За лаштунками: як російська пропаганда націлюється на серце Європи

Поки Європа веде політичні дебати, Росія веде невидиму війну — не танками, а твітами, культурними вечорами та ретельно зрежисованими новинними сюжетами. Про це пише Богдан Попов, експерт Аналітичного центру «Об’єднана Україна», у своїй статті для The Gaze. Ця версія публікації є перекладом українською мовою.

Від Берліна до Барселони кремлівська пропагандистська стратегія проникає в публічний дискурс, використовуючи демократичні свободи, щоб підірвати їх зсередини.

Російська пропаганда, спрямована на європейську аудиторію, відрізняється масштабом і різноманітністю методів, що дають змогу формувати вигідну Кремлю громадську думку. Цей багаторівневий механізм охоплює традиційні ЗМІ, соціальні мережі, громадські організації та навіть культурно-освітні програми.

У багатьох випадках російська інформаційна машина не обмежується м'якою силою, а розгортає агресивні медійні кампанії, просуваючи антиєвропейські або антидемократичні наративи. Внаслідок цього уряди країн ЄС стикаються з витонченою гібридною загрозою, яка підриває єдність Європи та розгойдує політичну стабільність.

Одним із фундаментальних елементів російської пропаганди лишається створення і поширення контенту через підконтрольні медіа. Такі ресурси працюють в різних країнах ЄС у форматі телеканалів, сайтів новин, політично заангажованих публікацій, які носять видимий антизахідний характер або ж навпаки — маскуються під нібито незалежні європейські видання.

Особливість у тому, що ці ресурси часто пропонують матеріали мовами цільових країн: німецькою, французькою, іспанською, італійською та іншими. Це дає змогу проникати глибше у місцевий інформаційний простір і впливати на аудиторію, яка не обов’язково володіє російською чи англійською мовою.

Ключова тактика полягає у створенні альтернативної версії подій, де Росія позиціонується правдивим гравцем, а західні уряди — тими, що підтримують фальшиві наративи. Нерідко інформація подається під соусом консервативних цінностей або битви з глобалістами, аби залучити до свого кола європейців, незадоволених центральною бюрократією ЄС чи політичною елітою власних країн.

Культурні центри і «народна дипломатія»

Іншою складовою російської присутності є мережа культурних інституцій та народних об’єднань, що формально займаються популяризацією російської мови, літератури чи музики. Під егідою подібних осередків регулярно влаштовують зустрічі, де пропагують думку про спільне слов’янське коріння або необхідність зближення з Росією.

На перший погляд, вони позиціонуються як невинні культурні заходи, де гостям пропонують російську музику та традиційні страви. Насправді ж у цих локаціях відбувається формування лояльного до російської влади середовища, яке згодом поширює потрібні меседжі у соціальних мережах і на місцевих форумах. Подекуди зустрічаються навіть осередки козацьких і православних організацій, котрі підтримують ідею «русского мира» в Європі, хоч це відкрито суперечить цінностям демократії та прав людини.

Використання соціальних мереж та фабрик тролів

Особлива увага приділяється соціальним мережам, де російські інформаційні підрозділи поширюють провокаційні матеріали. Вони можуть видавати себе за місцевих активістів, створюючи численні фейкові акаунти у Facebook, Twitter чи на платформах для блогерів. Такі сторінки активно коментують публікації європейських політиків, запускають обговорення, накручують негатив до Євросоюзу чи до НАТО, критикують санкційну політику проти Росії. Мета — створити враження, ніби існує потужна внутрішня опозиція до офіційного курсу, і тим самим хитати громадську думку зсередини.

Зазвичай, особливо перед виборами або під час важливих референдумів (наприклад Brexit у Великій Британії), кремлівські мережі активізуються, генеруючи тисячі фейкових постів і вкидів. Вони вміло грають на проблемних питаннях — міграції, мультикультуралізмі, економічних негараздах чи пандемії. Фальшиві новини та скандальні викриття часто спрямовані на дискредитацію конкретних політиків або партій, яких Кремль вважає ворожими до своїх інтересів.

