top of page
  • Фото автораUnited Ukraine

Вірменія на цивілізаційному роздоріжжі, - Олексій Кущ


Вірменія із задоволенням користуватиметься бонусами «м'якої сили» РФ для збереження торгових преференцій на російському ринку. Паралельно, «непомітно» дрейфуючи у бік ЄС та НАТО. Про це в матеріалі для The Gaze повідомив експерт Аналітичного центру «Об’єднана Україна» Олексій Кущ. З текстом матеріалу можна ознайомитись нижче.


Найближчим часом очікується розморожування війни між Вірменією та Азербайджаном. І річ тут уже не в Нагірному Карабаху (точніше сказати, не тільки в ньому). Ця війна цілком може перерости у міжнародний конфлікт за глобальне домінування у Закавказькому геополітичному кластері. Тобто, війна вже не тільки за Карабах, а й за Центральну Азію.


По суті, Азербайджан у тісній взаємодії зі своїм «титульним союзником» - Туреччиною, поступово вирішує ключове питання своєї національної історії, зведеної до рангу національної ідеї. Першим етапом стало звільнення семи районів, які складали так званий «пояс безпеки Нагірного Карабаху» - «корінні» азербайджанські райони, що оточували автономну область та були окуповані Вірменією під час першої фази війни у 90-х роках минулого століття.


Тоді успіх був на боці Єревана і окуповані райони використовувалися Вірменією як туз в рукаві - повернення територій під контроль Баку в обмін на визнання вірменської юрисдикції над Нагірним Карабахом і лачинським коридором, що пов'язує його з вірменською територією.


Ситуація змінилася 2021 року, коли військовий успіх був уже на боці Азербайджану. Але звільнивши «сім районів» у ході успішної війни восени 2021 року, повернувши під контроль Шушу на території вже самого Нагірного Карабаху та взявши під контроль усі «коридори», що пов'язують цю область з Вірменією, азербайджанська армія зупинилася і навіть допустила до регіону російських миротворців.


Попередня мирна угода між Баку та Єреваном передбачала й подальші дії – як мінімум розробку модальності передачі всього Нагірного Карабаху під контроль Баку із збереженням культурних прав вірменської громади. А також ще один важливий момент: створення логістичного коридору між Азербайджаном та автономною Нахічеванською республікою.


Проблема для Вірменії полягає в тому, що за цим коридором ховаються інтереси більш потужного геополітичного гравця – Туреччини. Справа в тому, що Нахічеванська автономна республіка - це ексклав (від латинського clavis або ключ) - несуверенний регіон, відокремлений від основної території країни та оточений іншими державами (однією чи кількома). У цьому випадку, Нахічеванська область оточена Вірменією, Іраном та Туреччиною.


І сусідство з останньою є ключовим. Справа в тому, що ідеологія президента Туреччини Реджпа Ердогана сьогодні – це не «кемалізм» Ататюрка, спрямований на вестернізацію та інтеграцію із Заходом, а пантюркізм чи османізм, спрямований на створення тюркського геополітичного протокластера, який має об'єднати не лише Туреччину та Азербайджан (концепція «дві держави – один народ»), а й майже всю Центральну Азію: Казахстан, Туркменістан, Узбекистан та Киргизстан.


Але навіть цей список не підсумковий. Метафізично пантюркізм простягається далі, за Алтай – у Туву та Якутію. Такий вектор сьогодні здається надто фантастичною футурологією, але будь-яка геополітична метафізика може за певних обставин стати глобальною «фізикою».


У перспективі пантюркістський протокластер – це конгломерат з населенням 170 млн осіб, що перевищує аналогічний показник РФ. Але на боці «тюркського вовка» – демографія, що росте, на відміну від російського «ведмедя». Молодий «тюркський вовк» у м'якому підчерев'ї Росії від Уралу до Західного Сибіру – це небезпечніший геополітичний пазл для РФ, потенціал якого перевищує навіть ризики китайського далекосхідного вектору впливу.

