Чи може Трамп «відвернути» Росію від Китаю – і яку ціну за це заплатить ЄС та Україна?

Що, якби Путін раптом став союзником Заходу? Звучить як фантастика, але у Вашингтоні дедалі частіше говорять про спробу «перетягнути» Росію на свій бік, аби ізолювати Китай. Про це пише Ігор Петренко, експерт Аналітичного центру «Об’єднана Україна», у своїй статті для The Gaze. Ця версія публікації є перекладом українською мовою.

Цю ідею вже назвали «зворотним Кіссінджером» – дипломатичною інверсією історичного зближення США і Китаю в 1970-х. Але що стоїть за цією стратегією – холодний розрахунок чи небезпечна ілюзія? Хто насправді виграє від такого маневру, і чи не стане Україна головною жертвою великої геополітичної гри?

Геополітична спокуса чи небезпечна ілюзія?

У Вашингтоні знову заговорили про «великий дипломатичний обмін». Подібно до того, як Генрі Кіссінджер у 1970-х роках допоміг США зблизитися з Китаєм, протиставивши його тодішньому СРСР, сьогодні команда Дональда Трампа сподівається провернути «зворотний Кіссінджер»: спробувати відірвати Росію від Китаю й таким чином послабити найнебезпечніший прокитайський союз нашого часу.

На перший погляд, це виглядає як майстерна стратегія: використати розбіжності між Пекіном і Москвою (якщо такі існують), запропонувати Путіну «угоду століття» й перетворити його на ситуативного союзника Заходу. Така ідея має привабливість для тих, хто дивиться на геополітику як на шахову дошку. Але чи справді Путін готовий змінити партнера? Хто виграє від такого кроку? І чи не стане Україна платою за нове геополітичне «потиснення рук»?

Передумови: чому Кіссінджер зміг, а Трамп – навряд

У 1971–1972 роках Сполучені Штати використали глибокий конфлікт між СРСР і Китаєм, зокрема збройні сутички на прикордонному острові Чженьбао, щоб відкрити дипломатичні відносини з Пекіном. Китай тоді був бідною, ізольованою державою, ослабленою культурною революцією. У нього був очевидний інтерес до нормалізації відносин із Заходом.

Натомість сучасна Росія й Китай не мають таких розбіжностей. Їх об’єднує спільне бачення світового порядку, прагнення до багатополярності та протидії США. Їхнє стратегічне партнерство – це не тактичний союз, а системне вирівнювання інтересів.

Чи можливе зближення Росії зі США?

Ідея «reverse Kissinger» знову стала популярною у 2021 році після публікації аналітичного звіту Atlantic Council, де пропонувалося «перебалансувати» відносини з Росією, щоби не допустити її ще більшого зближення з Китаєм.

Проте після вторгнення Росії в Україну у 2022 році Китай став головним економічним рятівником Кремля. У 2023 році двостороння торгівля між Москвою й Пекіном сягнула рекордних $240 млрд. Росія отримує від Китаю компоненти для зброї, цивільні товари, інвестиції в енергетику та технології. Китай, своєю чергою, – дешеві ресурси та політичну підтримку на міжнародній арені.

Путін і Сі Цзіньпін мають спільне бачення багатополярного світу, де демократія та права людини – це інструменти Заходу, а не універсальні цінності. Вони прагнуть переформатування міжнародного порядку, де державний суверенітет і сила замінюють ліберальні інститути та правила.

Що Трамп хоче від Путіна – і чого не отримає

Трамп і його команда вже кілька місяців демонструють готовність домовлятися з Путіним щодо припинення війни в Україні – від ідеї замороженого конфлікту до поступок у питанні територій. Але навіть якщо Трамп піде на значні поступки, це не гарантує, що Путін розірве альянс з Китаєм.

По-перше, Китай – стабільне джерело фінансування та критичних технологій. По-друге, Путін не довіряє американській політичній системі – він пам’ятає, що під час першого терміну Трампа так і не були зняті ключові санкції. По-третє, сам Трамп – нестабільний гравець. Навіть Кім Чен Ин отримав від нього лише обіцянки та селфі.

Крім того, Китай може швидко відповісти на спробу США переманити Росію: фіналізувати проєкт «Сила Сибіру-2», збільшити поставки для ВПК Росії або активізувати дипломатичну співпрацю у BRICS чи ШОС.

