Водночас, Лукашенко, навіть будучи у доволі сильно залежним від підтримки з боку путінського режиму, все одно всіляко пручається тому, аби відправити Збройні сили Республіки Білорусь беспосередньо для участі у бойових діях на території України. І зрозуміло, що ці два аспекти грають на користь того що він може бути в той чи інший спосіб усунений від влади росіянами, зокрема, й шляхом фізичної ліквідації.


Втім, цей сценарій навряд чи буде реаліазований, оскільки нема гарантій того, що Путін має альтернативного кандидата, який міг би перебрати у разі необхідності на себе владу у Білорусі. А головне, далеко не факт, що наступник Лукашенка, навіть будучи ставлеником путінського режиму зможе таки задовільнити бажання Росії і відправити білоруських військових воювати в Україну. Більше того, подібний сценарій не виключає дестабілізації Білорусі з подальшим її виходом з орбіти російського впливу. Подібні процеси вже спостерігалися та спостерігаються у Казахстані та Вірменії.


З огляду на це, швидше за все Путін попри все намагатиметься зберегти режим Лукашенка у Білорусі, не полишаючи водночас спроб таки втягнути білоруську армію у бойові дії на території України.


Втім далеко не факт, що рівень легітимності Лукашенка дозволить йому зламати опір білоруського генералітету, який з очевидних причин не палає бажанням йти на забій до України через путінські забаганки. Саме цей чинник докорінно відрізняє ситуацію Лукашенка від ситуації, у якій перебував Пригожин.


Під таким кутом зору, ймовірність усунення від влади для Лукашенка значна вища внаслідок конфлікту із власними військовими та силовиками, ніж через реальні чи потенційні конфлікти з Путіним. Втім, падіння режиму Лукашенка у Білорусі є так само неминучим як і крах путінського режиму у Росії.


Джерело: "The Gaze"


6 переглядів0 коментарів

Comments


bottom of page