Особливо, враховуючи мусульманський фактор і зв'язок Центральної Азії з Поволжям, а Закавказзя з Північним Кавказом (тут можна згадати роль Туреччини у Кримській війні та повстаннях народів Кавказу: черкесів, чеченців, інгушів та дагестанців). У всій цій конструкції є одне слабке місце – відсутність геополітичного коридору, що зв'язує ці країни в єдиний пазл.


Вузький коридор

Річ у тім, що Туреччина з'єднана з автономною Нахічеванською республікою дуже вузькою смугою спільного кордону шириною 10 км, де розташований міст, що з'єднує дві країни з промовистою назвою Умід (Надія). Але далі цей коридор упирається у Вірменію, яка відокремлює Нахічевань від решти території Азербайджану. При чому відокремлює відносно вузькою смужкою території у вигляді так званого «зангезурського коридору» (провінція Сюнік).


Його, у період війн між Вірменією та Азербайджаном на етапі розвалу Російської імперії у 1917-1920 роках, за протекцією Великобританії передали під юрисдикцію Баку. Але за радянських часів ця територія була передана під контроль Вірменії. Можливо, для стримування пантюркістського націоналізму, а може, як компенсація Вірменії територій «Великої Вірменії», переданих Турецькій республіці, включаючи сакральну для вірмен гору Арарат.


У цей пазл вплітаються також інтереси курдів (згадаймо самопроголошену Араратську курдську республіку, яка існувала у 1927-1930 роках, та була ліквідована турецькими військами). А також інтереси Ірану, який побоюється посилення азербайджано-турецького союзу, пам'ятаючи створення під час радянської окупації півночі Ірану Демократичної Республіки Азербайджан у січні 1946 року.


Крім того, в той же період в Іранському Курдистані (провінція Західний Азербайджан) було проголошено курдську Мехабадську республіку. Тоді під тиском Великобританії радянські війська залишили Іран і всі ці квазідержавні утворення припинили своє існування, але історична пам'ять тих подій у Тегерані залишилася.


Війна, якої може не бути

Таким чином, нова війна між Азербайджаном та Вірменією, яка може спалахнути цієї осені, буде не так за повернення контролю над Нагірним Карабахом (який у тотальній ізоляції вже приречений повернутися під юрисдикцію Баку), як за створення повноцінного коридору: Туреччина – Нахічеванська автономна республіка – Зангезурський коридор - Азербайджан - Каспійське море - Центральна Азія.


Хоч як це дивно не прозвучить, для Вірменії це може стати етапною цивілізаційною віхою. З 1990-х років країною керував так званий «карабахський політичний клан», який був «мілітаризованою частиною» суспільства, яка контролювала всі політико-економічні процеси в країні, аж до відомого розстрілу частини депутатів парламенту прямо в залі засідань як реакція на мирні переговори з Азербайджаном.


«Мілітаризовану» надбудову в вірменському суспільстві можна охарактеризувати таким чином: ультрарадикальний патріотизм, що межував із націоналізмом, архаїзація політичних процесів і при цьому системна корупція та низький рівень життя населення. Водночас діаспора Вірменії, особливо в Європі та США, хотіла б бачити зближення країни із Заходом, отримання гарантій безпеки США та Британії, з одночасним проведенням ліберальних реформ та викорінення корупції.


Але для цього потрібно вирвати Вірменію з ОДКБ (військовий союз з РФ), Митного союзу та ЄАЕС з паралельним рухом Вірменії спільно з Грузією у бік ЄС та НАТО. Вступ до ЄС в обмін на примирення Вірменії із втратою Нагірного Карабаху та відкриття для Туреччини зангезурського коридору може стати новою стратегією для Вірменії та фактором диверсифікації системи безпеки.