Крім цього, Пекін може піти на більш стратегічну відповідь: посилити військове партнерство з Росією, зокрема в арктичному регіоні чи на Тихоокеанському театрі. У дипломатичному вимірі Китай може змінити тактику щодо Тайваню – стати жорсткішим у риториці чи маневрах поблизу острова, щоб продемонструвати власну незалежність та силу. Врешті-решт, будь-яка спроба США розірвати китайсько-російське партнерство лише активізує Пекін у його прагненні продовжити війну «в тіні», підтримуючи Росію тактично, але рішуче.

Хто виграє найбільше?

США могли б виграти, послабивши геополітичну вагу Китаю. Але ця перевага буде тимчасовою. Росія – ненадійний партнер, з обмеженими ресурсами й руйнівною поведінкою. Вигоди від альянсу з Москвою для Вашингтона обмежені, а ризики – колосальні.

Тож, на перший погляд, США могли б виграти, якщо вдасться хоча б частково дистанціювати Росію від Китаю. Це могло б:

• послабити геополітичну вагу Китаю – позбавивши його потужного тилового союзника на півночі;

• зменшити ризики двофронтової конкуренції – особливо якщо США одночасно зіштовхуються з викликами в Індо-Тихоокеанському регіоні (Китай) та в Європі (Росія);

• порушити координацію у межах блоків BRICS і ШОС – адже саме російсько-китайське ядро забезпечує антизахідний вектор цих об’єднань;

• здобути аргументи для внутрішньої політики – Трамп або його союзники можуть представити це як «велику угоду», яка принесе мир і скорочення американських витрат за кордоном.

• 
  

Однак ці гіпотетичні вигоди короткострокові й нестійкі. У реальності альянс із Росією створює для США набагато більше ризиків:

1. Руйнування довіри союзників. Європейські партнери, особливо країни Балтії, Польща, Чехія, можуть сприйняти зближення з Путіним як зраду і почати шукати альтернативні безпекові гарантії – аж до ідеї «європейської ядерної парасольки» без США. Деякі країни Азії (Японія, Південна Корея, Тайвань) теж можуть запідозрити, що США здатні кинути союзників, якщо це вигідно у глобальній грі.

2. Підрив системи санкцій і норм міжнародного права. Якщо США почнуть помʼякшувати санкції або де-факто визнавати анексію українських територій, це буде сигналом: сила працює, а домовленості й правила – ні. Такі кроки підірвуть не лише авторитет США, а й саму архітектуру ліберального світового порядку, на якому трималася американська міць після Другої світової.

3. Повернення Путіну глобальної субʼєктності. Москва використає будь-яке потепління у відносинах для того, щоб вийти з ізоляції, отримати інвестиції, технології, політичне визнання. Але при цьому вона не стане на бік США у протистоянні з Китаєм – навпаки, спробує грати на суперечностях, маніпулюючи обома таборами.

4. Підрив морального авторитету США. Як пояснити американському суспільству союз із режимом, який отруював опозиціонерів, депортував дітей, розпочав криваву війну в Європі? І як переконати демократичні держави в Африці, Азії чи Латинській Америці у щирості слів Вашингтона про демократію та права людини?

5. Внутрішньополітична турбулентність. Такий курс може викликати потужний спротив з боку Конгресу, Пентагону, Держдепу, а також медіа і частини республіканського істеблішменту. Це ще більше поляризує американське суспільство і паралізує зовнішню політику США.

Головний вигодонабувач – сам Путін. Він: отримає шанс легалізувати свої військові здобутки в Україні; зменшить санкційний тиск на російську економіку; зруйнує трансатлантичну єдність; посіє недовіру між Вашингтоном і Києвом; уникне повної залежності від Китаю, балансуючи між двома центрами сили. І все це – без реального розриву з Пекіном. Це була б дипломатична перемога без зобовʼязань.

Крім того, варто враховувати і геоекономічну обмеженість альянсу з Росією для Вашингтона. Росія не є привабливим ринком для американських компаній: це слабка економіка, обмежена санкціями, з корумпованою судовою системою та високими репутаційними ризиками. Успішні інвестиційні приклади на кшталт ExxonMobil у 2010-х закінчувалися крахом після кожної нової агресії Кремля. На цьому тлі ЄС виглядає як значно надійніший і вигідніший економічний партнер для США, ніж потенційно «реабілітована» Росія.

Україна як розмінна монета?

Україна – не просто поле бою, а ключовий тест для всієї системи міжнародного права. Якщо США підуть на поступки Росії заради стратегічної гри проти Китаю – наприклад, визнають де-факто анексію частини українських територій, обмежать військову допомогу або погодяться на зміну політичного керівництва в Києві – це означатиме, що силове переписування кордонів більше не є табу.

