Китайський коридор технологічного постачання до Росії досягнув 90 відсотків і ставить під сумнів дієвість європейського санкційного режиму

Фото: Китайський прапор демонструється на російському стенді під час Китайської міжнародної імпортної виставки в Шанхаї, вівторок, 6 листопада 2018 року. Президент Китаю Сі Цзіньпін пообіцяв ширше відкрити китайський ринок, відкриваючи торговельну виставку, спрямовану на просування іміджу країни як імпортера, але він не відповів на скарги США та Європи щодо технологічної політики та обмежень для іноземного бізнесу. Джерело: AP Photo/Ng Han Guan

Трансформація Китаю з нейтрального постачальника на ключового інфраструктурного партнера російської воєнної машини створює нові виклики для безпеки Європи. Про це пише Антон Кучухідзе, експерт Аналітичного центру «Об’єднана Україна», у своїй статті для The Gaze. Ця версія публікації є перекладом українською мовою.

Залежність російської військово-промислової машини від китайського технологічного експорту перейшла межу, після якої окремі національні режими експортного контролю фактично втрачають оперативний сенс. За даними Bloomberg із посиланням на джерела, обізнані з закритими оцінками європейських інституцій, через китайську територію або через китайських посередників сьогодні надходить понад 90 відсотків підсанкційних товарів, які споживає російський оборонний сектор.

Йдеться про напівпровідники, мікроконтролери, високочастотну електроніку, оптику, сенсори та інше обладнання подвійного використання, без якого неможливе серійне виробництво крилатих ракет, баражуючих боєприпасів і систем радіоелектронної боротьби. Ще торік ця частка оцінювалася приблизно у 80 відсотків, тому зростання на десять процентних пунктів за рік фіксує не статистичну похибку, а структурний зсув у логістиці російської військової економіки.

Кремль остаточно консолідував Китай як єдиний несучий канал для критичного імпорту, тоді як інші схеми обходу через Туреччину, ОАЕ, Центральну Азію та Південний Кавказ скоротилися в обсязі під тиском повторюваних європейських санкційних пакетів і вторинних ризиків для тамтешніх банків.

Мова не зводиться до напівпровідників і дронів, які вже стали публічним обличчям проблеми. За тими самими європейськими оцінками, китайські постачальники забезпечують російську армію також супутниковими знімками високої роздільної здатності, геопросторовими даними та компонентами безпілотних систем. Це означає, що Пекін вийшов за межі позиції нейтрального постачальника комерційної електроніки і фактично став інфраструктурним партнером російської військової економіки. 

Окремий важливий нюанс полягає у тому, що саме Китай за останні півтора року помітно скоротив експорт цивільних дронів і компонентів до України, тоді як паралельно нарощував постачання у напрямку росії та білорусі. Така асиметрія не пояснюється виключно ринковими чинниками і свідчить про політично кероване балансування, у якому Пекін свідомо обмежує українські оборонні спроможності, не йдучи на формальний розрив із західним санкційним режимом.

Європейська відповідь не змінює загальної ринкової логіки китайсько-російського технологічного коридору

20-й санкційний пакет, ухвалений Радою ЄС 23 квітня 2026 року після двомісячного блокування з боку Угорщини та Словаччини, став першою спробою інституційно зафіксувати проблему третіх країн. Пакет включив 120 нових індивідуальних і корпоративних позицій, обмеження для 56 структур у російському оборонному та енергетичному секторах, транзакційні заборони для 20 російських банків і чотирьох фінансових установ із третіх країн, які брали участь у схемах обходу.

Вперше за історію санкційного механізму ціла юрисдикція, Киргизстан, була визначена як зона системного ризику обходу. Серед нових позицій з’явилися й китайські компанії, обвинувачені у постачанні товарів подвійного використання та компонентів озброєнь російському оборонно-промисловому комплексу. Реакція Пекіна виявилася швидкою і безкомпромісною. Міністерство комерції КНР висловило рішучий протест, зажадало негайного виключення китайських структур із санкційного списку та попередило, що всі наслідки конфлікту лягатимуть на ЄС. У офіційних коментарях Пекін наголосив, що крок Брюсселя підриває взаємну довіру і суперечить попереднім домовленостям між китайським і європейським керівництвом.

За риторикою стоїть конкретний інструмент тиску, яким Китай володіє у відносинах із Європейським Союзом, і це питання рідкісноземельних металів. ЄС імпортує близько 98 відсотків постійних магнітів на основі рідкісноземельних елементів саме з Китаю, а ставлення ліцензій на експорт для європейських компаній у деяких секторах опустилося нижче 25 відсотків.

Ціни на рідкісноземельну сировину поза межами Китаю в окремі періоди перевищували внутрішньокитайські у шість разів, що змушувало європейських автовиробників, виробників напівпровідникового обладнання та оборонних компаній скорочувати завантаження потужностей або тимчасово зупиняти лінії. Саме ця залежність формує психологічну межу, за яку більшість урядів країн ЄС не готові виходити. 

Жорсткіші санкції проти Пекіна означали би миттєвий удар по ланцюгах постачання, від яких безпосередньо залежить європейський промисловий ренесанс і програма ReArm Europe. Логіка Брюсселя переходить у фазу, яку європейські дипломати описують як режим do no harm з обох боків, що на практиці означає взаємне поступове псування відносин без формального розриву.

