Через складність і розвиток економіки або через вічну рестрикцію (обмеження).
Монетарна політика НБУ полягає в інфляційному таргетуванні, безглуздому і нещадному.
Нацбанк поставив собі мету щодо інфляції в розмірі 5% і намагається безуспішно її досягти ось уже вісім років, починаючи з 2015-го.
Чому це безглуздо в сировинній, імпортозалежній країні я писав неодноразово.
Якщо кількома словами - основна частина інфляції у нас - небазова, тобто така, що лежить поза дією монетарної політики НБУ.
Небазова інфляція формується за рахунок сирих, необроблених продуктів, тобто аграрної сировини, цін на паливо і динаміки адміністративно регульованих послуг.
Тобто небазова інфляція або імпортується із зовнішніх ринків у вигляді цін на зерно і паливо, або встановлюється Кабміном у вигляді регульованих послуг.
Теоретично, аграрна країна могла б обмежувати зростання цін на сирі необроблені продукти на внутрішньому ринку завдяки встановленню експортного мита, що обмежує вивезення сировини.
Тоді б внутрішні ціни на аграрну сировину були нижчими, ніж на зовнішніх ринках. І, отже, сповільнилася б інфляція.
Але для цього потрібна суверенна податкова політика й обмеження лобізму зернотрейдерів. Не наш випадок.
Лише кілька разів НБУ після 2015-го року досягав інфляційної мети і обидва рази за рахунок негативних факторів, руйнівних для економіки.
Перший раз - у 2019 році, коли інфляція становила 5% за рахунок рекордного зміцнення гривні на 15%.
Сталося це завдяки розкрутці схеми з ОВДП, коли приплив спекулятивного капіталу в держоблігації з валютною прибутковістю в 30% вбив на таку ж суму експорт товарів.
По суті, тоді було вбито осиковий кілок у нашу "малу індустріалізацію" - одно- і двоцехові виробництва, що експортують товари з високим рівнем доданої вартості (запчастини, електротовари, легпром, взуття тощо).
За рентабельності в 10-15% і зміцнення гривні на 15%, вони втратили за того самого обсягу проданого товару 15% експортної виручки і 15% ціни, опинившись на межі банкрутства.
Саме тоді посилився тренд на деіндустріалізацію, а заступник міністра економіки Ніколайчук (зараз знову повернувся в НБУ) написав у своєму блозі - "а чи потрібна нам взагалі промисловість".
Подібна політика відгукнулася нам у 2022-му, коли електорат почав протирати очі і запитувати: де наші танки, де наші ракети, де наші дрони.
Підсумок закономірний - ВПК не розвивається в промисловому вакуумі.
Вдруге НБУ "потрапив у таргет" 2020-го року на тлі пандемічної кризи. Усе.
До речі, зараз інфляція в Україні знижується і впала вже нижче позначки в 10%.
Але не завдяки НБУ, а внаслідок дезінфляційних чинників війни:
- втрата 6 млн споживачів і падіння платоспроможного попиту населення;
- та сама аграрна сировина, яка залишилася в країні, але не завдяки митам, а внаслідок блокування портів;
- заморозка основних комунальних тарифів для населення.
Але говорячи про інфляцію, я хотів би повернутися до своєї давньої тези:
у сучасному світі виграють ті країни, які усвідомлять, що облікова ставка центрального банку вже не впливає на інфляцію в класичних моделях обсягу ліквідності та попиту на неї (криві liquidity-money).
Базова ставка в сучасному світі дедалі більше впливає на пропозицію товарів, а не на регулювання попиту.
Проілюструю це на двох прикладах, дуже несхожих один на одного, але таких, що дають змогу дійти аналогічних висновків.
Китай та Ізраїль.
Почнемо з Ізраїлю.
Заробітна плата робітників на заводах може досягати 3 тис. дол.
Здавалося б, за таких трудових доходів неможливо витримати ринкову конкуренцію, а вартість товарів національного виробництва має програвати імпортним аналогам.
Такі зарплати в класичних моделях мають призвести до втрати конкурентоспроможності національної економіки та високої інфляції через зростання платоспроможного попиту.
Нас же вчили, що дешева робоча сила є чарівною паличкою для залучення інвестицій.
Але інвестиції привертає не Україна, а Ізраїль, у якому один із найвищих рівнів розвитку інновацій у світі.
Ба більше, базова ставка центрального банку Ізраїлю зараз - 4,75%. Це на 0,75% нижче, ніж у США.
А інфляція - 4%, при цьому, дуже високий дефлятор зростання ВВП - 15%.
В Ізраїлі спрацьовує дуже простий алгоритм:
високі зарплати - відносно високі внутрішні ціни (високі в статиці, а не в інфляційній динаміці) - високі податки зі споживання.
Виграє в цій моделі і населення (зарплати високі, а дорожнеча товарів мінімізується структурою споживання, яку можна індивідуально підібрати, наприклад, замість м'яса більше їсти фруктів і овочів тощо).
Виграє і держава - отримує багато податків з кінцевого споживання (ПДВ, акцизи тощо).
Завдяки глибокій базі нарахування, деякі податки можна тримати на відносно невисокому рівні.
Наприклад, ПДВ в Ізраїлі - 17% (у нас - 20%).