Контрагітація і тактика дестабілізації

Російська пропаганда в Європі не завжди намагається «переконати» людей в правоті Москви. Іноді її завданням є дестабілізувати ситуацію настільки, щоб відвернути увагу від самої Росії. Це досягається шляхом розігрування внутрішніх конфліктів, підтримки крайніх лівих або правих сил, котрі виступають проти європейської інтеграції. Часто саме ці політичні маргінали користуються підтримкою РФ, отримуючи інформаційну допомогу чи, в окремих випадках, навіть фінансові вливання для розширення власного впливу.

Кремль також ініціює інформаційні атаки, що сіють сумніви щодо європейської солідарності або надійності НАТО. Метою є розбити єдність країн ЄС у питаннях санкцій, колективної безпеки чи співпраці з Україною. Для цього можуть використовуватися компроматні витоки, злам електронної пошти політиків, штучна ескалація певних кризових тем, наприклад міграційної. Створюється штучна істерія, покликана відволікти європейців від агресивних дій самої Росії.

Одне з найсильніших умінь російської пропаганди — її висока здатність адаптуватися під місцеву специфіку. Для Іспанії можуть використовуватися теми про несправедливе ставлення до Каталонії, для Італії — маніпуляції навколо історії міграції з Африки, а у Франції — роздмухувати суперечки щодо національної ідентичності чи секуляризму. Кремль приділяє увагу тому, щоб його інформаційні операції виглядали правдоподібно, видаючи себе за локальних активістів і журналістів.

У країнах Східної Європи, які історично мали тісні контакти з Росією, використовуються ностальгійні мотиви про радянські часи, пропонується братерство слов’янських народів чи спільна боротьба проти диктату Заходу. 

Одночасно російські медіа й структури пробують відбілити радянський період, переклавши відповідальність за злочини СРСР на інші країни чи абстрактні історичні обставини. Це стимулює дискусії та веде до суспільного розколу, особливо якщо місцева історична пам’ять болюча.

Ключові загрози і чому це працює

Частиною тактики є й лобістська діяльність, яку можуть проводити російські корпорації, банки та окремі бізнес-структури в Європі. З одного боку, вони пропонують вигідні інвестиції, а з іншого — прагнуть утримати європейських політиків від запровадження санкцій чи різкого реагування на агресивні кроки РФ.

Деякі європейські партії, котрі виступають проти панівної лінії Брюсселя, нерідко отримують допомогу з Москви. У такий спосіб Кремль намагається посилити антиєвропейські рухи, створюючи ілюзію відродження суверенітету окремих країн.

Успіх російської пропаганди в Європі пояснюється низкою чинників. По-перше, частина європейців справді невдоволена власними урядами чи спільною політикою ЄС, і російські наративи часто тонко грають на цих емоціях.

По-друге, ліберальні принципи свободи слова й інформації дають змогу навіть ворожим іноземним ресурсам вільно поширювати свої ідеї, поки їх не спіймають на відвертих порушеннях.

По-третє, вільний ринок ЗМІ не завжди має достатньо фінансових ресурсів, щоб конкурувати з масштабним вливанням російського контенту, який щедро дотується державними коштами РФ.

Ще однією проблемою є те, що російські пропагандисти постійно експлуатують певні слабкі місця демократичних суспільств: поляризацію на політичному ґрунті, розколи у ставленні до міграції, соціальну нерівність. Вони навмисно підкидають дрова у найгарячіші теми, підживлюють страхи та забобони, щоби призводити до внутрішніх конфліктів у країнах Європи. З цього Кремль отримує пряму вигоду, адже дестабілізовані держави набагато менш ефективно протидіють його зовнішній експансії та політиці агресії.

У цьому сенсі ефективна протидія російській пропаганді має включати не лише блокування дезінформації та покарання проплачених лобістів, а й системну роботу зі зміцнення демократичних інститутів. Коли громадяни матимуть належну освіту, навички критичного мислення й довіру до національних медіа, то будь-які спроби маніпулювати їхніми настроями суттєво ускладнюватимуться.

Тож усвідомлення реальної масштабності російської пропаганди в Європі — лише перший крок, за яким мають слідувати цілеспрямовані дії кожної країни-члена ЄС та європейських інституцій у цілому.