The Guardian писало, що Путін вже сьогодні вимагає зняття санкцій, припинення допомоги Києву, відставки Зеленського. Часткова реалізація цих умов не лише зруйнує українську державність, а й створить небезпечний прецедент у глобальній політиці.

Наслідки для США:

• підрив репутації як захисника демократії та міжнародного порядку;

• втрата довіри з боку союзників – зокрема країн Балтії, Польщі, Тайваню, Південної Кореї, які можуть вирішити, що на США більше не можна покластися;

• моральна дискредитація у регіонах, де США борються за вплив з автократичними режимами (Африка, Латинська Америка);

• посилення позицій Китаю як нібито «стабільнішого» і послідовного партнера для країн, що не хочуть залежати від мінливих настроїв Вашингтона.

  
  

Наслідки для ЄС:

• фрагментація єдності щодо підтримки України: деякі країни можуть посилити допомогу, інші – дистанціюватися;

• зниження впливу Європи на східноєвропейський простір – Україна може втратити європейську перспективу, а країни регіону – довіру до Брюсселя;

• повернення Росії як впливового гравця у регіоні, що прямо суперечить європейським інтересам і безпеці.

  
  

Таким чином, використання України як розмінної монети – це не лише зрада стратегічного партнера, а й довгострокова поразка Заходу на моральному, політичному та геостратегічному рівнях.

Ризики для Європи

Для Європейського Союзу потенційне зближення США й Росії – це виклик єдності. Якщо Вашингтон укладе угоду з Кремлем, не враховуючи позиції Брюсселя, це може:

• поглибити розкол у ЄС. Країни Центрально-Східної Європи (Польща, країни Балтії, Чехія) можуть сприйняти американсько-російське зближення як зраду інтересів регіону. Натомість Франція чи Італія можуть вважати це шансом для стабілізації. Така різниця в підходах лише поглибить вже наявні розбіжності в межах ЄС, підірвавши консенсус з питань зовнішньої політики;

  
  

• послабити НАТО. Якщо США домовлятимуться з Росією без узгодження з НАТО, Альянс втратить координаційну роль. Країни можуть почати сумніватися в ефективності гарантій колективної безпеки за Статтею 5. Зросте тиск на створення альтернативної європейської системи оборони без участі США, що призведе до ще більшої фрагментації;

  
  

• деморалізувати Східну Європу. Країни східного флангу, особливо ті, що мають спільний кордон з Росією або Білоруссю, можуть втратити відчуття захищеності. Вони почнуть переозброюватися самостійно або шукати нових гарантій – аж до перегляду участі у спільних проєктах ЄС і НАТО. Це створить відцентрові тенденції в регіоні;

  
  

• виштовхнути Україну з європейського порядку денного. Якщо США змінять фокус уваги й «заморозять» війну на умовах, вигідних Кремлю, частина європейських урядів теж можуть втратити інтерес до довгострокової підтримки України. Це сповільнить або зруйнує її євроінтеграційний поступ і дасть сигнал, що Європа більше не бачить у Києві пріоритетного партнера;

  
  

• надати Росії простір для повернення впливу в регіоні. Умовна «нормалізація» відносин між Москвою і Вашингтоном може відкрити Кремлю шлях до повернення у дипломатичні й економічні формати в Європі. Росія отримає простір для відновлення своїх наративів, лобістських мереж і стратегічного тиску в країнах Балкан, Угорщині, Словаччині, Молдові та ін.

  
  

Усе це може призвести до втрати Євросоюзом ролі самостійного геополітичного гравця. Якщо Брюссель буде поставлений перед фактом чужих рішень, він перестане бути арбітром на своєму східному фланзі. Це означатиме поступку не лише інтересів, а й стратегічної суб’єктності Європи.

Геополітика не терпить ілюзій, тож «зворотний Кіссінджер» виглядає ефектно лише на папері. У реальності така стратегія: недооцінює силу російсько-китайського союзу; переоцінює здатність Трампа вплинути на Путіна; ігнорує ризики для союзників – передусім України та ЄС.

Сильна стратегія США – не в торгівлі Україною чи Європою, а у послідовній підтримці партнерів, які поділяють спільні цінності. І чим швидше це усвідомить Вашингтон, тим більше шансів зберегти довіру союзників і запобігти новим кризам світового порядку.

Обійми з агресором – це завжди спокуса для короткострокових вигод. Але кожен союз із диктатурою має ціну – її платить не дипломат, а народ.