Є широка лінійка стимулів для репатріантів:
- Право отримання доходу від зарубіжних підприємств без сплати прибуткового податку в Ізраїлі;
- Відсутність оподаткування на прибуток, одержуваний у вигляді пенсійних виплат
- Відсутність вимог до подання податкової декларації протягом 10 років
- Часткове звільнення від прибуткового податку (мас ахнаса) для тих, хто працює, у розмірі пільгових одиниць (некудот зікуй) протягом 3,5 років з моменту отримання статусу репатріанта. Одна податкова пільгова одиниця - 50 євро.
- Знижки при сплаті муніципального податку (арнона) на 1 рік
- Відсутність необхідності сплати податку на дохід від валютних заощаджень протягом 20 років.
Логіка цих податкових пільг проста - вона стимулює повернення євреїв на Батьківщину.
Простими словами, якщо ти репатріант, то:
- працюй далі у своїй іноземній компанії, звідки ти приїхав і не сплачуй податки, тільки живи в Ізраїлі;
- не подавай податкову звітність, 10 років для адаптації;
- привези на Батьківщину свою валюту і зберігай її в ізраїльських банках - податку не буде;
- хочеш накопичити на ізраїльську пенсію і в тебе мало часу, бо повернувся вже в зрілому віці - отримай пільгу з податків на доходи;
- отримуєш зарплату в Ізраїлі - отримай 150 євро на місяць у вигляді неоподатковуваного мінімуму.
Завдяки цьому, Ізраїль збільшив чисельність населення за останні 50 років з 3,3 до 9,4 млн осіб.
У нас, нагадаю, репатріантів хочуть судити і таврувати.
Крім того, в Ізраїлі прогресивна ставка прибуткового податку, про яку я, стосовно України, пишу вже не один рік.
Тепер перейдемо до Китаю.
Середня зарплата там уже 1,4 тис. дол. Про фактор дешевої робочої сили говорити вже не доводиться. Це, по суті, вже історичний міф.
При цьому, Китай залишається світовою фабрикою і найбільшим споживчим ринком.
Здавалося б, здрастуй інфляція. Але ні.
Цього року інфляція становитиме 3% при дефляторі зростання номінального ВВП у 7%. Базова ставка Народного банку Китаю - 3,45%.
З податками, там схожа історія.
У Китаї відбувається поетапне зниження базової ставки ПДВ у переробних галузях спершу до 17%, а потім - до 13%.
У сфері будівництва і торгівлі - з 10% до 9%.
Звільнення від ПДВ малого бізнесу з оборотом до 100 тис. юанів на місяць (планку підвищено з 30 тис. юанів).
Податок на дивіденди в Китаї - 20%, а в Україні - лише 5% (улюблене пільгове фіскальне "вікно" українських олігархів для виведення прибутку).
Таку ставку у нас пояснюють турботою про інвесторів. Ось тільки інвестиції в таких умовах ідуть у Китай.
І зрозуміло: якщо є прибуток, можна і заплатити.
А в Україну інвестиції йдуть по чайній ложці і це було ще до війни.
І моє улюблене.
Ставка відшкодування ПДВ при експорті в Китаї плаваюча, залежно від важливості галузі та глибини переробки (рівня додаткової вартості).
Вона варіюється щороку в діапазоні від 0% до 13%.
Крім того, на вивезення дефіцитної сировини (боксити, феромарганець) встановлено експортні мита.
Тобто тобі не тільки не відшкодують ПДВ, який ти сплатив під час купівлі або видобутку сировини, а ще й утримають мита при вивезенні її за кордон, що робить експорт сировинних товарів невигідним і стимулює внутрішню переробку.
Порівняйте це з відшкодуванням ПДВ за рахунок держави приватним українським ГЗК-ам і агротрейдерам.
Наслідком фіскальної політики Китаю став різкий розвиток малого та середнього бізнесу, частка якого у ВВП становила 60%, у високотехнологічному виробництві - 83%, реєстрації патентів - 70%, експорті - 68%, зайнятості в містах - 80%.
Порівняйте останні чотири показники з аналогічними українськими.
Таким чином, найкращий метод боротьби з інфляцією - це апсорбція ліквідності за мільйонами напрямків малого та середнього бізнесу, коли гроші інвестуються в нові бізнеси, а не в купівлю валюти.
У такому варіанті, інфляція знижується не за рахунок обмеження попиту і кредитної активності бізнесу і населення (як у нас), а за допомогою зростання внутрішньої пропозиції товарів і послуг (як у Китаї та Ізраїлі).
Це можливо за стимулюючої податкової, регулятивної, інвестиційної та бюджетної політики.
А також, за рахунок уміння захистити свій ринок і обмежити експорт сировини, переспрямувавши його в сектор переробки.
У цих умовах, потрібно стимулювати зростання зарплат і паралельно з ним, скорочувати дотаційні механізми держави.
Очевидно, що якщо реальні зарплати в Україні не збільшаться, то державі у нас доведеться нескінченно подовжувати механізм комунальних дотацій для приблизно 50% населення, закріпачуючи його в субсидіарних злиднях.
Тому відповідь на моє запитання очевидна:
замість рестрикції (обмежень) - підвищення складності економіки і зростання трудових доходів, адже більша зарплата - суть проєкція великої додаткової вартості в кінцевому продукті.
На жаль, відповідь очевидна вже для багатьох у світі, але тільки не для нашого уряду.