Вірменська влада вже почала діяти в цьому напрямку: старт імплементації Римського статуту (що несе персональний випад проти Путіна), візит першої леді Вірменії до Києва на саміт Перших леді та джентльменів, який проводився в Києві Оленою Зеленською (з передачею Україні гуманітарної допомоги), спільні навчання з військовослужбовцями США на території Вірменії.


Все це стало предметом неприхованого роздратування в Москві та МЗС РФ навіть викликало для надання роз'яснень вірменського посла. Це роздратування посилюється ще й тим, що РФ не може дозволити собі вступити у війну з Азербайджаном, за яким стоїть Туреччина, навіть якщо Баку атакує територію Вірменії та Єреван отримає формальне право звернутися за військовою допомогою до учасників ОДКБ. Росія не здатна вести війну на два фронти, проти України та Туреччини, адже російська армія є кістяком сил реагування ОДКБ. У Вірменії, в Гюмрі, є російська військова база, але її сил явно недостатньо, так само як і сил російського миротворчого контингенту в Нагірному Карабаху.


Очевидність неочевидного

Можлива війна може стати таким чином першим дефолтом військових союзницьких зобов'язань Москви на пострадянському просторі і початком краху конструкції ОДКБ, учасниками якої є ті самі тюркські держави в Центральній Азії, які зближуються з Туреччиною і явно не будуть воювати з нею на користь Вірменії.


Подібний дефолт може стати й дуже зручним виправданням для лідера Вірменії Нікола Пашиняна, який у такий спосіб доведе для суспільства незворотність втрати Карабаха, передачу Зангезурського коридору та зміну геополітичної орієнтації. Вірменія не витримає нового зіткнення з Азербайджаном та Росія їй також не зможе допомогти.


Віддати вже втрачений Карабах, передати Туреччині контроль над Зангезурським коридором в обмін на реальні гарантії безпеки з боку США та Британії та перспективи вступу до ЄС – це те, що підтримає вірменська діаспора у світі (крім діаспори у РФ), причому не лише своїм лобізмом, а й капіталами.


Подібні події можуть означати практично повне витіснення РФ із Закавказзя у контексті її можливостей щодо застосування «жорсткої сили» у вигляді військової присутності. У такому разі у Москви залишиться лише інструментарій м'якої сили у вигляді економічного впливу, як це вже відбувається в Грузії (після війни 2008 року) та Азербайджані.


Враховуючи специфіку регіону, Вірменія також із задоволенням користуватиметься бонусами «м'якої сили» РФ для збереження торгових преференцій на російському ринку. Паралельно, «непомітно» дрейфуючи у бік ЄС та НАТО. Так само як це довгий час робив Азербайджан, зберігаючи контакти з Москвою і «непомітно» дрейфуючи у бік Туреччини. Як це робить зараз і Грузія, де вплив Туреччини (Аджарія) також великий. І де зберігається євроінтеграційний курс, незважаючи на спроби його заморозки під впливом «переляку» Тбілісі війною РФ проти України.


Для прем'єр-міністра Вірменії Пашиняна такі події можуть стати остаточною перемогою його моделі розвитку країни над концепціями «мілітаризованих еліт», які зберігали для Вірменії Карабах, але ціною корупції та низького рівня життя населення, внаслідок чого військова перевага Вірменії над Азербайджаном залишилась у минулому.


Після поразки у війні Пашинян уже отримував вотум довіри на виборах, незважаючи на те, що екс-президент Серж Саргсян радив Пашиняну застрелитися, а інший лідер опозиції Кочарян навіть викликав на дуель із будь-якою зброєю. Пашинян виграв чергові вибори, точніше в них виграла його цивілізаційна модель у вигляді ліберальних реформ та розвитку країни замість контролю над територіями у вигляді самоцілі ціною людських жертв. Пашинян дуже незатишно почував себе серед «старців» СНД, залишаючись там, по суті, білою вороною. Його рух на Захід, нарешті, приведе форму та зміст його політики у гармонійну єдність.


Джерело: "The Gaze"


14 переглядів0 коментарів

Comments


bottom of page