Європейська архітектура санкцій повертається до проблеми, якої вона історично уникала, і це політична вартість прямого тиску на Пекін

Точкові санкції проти конкретних китайських компаній, які постачають оптику чи мікрочипи російським виробникам ракет, не змінюють загального обсягу торгівлі і не створюють для Пекіна стратегічного вибору. Вони лише підвищують транзакційні витрати конкретних схем, які потім переоформлюються через інших посередників. Подібну еволюцію європейська бюрократія вже спостерігала на прикладі санкцій проти Туреччини, ОАЕ та центральноазійських країн, де після 2022 року виникла ціла індустрія перепакування європейських і американських компонентів для російського ринку.

Перелом ситуації потребує системних заходів вторинного рівня, тобто загрози відключення великих китайських банків від європейської фінансової інфраструктури або обмеження доступу китайських технологічних гігантів до європейських ринків. Жоден з ключових європейських гравців, включно з Берліном, Парижем і Римом, наразі не готовий політично санкціонувати такий крок, оскільки він означав би відкритий конфлікт із другою економікою світу у момент, коли європейський промисловий комплекс і так перебуває під структурним тиском від енергетичних цін і американських тарифних рішень.

Парадокс ситуації полягає у тому, що чим успішнішою стає українська війна на санкційному фронті проти прямих російських схем, тим виразнішою стає альтернативна залежність росії від Китаю. Кожна закрита логістична шпарина у Туреччині, Казахстані чи Вірменії автоматично перенаправляє потоки через китайську митну територію, куди західним інспекторам немає доступу.

Російські оборонні підприємства за останні два роки оптимізували свої ланцюги постачання навколо китайських хабів у Шеньчжені, Гонконзі та прикордонних з росією регіонах, побудувавши систему, яка фактично не реагує на санкційні пакети ЄС, оскільки кінцеві бенефіціари перебувають поза європейською юрисдикцією. Саме тому російське виробництво ракет Калібр, Іскандер, Х-101 та баражуючих боєприпасів типу Герань демонструє стабільне зростання попри багаторічний санкційний тиск, а українські сили ППО фіксують щомісячні удари обсягом у сотні засобів повітряного нападу.

Стратегічне рішення для ЄС лежить не у санкційній площині, а у площині промислової політики

Питання технологічного перетоку до росії через Китай неможливо вирішити одним санкційним пакетом, навіть якщо у нього увійдуть десятки китайських компаній. Реальний рівень дієвості вимагає радикального скорочення європейської залежності від китайських ланцюгів постачання у рідкісноземельних металах, акумуляторних компонентах, фотоелектричних елементах і напівпровідниковому обладнанні низького рівня.

ЄС вже запустив Critical Raw Materials Act і пакет Net Zero Industry Act, проте їхня практична віддача обмежена горизонтом у п’ять-десять років. До цього часу Брюссель змушений діяти у режимі вимушеної самообмежувальної політики, коли санкційні рішення калібруються не за оптимальним тиском на росію, а за прийнятним ризиком китайської відповіді.

Українська сторона у такій конфігурації об’єктивно стає заручником повільного європейського перевлаштування, оскільки кожен місяць затримки означає додаткові російські ракети, додаткові втрати інфраструктури та додаткові цивільні жертви. Кремль розраховує саме на такий темп європейської адаптації і вбудовує цей розрахунок у власну стратегію затягування війни.

Окремий вимір проблеми стосується сигналу, який Пекін посилає Брюсселю через свою реакцію на 20-й пакет. Заява про те, що ЄС нестиме всі наслідки, є не дипломатичним ритуалом, а прямою декларацією переходу до контрзаходів. Уже зараз китайська ліцензійна політика щодо рідкісноземельного експорту фактично виконує роль попереджувального санкційного інструменту, який Пекін активує точково у відповідь на конкретні європейські рішення.

Якщо ЄС наважиться на 21-й пакет із розширеним списком китайських структур, про який оголосила висока представниця Кая Каллас, відповідь Пекіна, ймовірно, вийде за межі ритуальних демаршів і набуде форми селективних експортних обмежень для європейських галузей, найбільш чутливих до китайських компонентів. Європейська автомобільна промисловість, виробництво вітрових турбін і сектор лазерних систем перебувають у зоні максимального ризику, і саме ці галузі формують політичний тиск на національні уряди, який стримує ентузіазм Брюсселя щодо жорсткішої лінії проти Пекіна.

У підсумку картина 2026 року виглядає так. Російська військова економіка функціонує переважно на китайських компонентах, і ця залежність глибша, ніж залежність від будь-якого іншого зовнішнього партнера за всю історію існування Російської Федерації. Європейський Союз володіє формальними інструментами для тиску на цю систему, але не володіє політичною волею для їх повноцінного застосування, оскільки боїться китайської економічної відповіді.

Україна знаходиться у центрі цієї структурної дилеми і фактично платить ціну за повільність європейського промислового перевлаштування. Завдання української дипломатії на найближчі дванадцять місяців полягає у тому, щоб переконати Берлін, Париж і Рим, що ціна бездіяльності у вигляді продовження війни перевищує ціну дії у вигляді китайських контрзаходів, і що інвестиції у європейську технологічну автономію є питанням не лише економічної безпеки, а й безпосереднього виживання архітектури західної безпеки на континенті.